Розділ 143 — Розділ 143. Після того, як я перестала бути твоєю суперницею (9)

— Анабель, чому ти так пізно повертаєшся?

Коли я зайшла до будинку, надворі вже геть стемніло. Щойно я переступила поріг, як почула невдоволений голос.

— Та не так вже й пізно…

Ба більше, людина, яка не стуляла очей і чекала на мене в передпокої, була навіть не моїми батьками, а моїм дядьком.

Я забігала очима й обережно промовила:

— Дядьку, ви ж казали, що сьогодні збираєтеся зустрітися з друзями й згадати минуле? Я думала, ви повернетеся дуже пізно…

— Завтра твій товариський матч, яке тут «пізно»?

Дядько, чий тон не давав до кінця зрозуміти, бурчить він чи ні, дріботів слідом за мною і тільки й устигав роздавати вказівки направо й наліво.

— Оскаре, приготуй пізню вечерю. Щось легке, щоб не обтяжувало шлунок. Буде непереливки, якщо в неї схопить живіт. Аароне, допоможи-но нагострити меч. Мерилін, чому б тобі не розім’яти Анабелі м’язи? Ти ж у нас сильна.

— Чого це ти раптом так розходився? І взагалі, почни з того, що викинь оцю свою вбогу люльку, — озвалася мати, невдоволено схрестивши руки на грудях. — Це шкодить зору моєї Анабель. Я хочу, щоб вона бачила лише гарне та прекрасне.

— Якщо вона така дорога тобі, чому ти досі за нею не стежила? Хіба це нормально — повертатися о такій порі?

— Ну, вона, мабуть, досі була в герцогському маєтку Вейдросів.

Коли я кивнула на ці материні слова, у дядька широко округлилися очі. Тоді він кілька разів кашлянув, удавано прочищаючи горло, і миттєво змінив свій тон.

— У маєтку герцога… О… Він, певно, великий та розкішний. Тим паче, якщо це Вейдроси…

Він і справді був слабким перед багатством та славою. Дядько зітхнув і скрушно пробурмотів:

— І все ж, за мою племінницю могли б дати й більше…

Батьки отримали від Брейдена надто багато, тому не сміли заперечувати, а от дядько, мабуть, не мав жодного психологічного боргу перед ними, тому й був геть не в захваті.

Тож я, як слухняна племінниця, вирішила якнайшвидше покласти край цим його мукам.

— Цей меч неймовірно дорогий, його мені подарувала пані Леслі. Але в маєтку Вейдросів є ще купа значно цінніших речей.

— …Хоч як би було шкода, проте коли отримуєш матеріальну компенсацію, на серці стає значно легше.

Швидко пішовши на компроміс, дядько заповзявся з надмірною турботою перевіряти мій стан.

Він переймався не лише швидкістю, з якою я їла пізню вечерю, а й навіть тим, чи достатньо м’який диван, на якому я сиділа.

— Дядьку.

Аарон, який уже не міг на це дивитися, протираючи мої піхви, зітхнув і ненароком уклинився в розмову:

— Якщо ви так хочете подбати про племінників, чому б вам не подбати про мене? Чому ви так крутитеся біля сестри, наче щось замислили?..

І за тим, як дядько помітно зніяковів від слів Аарона, ми всі миттєво все збагнули. У дядька справді був якийсь таємний задум.

— Ану кажи швидше, — батько подивився на дядька, який був його точною копією, і промовив це зі своєю винятковою поважністю. — Чому це ти раптом так заповзявся дбати про нашу Анабель?

Дядько, який був значно рішучішим за батька, не збирався так просто пасувати перед цими словами.

— Анабель — рятівниця мого життя. Хіба це не природно — так дбати про неї?

Звісно, ми всі подумали про одне й те саме.

Зважаючи на такі перебільшені жестів, збуджений тон та метушливу поведінку…

— Це явно якось пов’язано з грошима, — насупившись, пробурмотіла мати, а дядько злякано здригнувся, кілька разів кашлянув і підвівся з місця.

— Хай там як, Анабель, — проте, навіть ідучи геть, він не забув легенько поплескати мене по плечу. — Лягай спати раніше… кхм, і бережи сили.

— Що ти таке верзеш? — невдоволено буркнула мати в спину дядькові. — Навіщо ти тиснеш на дитину?

Після цього вона повернулася до мене й лагідно всміхнулася:

— Анабель, роби все так, як тобі зручно. Нам справді байдуже, навіть якщо ти програєш.

— Дякую, мамо… Але що це таке?

Я вказала пальцем на купу банерів підтримки, що лежали в кутку вітальні.

Там були вишиті зовсім не заспокійливі гасла на кшталт: «Анабель Рейнфілд — найкраща!», «Анабель — перемогу!».

— Ц-це… Ми думали, що ти обов’язково братимеш участь у турнірі з фехтування, тому збиралися підтримати тебе… — батько забігав очима й поспіхом виправдався. — Викидати ж… шкода, правда? Тож ми вирішили цього разу використати їх повторно…

Зрештою, у своїй суті батько й дядько мало чим відрізнялися один від одного.

Аарон мовчки підійшов до банера із написом «Анабель — перемогу!», перекреслив ножицями слово «перемога» й виправив його на «тріумф»*.

*тут гра слів, в цьому реченні змінюються наступні слова: 우승 (перемога у змаганнях/чемпіонаті) та 승리 (просто перемога/тріумф).

— Батьку, якщо вже використовувати повторно, то треба робити це принаймні ось так.

Побачивши, як я спостерігаю за цим видовищем, батько квапливо замахав обома руками й вигукнув:

— Звісно, тобі не треба через це переживати! Можеш програвати! Ні, ну насправді, хіба не так було завжди?

— ……

— Тому цей матч не принесе тобі жодних збитків… Вибач.

Намагаючись усе владнати, батько наговорив казна-чого, тож зрештою просто схилив голову й перепросив.

— Ой, лишенько, на вас обох без сліз і не поглянеш. Чому всі чоловіки з роду Рейнфілдів такі?

Я прихилилася до грудей матері, яка тим часом міцно обійняла мене, і тихо розсміялася.

— Добре, що ти обрала собі не такого дивака з Рейнфілдів, а нормального пана Іана… Ой… вибач. Тепер це вже теж не так…

— Твоя правда, мамо. Тепер це вже не так. Якщо говорити про нормальність, то Рейнфілди тепер здаються значно кращими, — відповів Аарон, старанно перевіряючи написи на банерах. — Закохатися в суперницю, яка затято нападала на тебе — це треба бути найбільш божевільним в імперії… Перепрошую, сестро. Я не мав на меті образити тебе.

Хоч ця ніч і здавалася суцільним безладом, мені було неймовірно приємно.

Якщо згадати, раніше перед кожним турніром із фехтування я завжди до пізньої ночі тренувалася, повсякчас зважаючи на настрій Кейтлін та Ріарда.

Проте тепер усе було інакше.

Дивлячись на родину, яка перед великим змаганням намагалася щосили заспокоїти моє тіло та душу, я вперше в житті подумала, що «можна й програти».

Усе навколо мене змінилося. Нехай вони були дещо дивними, але тепер я мала теплу родину та ніжного коханого.

Тієї ніч я вперше перед матчем не нервувала, а змогла спокійно заснути.

І мені наснилося, як я перемагаю Іана.

Адже спокій на душі та жага до перемоги — це геть різні речі.

***

Настав день товариського матчу між Анабель та Іаном. Від самого ранку погода стояла надзвичайно сонячна.

На арені, де кілька днів тому проходив 912-й турнір із фехтування, зібралося стільки ж глядачів, скільки й тоді.

Після того, як Анабель із легкістю здолала понад п’ятдесят найманих убивць у столиці, у суспільстві поширилося чимало думок, що «цей двобій може повернутися як завгодно».

Звісно, більшість людей усе ще пророкувала перемогу Іану.

Адже Іан від самого малечку був визнаним усіма генієм.

— О-о-о, виходять!

Прогриміли звуки величезних барабанів, і Анабель та Іан, вийшовши на середину арени, стали пліч-о-пліч перед імператором.

Зазвичай Анабель виходила на турніри з фехтування у старому сірому тренувальному одязі, проте сьогодні все було інакше.

Вона з’явилася у вбранні, яке Мерилін створила, уклавши всю свою душу, і її витончена врода та бездоганний вигляд нічим не поступалися Іанові.

— Чи не здається, що пан Іан сьогодні значно гарніший, ніж зазвичай?

— Таке відчуття, ніби він приділив зовнішності купу уваги. Можна подумати, що він прийшов на бенкет…

Брейден, який сидів у першому ряду на спеціальних VIP-місцях, задоволено всміхнувся й кивнув. Він кілька разів наголошував синові, що той має виглядати бездоганно красивим, і Іан, схоже, доклав до цього всіх зусиль.

— Любий, він справді може програти. Це цілком серйозно, — Леслі, яка сиділа поруч із Брейденом, суворо застерегла його. — Не роби вже зараз такий вираз обличчя, наче Іан уже виграв. Не плекай надто великих надій.

Звісно, Брейден чекав не просто на перемогу Іана. Точніше кажучи, він чекав на подію, яка мала відбутися одразу після цього.

Хоч як крути, вручення ордена було лаконічною, проте надзвичайно змістовною пропозицією руки та серця.

«Я свого часу навіть для Леслі не зміг так зробити… Буде на що подивитися».

Поки Брейден поринав у спогади про минуле, імператор повільно заговорив:

— Ну що ж.

Оскільки цей товариський матч улаштував сам імператор, його перебіг дещо відрізнявся від звичайного турніру з фехтування. Перед початком правитель особисто висловив їм подяку за знищення чорної магії та збереження спокою в імперії.

— Як усім вам відомо, імперія має величезний борг перед Іаном Вейдросом та Анабель Рейнфілд.

Це було рівносильно тому, щоб ще раз привселюдно звеличити їхні заслуги.

— Тому імператорська родина нагороджує кожного з них рідкісним скарбом — «Сльозою дракона».

«Сльоза дракона» була надзвичайною коштовністю, якої навіть в імператорській скарбниці налічувалося всього кілька штук.

— У вітальні маєтку герцога Вейдроса з’явиться новий самоцвіт на порожньому місці, — нарікаючи, пробурмотів майстер вежі, який сидів на трибуні для почесних гостей. — Використати такий неймовірний магічний камінь… усього лиш для магії прискорення… Я ніколи не забуду свою образу на Іана Вейдроса.

Аарон, який за збігом обставин через участь члена родини також отримав квиток на трибуну для почесних гостей і сидів поруч із майстром вежі, серйозно запитав:

— Образу… кажете? Якщо ви її не забудете, то що збираєтеся робити?..

Майстер вежі рішуче відповів:

— Саме тому в гральному домі я поставив усі гроші на Анабель Рейнфілд.

— …А-а…

Аарон широко округлив очі й кивнув.

— Оце так витончена зловтіха… У такому разі тримайте, це вам від мене.

Аарон простягнув майстру вежі банер підтримки з написом «Анабель — тріумф!».

І поки навіть майстер вежі розгортав банер на підтримку Анабелі, імператор повів далі:

— І, користуючись нагодою, я оголошую, що віднині кронпринцом імперії стає Роберт Неродос Хаймірієн.

Він просто не став згадувати колишню імператрицю та колишнього кронпринца в такий святковий день, проте ця заява містила в собі глибокий зміст.

Роберт, очевидно, не бажаючи відволікати увагу від головних героїв цього дня, лише щиро всміхнувся, без зайвих слів виявив свою шану й сів на місце.

— Тож тепер, — імператор під сяйвом сонячних променів проголосив із виразом обличчя, щасливішим, ніж будь-коли: — Оголошую початок товариського матчу між ними двома!

Примітка: як я кричала від руху Аарона ахаххаха