Розділ 148 — Розділ 148 (1). П’яні звички батька та сина (1)

— Ось чому всі ці справи потрібно щороку вирішувати саме в такий спосіб.

— Зрозуміло.

Брейден наполегливо передавав синові всі тонкощі управління, щоб нарешті передати Іану титул герцога. Попри колосальний обсяг інформації, Іан без жодних нарікань схоплював усе на льоту.

— Усе зрозуміло.

— Чудово! На цьому з усім запланованим на цей тиждень ми розібралися. А я вже думати почав, що доведеться сидіти всю ніч без упину. Що не кажіть, а вчитель із мене просто неперевершений! — радісно вигукнув Брейден, плеснувши в долоні посеред робочого кабінету.

Іан, акуратно складаючи документи в стоси, сухо зауважив:

— Зазвичай батьки в такі моменти хвалять кмітливість свого сина.

— Ну, ти й без мене щодня чуєш стільки хвалебних слів, тож навіщо мені повторювати? — Брейден задоволено всміхнувся й по-дружньому поплескав Іана по плечу. — Хай там як, ти сьогодні добре попрацював. І з такої нагоди…

Він підійшов до глибини кабінету, дістав звідти пляшку й запропонував:

— Може, перехилимо по чарці, як батько з сином?

— Хм, — Іан скептично зсунув брови, розглядаючи пляшку в руках батька. — Виглядає доволі міцним.

— Аякже! — Брейден голосно засміявся. — Якби Леслі побачила, у неї б точно серце зупинилося. Тому я й тримаю її тут потай від усіх. Вона терпіти не може, коли я напідпитку… Каже, що моя звичка «повертатися в минуле» під дією алкоголю виглядає просто моторошно.

— …І справді моторошно, — зітхнув Іан. — Схоже, я в цьому вдався в вас.

— Але ж сьогодні особливий вечір, хіба ні? По-перше, ми впоралися з усіма справами значно раніше, ніж планували…

Брейден хитро всміхнувся й смикнув за шнурок дзвіночка, наказуючи слугам принести легкі закуски та два келихи.

— До того ж ні Леслі, ні Анабель зараз немає в маєтку.

Почувши це, Іан без зайвих слів сів за стіл і прийняв запропонований келих.

Річ у тім, що Леслі та Анабель сьогодні разом вирушили на заміський аукціон, оскільки до них дійшли чутки, ніби там мають виставити один надзвичайно відомий меч. Шлях туди був не близьким, тому вони планували переночувати там і повернутися до столиці лише наступного ранку.

Іан до останнього намагався вигадати бодай якийсь привід, щоб поїхати слідом, проте Брейден силоміць утримав сина в резиденції, авторитетно заявив, що «якщо повсякчас ходити за жінкою хвостиком, то рано чи пізно їй це набридне».

Батько розгорнув цілу філософію про те, що закоханим обов’язково потрібно проводити хоча б день на відстані, аби почуття спалахували з новою силою, а кожна зустріч приносила більше радості.

Водночас, щоб Леслі випадково не затрималася там довше ніж на одну ніч, Брейден заздалегідь попросив Оскара приготувати на завтрашню вечерю її улюблену особливу страву.

— Тому сьогодні ми можемо дозволити собі маленьку слабкість. Я, знаєш, тільки й чекав дня, коли Леслі не буде вдома, щоб нарешті відкоркувати цю пляшку!

Брейден весело розсміявся й налив синові міцного напою.

***

Тим часом на самому в’їзді до столиці карета, у якій їхали Леслі та Анабель, уже прямувала назад до герцогського маєтку.

— Ну це просто неймовірно! — обурено вигукнула Леслі. — Скасувати аукціон в останню мить… Як таке взагалі можливо?

Торги, на які вони так поспішали, скасували перед самим початком «через особисті обставини організатора». Проте всі чудово розуміли, що за цим формулюванням ховалося звичайне самодурство власника, який просто передумав продавати свій товар.

— І що тепер робити людям, які вже приїхали здалеку? Я просто не розумію, про що думають такі особи.

Леслі зітхнула й розчаровано похитала головою, на що Анабель лише байдуже знизала плечима:

— Звичайнісінький егоїзм, притаманний усім нестерпним людям. Для таких осіб існують лише їхні власні інтереси. Суджу суто з мого минулого життєвого досвіду.

— Ох, мабуть, ти права. На додачу до всього ще й дощ пішов, наче навмисне настрій псує.

Як на зло, небо затягнуло хмарами, і почалась злива. Коні сповільнили хід, змушуючи Анабель та Леслі одночасно важко зітхнути від безвиході.

— Ну, нічого не вдієш. Коли на душі похмуро, треба як слід підкріпитися.

Леслі лагідно всміхнулася й почала порпатися в кошику, який Брейден турботливо зібрав їй у дорогу перед від’їздом.

— Пані Леслі, хочете лимонне мадлен? Іан поклав їх із великим запасом, — відгукнулася Анабель, відкриваючи свій кошик із ласощами.

І поки за вікном карети вирувала негода, всередині розпочалося справжнє маленьке чаювання.

— Анабель, може, залишишся сьогодні ночувати в маєтку? — Леслі раптом міцно взяла дівчину за руку. — Мені так не хочеться прощатися просто зараз. Я вже налаштувалася на довгі нічні посиденьки за смачною їжею…

Анабель рішуче кивнула на знак згоди:

— Залюбки. Після солодкого печива обов’язково треба з’їсти щось гаряче й поживне, щоб заспокоїти шлунок. Локація змінилася, але наш початковий план залишається в силі!

Що стосувалося їжі, Анабель завжди з величезним задоволенням розділяла кулінарні вподобання Леслі.

Інші члени родини, які роками розбещувалися шедеврами Оскара, ставилися до їжі доволі стримано й без зайвих емоцій. Проте Анабель, яка двадцять два роки прожила на жахливих і прісних харчах, щиро цінувала кожну мить, проведену за смачною стравою в компанії Леслі.

— Брейден та Іан абсолютно байдужі до кулінарних вишукувань. Мабуть, тому, що з самого дитинства мали все, чого тільки забажають. З ними навіть розділити трапезу не цікаво.

— Неймовірно, як таке взагалі можливо? — здивувалася Анабель. — Невже в них зовсім немає улюблених страв?

Леслі на мить замислилася над запитанням і додала:

— Ну, випити вони не проти. Але оскільки п’яні звички Брейдена здаються мені дуже дивними, я суворо забороняю йому пити до стану сп’яніння.

— Хм… Невже його звичка — це теж «повернення в минуле»?

— Ой, Анабель, а ти звідки про це знаєш?

Анабель навряд чи колись змогла б забути ту ніч у Каронді.

Тоді Іан, перехиливши кілька келихів міцного напою, геть утратив контроль, почав називати її «Анабель Надіт» і белькотати, що закохався в неї з першого погляду. Саме після тієї дивної ночі між ними й пробігла та сама іскра.

— Точно, саме це він і робить! Повертається в думках на кілька років назад і починає верзти казна-що. Збоку це виглядає неймовірно кумедно й безглуздо, — Леслі зі сміхом похитала головою. — Він і сам розуміє, що стає дивним, тому при мені ніколи не п’є зайвого. Хоча я помічала, що він іноді ховає міцний алкоголь у кабінеті й може годинами просто дивитися на пляшку. Але в усьому іншому — до їжі вони байдужі.

— Ой, а раптом вони саме зараз цим і займаються? — наздогнала думку Анабель, весело мружачись. — Сьогодні ж перший вечір за довгий час, коли ви оголосили, що ночуватимете поза домом. Ідеальний момент, щоб дістати заховану пляшку…

— Та ну, навряд чи, — відмахнулася Леслі з посмішкою. — Брейден зараз з головою занурений у справи й навчає Іана. Гостей вони не чекають, а пити наодинці він не стане. Коли завгодно, тільки не сьогодні. Ого, а дощ тим часом тільки посилюється.

— І справді.

Що ближче карета під’їжджала до маєтку, то густішими ставали краплі зливи, а в небі час від часу гуркотів грім і спалахували блискавиці.

— Треба буде обережно виходити, Анабель. Ти ж іще й у білій сукні… Якщо брудні краплі потраплять на шовк, одразу залишаться плями.

Анабель сьогодні обрала просту білу шовкову сукню без зайвих прикрас, яка за своїм кроєм більше скидалася на вишукане домашнє вбрання.

— Ваша правда. Хто ж знав, що погода так різко зіпсується. Ще вдень так сонячно було.

За невимушеною розмовою вони й не помітили, як екіпаж нарешті зупинився на подвір’ї резиденції герцога Вейдроса.

— Ой, а це що? — Леслі здивовано підвела брови, дивлячись на вікна маєтку. — Чому в робочому кабінеті темно? Невже вони вже закінчили? Брейден казав, що роботи там на всю ніч.

— Хм… — Анабель швидко кинула погляд на протилежне крило будівлі й додала: — У вікнах кімнати Іана горить світло. Мабуть, і справді розійшлися.

— Схоже на те… — Леслі лагідно поплескала Анабель по руці. — Тоді давай дамо кухарям трохи часу на підготовку вечері. Розійдемося на годинку до наших чоловіків, розважимо їх, щоб вони потім не крутилися під ногами й не заважали нам розважатися до самого ранку.

— Домовилися.

— Тоді біжи до Іана, а трохи пізніше зустрінемося в їдальні!

Щоб забезпечити собі ідеальний вечір без зайвого клопоту, жінки вирішили розділити сили.

Анабель швидко вискочила з карети. Хоча під час перебіжки до дверей її волосся встигло злегка промокнути від дощу, думки про зустріч із коханим сповнювали її радістю, і вона, тихенько наспівуючи під ніс, упевнено рушила знайомими коридорами до кімнати Іана.

***

Тим часом Іан, абсолютно п’яний, ледве тримаючись на ногах, щойно переступив поріг власної кімнати.

Від тієї ночі в Каронді він іще ні разу так не напивався. Його свідомість підказувала, що існує якась надзвичайно важлива причина, через яку йому в жодному разі не можна втрачати контроль, проте згадати її він уже не міг.

Він насилу змусив себе вмитися й вийти з ванної кімнати, але реальність уже остаточно перемішалася зі сновидіннями. Щоразу, коли він заплющував і розплющував очі, думки плуталися дедалі сильніше. На додачу до всього, за вікном гуркотів грім і несамовито лупив дощ.

Найрозумнішим рішенням було просто лягти й заснути до ранку. Зібравши докупи залишки самоконтролю, він вимкнув світло й без сили повалився на ліжко.

Аж раптом з-за дверей почувся тихий, обережний голос:

— Іане?

Цей голос він знав так само добре, як і свій власний, адже чув його чи не щодня з чотирнадцяти років. Проте в тверезому розумінні володарка цього голосу ніяк не могла посеред ночі без попередження з’явитися в його покоях.

Єдиним місцем, куди вона могла пройти повз варту, був тренувальний майданчик. З’явитися в житловому крилі замку о такій порі було чимось абсурдним.

— Ти вже спиш?

Попри те, що власне тіло слухалося його з великими труднощами, Іан завдяки залізній силі волі змусив себе піднятися на ліжку. У ту саму мить, коли двері прочинилися, яскравий спалах блискавки на секунду осяяв темну кімнату.

ГР-Р-РУМ!

За мить гучний гуркіт грому здригнув стіни резиденції. І в тому короткому спалаху світла Іан побачив видовище, від якого в нього перехопило подих.

На тлі темного довгого коридору стояла постать у білій сукні без жодних прикрас, яка легко тріпотіла від протягу. З її вологого розпущеного волосся на підлогу повільно стікали краплі води.

Іан, сам того не помічаючи, міцно стис простирадло пальцями й ледь чутно прошепотів:

— …Привид?

Важко дихаючи й ледь розплющуючи очі, він додав:

— Невже Анабель Надіт… яка загинула внаслідок якогось трагічного нещасного випадку… через свою затятість та одержимість мною досі не може покинути цей світ і блукає серед живих?

Враховуючи його стан, це було цілком логічне й послідовне припущення.