Розділ 146 — Розділ 146. Після того, як я перестала бути твоєю суперницею (12)

Того вечора ми з Іаном уперше вільно зустрілися й пішли на те, що можна було назвати справжнім побаченням.

Річ у тім, що після завершення товариського поєдинку спеціально для розчулених та захоплених туристів відкрився величезний нічний ринок. Ми гуляли собі туди-сюди, абсолютно не зважаючи на чужі погляди, розглядали все навколо й завзято купували різну смакоту.

— Так, тримай, а то далі їсти буде незручно.

Я саме наминала довгий м’ясний шашлик на шпажці, і варто було мені з’їсти верхню частину, як Іан дивовижним чином помічав це й одразу ж акуратно обрізав зайву паличку своїм мечем.

— Дякую, Іане.

Перехожі то й діло позирали на нас, мабуть, дивуючись із того, як Іан так люб’язно марнує свій винятковий талант мечника після кожних двох шматочків.

Ну справді, якщо він на очах у всіх демонструє таку винахідливу турботу й палке кохання… Для мене, яка провела все дитинство без краплі любові, це було настільки приємно, що Іан ставав у моїх очах іще привабливішим.

— Нарешті можна нікуди не поспішати, це так чудово. Я саме про таке життя й мріяла.

Якщо не зважати на те, що на нас повсякчас витріщалися люди, це були саме ті звичайні будні, якими я так марила. Раніше я була настільки схиблена на фехтуванні, що просто не мала часу на всі ті речі, якими живуть звичайні люди.

Тепер же всі лиходії, які колись знущалися з мене та моєї родини, отримали свій заслужений фінал за ґратами, тож мені більше не доводилося напружувати мізки, до чого у мене взагалі немає хисту.

Звісно, я й надалі займатимуся фехтуванням, проте відтепер збираюся жити саме так, як сьогодні: спокійно, без зайвих думок, насолоджуючись життям разом із любими людьми.

«Завтра треба буде обов’язково надіслати листа Юїні та запросити її на чаювання».

Мені це досі незвично, але я справді хочу спробувати завести друзів. Саме так, як я завжди палко бажала.

— А чим іще зазвичай займаються звичайні закохані пари? — цілком серйозно запитав Іан. А тоді почав озиратися навколо, уважно спостерігаючи за іншими закоханими.

Оскільки це був гамірний нічний ринок, навколо то тут, то там пари розважалися на різноманітних атракціонах.

— Може, виграти тобі іграшку он там, у дартсі з кульками?

— Іане, — зітхнула я. — Варто тобі там з’явитися, як бідний власник крамнички просто розплачеться…

— Ну тоді… Може, взяти участь у змаганнях з армреслінгу й виграти для тебе головний приз?

— Давай мати хоч якусь совість і не влаштовувати тут масове винищення мирного населення.

Від моїх слів Іан лише притис долоню до чола, наче в нього заболіла голова.

— Ех… Ти ж сама казала на балу, що тобі до душі звичайні чоловіки…

Його пам’ять просто вражала — подумати тільки, він досі пам’ятав ту розмову, яка відбулася ще до нашого неймовірного поцілунку! Бо особисто я, коли згадую той вечір, не можу думати ні про що, окрім того, як ми зненацька поцілувалися.

— Я так хочу, щоб ти відчула все, що роблять звичайні закохані, але чому це виявляється так складно?..

Я легенько поплескала його по плечу, намагаючись заспокоїти:

— Та я й сама далеко не звичайна дівчина. З цим я в цьому житті вже змирилася.

І справді, варто нам було пройти повз когось, як люди починали радісно вигукувати — причому не лише на адресу Іана, а й мені до рук повсякчас сували різноманітні подарунки. Ба більше, сьогодні значно більше людей дивилися на мене з абсолютним захватом в очах, ніж на Іана.

Воно й не дивно, адже коли після завершення церемонії нагородження постало питання про надання мені лицарського титулу, я озвучила відповідь, якої ніхто не очікував:

— Мені надзвичайно подобається моє теперішнє життя як Анабель Рейнфілд. Я взагалі не прагну ставати аристократкою, тому, гадаю, питання з наданням мені титулу можна просто закрити.

Насправді сама ситуація з титулом була досить заплутаною.

Офіційним переможцем турніру з фехтування став Аарон, проте він лише підміняв мене, а от у товариському поєдинку перемогу здобула вже я.

Через це в такій безпрецедентній ситуації всі просто губилися в здогадках, кому й який титул варто давати, аж поки я чітко не відрізала: «Мені титул не потрібен».

Щиро кажучи, наявність титулу нічого кардинально б не змінила. У моєму житті вже було все, чого можна побажати, навіть якщо я й марила цим довгих вісім років.

«Хоча ні, насправді цього прагнула не я, а Кейтлін та Ріард».

Тепер, коли в мене є родина, яка любить мене без жодних умов, і коханий чоловік, який обожнює мене всім серцем, бажати більше було нічого. До того ж ми заздалегідь узгодили це питання з Аароном, адже його власний титул буде нагородою за майбутню перемогу на 913-му турнірі.

— Я можу чудово й гордо жити як найсильніша мечниця і серед простолюдин, — додала я тоді. — Тому немає жодної потреби приймати титул за таких неоднозначних обставин.

Казали, що Маєна від цих слів навіть розчулилася до сліз.

Коли все закінчилося, вона кілька разів приходила до мене, щоб щиро перепросити за те, що колись так настирливо намагалася звести мене з Робертом.

— Ви казали, що покажете це на власному життєвому шляху, і ви справді це зробили, панно Анабель. Я неймовірно вражена. Це змусило мене ще раз замислитися над моїм власним майбутнім. І мені справді ніяково за те, що я так самовільно намагалася влаштувати ваш шлюб з імператорською родиною…

— О, за це й справді варто було перепросити. Безперечно.

Щоправда, цю фразу замість мене озвучив Іан.

Звісно, мої батьки також ніяк не коментували мою відмову від титулу, проте було помітно, що в них відлягло від серця.

Вони потайки дуже переживали, що я можу розчаруватися через те, що опинилася донькою простих людей, а не аристократів.

Весь цей час маркіз Абедес повсякчас допікав їм своїми кпинами про «низьку кров простолюдинів», через що я хвилювалася ще більше. Проте моя публічна відмова від титулу нарешті звільнила батьків від цих давніх тривог, і від цього мене переповнювала гордість.

— Ну що ж, ми обоє освідчилися одне одному на очах у такої кількості людей, що нам важко змагатися в тому, хто з нас більш звичайний. Тому пропоную просто цінувати унікальність кожного з нас.

Я нарешті дожувала свій шашлик і бадьоро виголосила ці слова.

Я ж усім навколо повторювала, що терпіти не можу бурхливих та гучних романів, а схаменулася вже тоді, коли мої стосунки стали найбільш обговорюваними в усій імперії.

Ну але що поробиш… Життя взагалі рідко йде за планом, тому я легко з цим змирилася.

— Мені цілком достатньо ось так просто тримати тебе за руку й гуляти столицею.

— А мені ні, — Іан лише знизав плечима у відповідь. — Адже сьогодні вночі нам усе одно доведеться розійтися по домівках. Дай-но мені свою руку, я витру її.

Він уже діставав хустинку, збираючись витерти мої пальці, які я примудрилася замастити соусом. Дивлячись на те, як дбайливо він очищає мою долоню, я мимоволі пирхнула від сміху.

«Усе ж добре, що я згадала про весілля. Якби я не дала йому зрозуміти, що наші почуття взаємні, Іан зі своїм характером точно мучив би себе сумнівами, боячись завдати мені зайвого клопоту».

Хоча… навіть попри всі ці сумніви, справа з весіллям усе одно просувалася б доволі швидко.

Я ніяк не могла забути ту мить, коли твердо збиралася відмовити йому, а схаменулася вже тоді, коли ми з Іаном пристрасно цілувалися. А хороший мечник ніколи не повторює своїх минулих помилок.

«Цього разу мені дуже хотілося взяти ініціативу у власні руки. Бо якщо пустити все на самоплив, то озирнутися не встигнеш, як дата весілля вже буде призначена, а мені зовсім не хотілося просто піддатися під тиск чоловіків із родини Вейдросів та їхніх планів на пропозицію».

Думка про те, щоб забрати орден під час нагородження й віддати його Іану, з’явилася в моїй голові щойно я почула новину про організацію товариського поєдинку.

Адже в оригінальному романі була точно така ж сцена, де головний герой вручав нагороду героїні.

Іан Вейдрос — мій вічний головний герой, навіть якщо оригінальний сюжет повністю переписано. Припинивши бути його суперницею, я здобула це щасливе місце на самій вершині й тепер міцно тримала його за руку.

«Звісно, ми не збираємося одружуватися просто завтра, проте я мала дати йому повну впевненість».

Якщо згадати мого батька, який мало не плакав і просив не поспішати з весіллям, призначати дату просто зараз було б нерозумно. Насправді поряд була інша пара, яка цілком могла побратися найближчим часом.

«Цікаво, невже він освідчиться їй саме сьогодні?»

Йшлося про Аарона та Сесіанну.

Перед тим як вирушити на нічний ринок, я про всяк випадок ненароком поцікавилася в брата, куди саме вони збираються, щоб ми раптом не перетнулися.

— О, можеш не хвилюватися, ми точно не зустрінемося.

— Звідки тобі знати, перетнемося ми чи ні? Ану кажи швиденько. Я не дозволю Аарону Рейнфілду зіпсувати моє перше справжнє побачення.

— Наші бажання абсолютно взаємні. Я також не збираюся саме сьогодні псувати своє побачення твоєю присутністю, сестричко, — Аарон лише знизав плечима. — Ти ж на очах у Сесіанни залишила мені лише роль безпорадного заручника, який вміє тільки язиком плескати. А сама з’явилася так неймовірно ефектно. Хоча, мушу визнати, ця роль цілком відповідала моєму характеру.

З цих слів я миттєво все збагнула. Одне лише його зауваження «саме сьогодні» чітко давало зрозуміти, що це побачення буде особливим, не схожим на інші. До того ж після того, як Сесіанні вручили таку пошану, яка ще особлива подія могла відбутися далі?

Батьки й без того повсякчас наполягали, щоб брат якнайшвидше забрав її з храму, оселив у хорошому місці й якнайкраще дбав про її харчування.

Я саме радісно розмірковувала про те, що незабаром наша родина поповниться, як раптом у той момент, коли Іан забрав хустинку, я відчула щось стороннє на своїй руці.

— Ой… Що це?

Іан саме одягав обручку на мій безіменний палець. Якраз у цей момент нічне небо розквітло яскравими вогнями святкових феєрверків.

— Я ж казав тобі. Я вже дуже давно хотів особисто вдягнути обручку на твій палець. Сам.

Він тепло всміхнувся, пильно дивлячись мені в очі:

— Ну як? Тепер це хоч трохи схоже на те, що роблять звичайні закохані?

Я уважно розглянула прикрасу, яка ідеально сіла на мій палець, і врешті просто щиро засміялась.

На обручці було витончено та надзвичайно майстерно вигравіювано два схрещені мечі.

— Я сам детально пояснював майстру цей дизайн. Попри те, що я звернувся до найталановитішого ювеліра в усій столиці, він зізнався, що робить щось подібне вперше в житті, — цілком серйозно додав Іан. — І чому інші так не роблять? Меч — це ж так красиво.

— І не кажи, — підтримала я.

Власне, мені й самій завжди було цікаво, чому люди ніколи не використовують зображення зброї на коштовностях.

— Треба буде повернутися додому й розпитати маму, чому вона досі не плете мереживо у формі мечів.

Якщо відкинути наші специфічні смаки, цей дизайн аж ніяк не нагадував те, що зазвичай носять пересічні закохані пари. Проте…

— У будь-якому разі, вона чудова! Я просто в захваті!

Зрештою, хіба не всі закохані прагнуть символічно закарбувати свою спільну історію в чомусь особливому? Я подивилася на руку Іана, де красувалася точно така ж каблучка, і ніжно посміхнулася.

Це був надзвичайно затишний вечір, коли мені більше не потрібно було ні про що турбуватися чи чогось досягати.