Розділ 149 — Розділ 149 (2). П’яні звички батька та сина (2)

«Боже мій».

Анабель стояла з роззявленим ротом, шоковано споглядаючи Іана.

«…Яка ще Анабель Надіт? Невже він…»

Зважаючи на всі обставини, він був без сумніву п’яний.

«І треба ж було мені повірити пані Леслі, яка запевняла, що герцог сьогодні ні за що не доторкнеться до алкоголю…»

Очевидно, вони з Брейденом так набралися міцного напою, що Іан тепер ледве міг зв’язати дві думки до купи.

— …Привид? Це я привид? — тихо перепитала Анабель, ледве стримуючи сміх від цього абсурду, і з зітханням підійшла ближче до ліжка. — Іане, взагалі-то я…

— Точно, — абсолютно нетверезий Іан зміряв її проникливим поглядом, остаточно переконуючись у власних висновках. — Твої рухи стали значно спритнішими, ніж за життя. Навіть порівнювати не варто.

— …

«Визначити зміну в моїй ході з одного лише погляду… Схоже, Іан і справді знає мене як облуплену ще з давніх часів».

Анабель так розгубилася, що не встигла навіть вставити слово, як Іан мужньо подивився їй прямо в очі й скомандував:

— Бий.

— …Що?

Навіть будучи вщент п’яним, він сидів на ліжку з рівною спиною та гордо випнутими грудьми — видовище було ще те. Він продовжив із максимально серйозним виразом обличчя:

— Якщо це допоможе твоїй душі знайти спокій і нарешті вирушити в потойбіччя, то бий мене, скільки заманеться.

— Справді?

— Так. Будемо відвертими, за життя ти б усе одно не перемогла мене, скільки б не намагалася.

— …

Він заявляв це з такою непохитною впевненістю, наче зовсім забув, що вже програв їй у товариському поєдинку. Анабель ледве стримала посмішку.

— Я ж кілька разів радив тобі облишити цю марну справу, чому ти не слухала? Тепер виходить, що за все твоє коротке життя в тебе не залишилося нічого, крім одержимості мною.

Звісно, розважати її це могло лише до певної межі.

Коли з його вуст без упину посипалися нудні повчання, що більше скидалися на цитування підручника з етики, Анабель незадоволено зсунула брови.

— Але якщо твоя рішучість настільки сильна, що ти прийшла сюди навіть після смерті… Що ж, я готовий прийняти твої удари. Випусти всю свою злість і будь щасливою в наступному житті.

Його слова звучали занадто раціонально й шляхетно як для розмови з «настирливим привидом», і саме через це неймовірно дратували.

Проте Анабель вирішила не сперечатися, а натомість підіграти йому. Їй у голову прийшла чудова ідея, як зробити цю ситуацію ще кумеднішою.

— Ну… Насправді, щоб моя душа упокоїлася з миром, мені потрібно дещо інше, — вона хитро всміхнулася, підсіла ближче до Іана й лагідно взяла його за руку, хоча той інстинктивно смикнувся, намагаючись відсторонитися. — Насправді, Іане… ти мені завжди подобався…

— …Що?

У червоних очах Іана відобразився справжній шок. Водночас його вуха миттєво спалахнули яскравим рум’янцем.

«Ого, дивись-но, а руку при цьому не забирає…»

Враховуючи те, що він назвав її «Анабель Надіт» і так зухвало критикував її бойові навички, Іан дійсно подумки повернувся в минуле.

«Навіть дихання затамував…»

Від звичайного дотику її долоні він закляк, мов дерев’яна лялька, і витиснув із себе ледь чутно:

— Ти… мене… чому… тобто, відколи і як…

— З чотирнадцяти років.

Анабель щосили стримувала сміх, намагаючись говорити якомога проникливіше й серйозніше:

— Коли я вперше побачила тебе у фіналі… Твоє золотаве волосся, що розвівалося за вітром, і цей зосереджений, неймовірно красивий вираз обличчя, коли ти тримав меч…

Вона майже дослівно перекрутила слова, якими сам Іан колись у Каронді відповідав на запитання Ніка. Вона невимушено вела далі:

— Але ти… якби я не була настільки нав’язливою, ти б узагалі ніколи не звернув на мене уваги…

— Це… це… це не так…

Іан помітно занервував і зніяковів, проте все одно продовжував міцно тримати її за руку.

— Ні, ну якщо подумати логічно, хіба можна так поводитися з людиною, яка тобі подобається? Настільки пихато, безглуздо й підло…

— І саме тому, Іане… — Анабель підсунулася ще ближче, зазираючи йому в очі. — Я прийшла сюди зовсім не для того, щоб бити тебе. Перед тим як піти в потойбіччя, є дещо, чого я прагну значно більше, ніж просто перемоги над тобою.

Коли відстань між ними скоротилася до мінімуму, Іан почав важко й уривчасто дихати, наче йому не вистачало повітря.

Зазвичай під час запеклих тренувань та поєдинків вони трималися й не на такій близькій відстані, і це ніколи його не турбувало. Проте зараз слова про кохання явно вибили його з колії.

Зупинившись за крок від його червоного від збентеження обличчя, Анабель ледь чутно прошепотіла:

— Але перед цим, можна одне запитання?

— …Яке?

— Ти…

За вікном тихо шелестів дощ, а крізь розірвані хмари пробивалося м’яке місячне світло, огортаючи їх сріблястим сяйвом.

— …Зміг би поцілувати мене?

Почувши це, Іан мало не підскочив на місці й заперечно покрутив головою:

— Та як… як можна цілуватися, якщо ми навіть не зустрічаємося?

«Ти подивись на нього», — подумала Анабель із легкою іронією. — «Він принаймні не сказав, що ні за що в житті не поцілує мене».

Спершу ця витівка була лише наслідком упертості через його зверхні слова, але раптом серце Анабель теж солодко стислося. Думка про те, що їхня історія з Іаном могла б розпочатися значно раніше, викликала в душі дивне, але приємне відчуття.

«Навіть якщо він сам цього не усвідомлював, схоже, я й справді подобалася йому ще тоді…»

Якби вона свого часу не чинила тих безглуздих капостей, він міг би закохатися в неї без пам’яті значно швидше.

Від цих думок уся колишня образа випарувалася, поступаючись місцем щирому й ніжному коханню. Помітивши в очах Іана палку та водночас розгублену затуманеність, Анабель раптом сама зніяковіла.

— Ну, тоді…

Усвідомлення його тогочасних почуттів змусило її серце битися частіше, і продовжувати цей жарт стало якось ніяково. Вона легко кашлянула й вивільнила свою долоню.

— Нічого не вдієш. Відпочивай. Я, мабуть, піду.

Та варто було їй відсторонитися, як Іан знову перехопив її руку.

— …Зачекай, — тихо й рішуче промовив він. — Не йди.

— Га?

Він нахилився до неї. Хвиля терпкого аромату міцного алкоголю, свіжого мила та його власного приємного запаху миттєво огорнула Анабель.

— Якщо це твоє останнє бажання, я мушу його виконати.

— Ні, почекай секунду…

Анабель здивовано кліпала очима, дивлячись на його обличчя, яке зараз виражало готовність до найважливішого кроку в житті.

— Іане, для початку подумай, чи справді ти готовий…

— Я не знаю, наскільки сильно ти мріяла про поцілунок зі мною.

Почувши це, Анабель обурено проковтнула слова, що ледве не злетіли з язика: «Гей, я взагалі-то про це так палко не мріяла, що за формулювання?»

Проте вигляд у хлопця був настільки серйозним і жертовним, що зізнатися в жарті прямо зараз було б просто жорстоко.

— Звісно, у твоїх фантазіях я, мабуть, роблю це бездоганно, але насправді я не впевнений, що все мине добре.

«Та не фантазувала я! І взагалі, ти чудово цілуєшся…»

Він повільно переплів свої пальці з її долонею. Анабель відчувала, як прискорюється його гарячий подих.

— Тому що для мене це теж уперше…

Тепер шлях назад був остаточно відрізаний. Анабель і сама не помітила, як піддалася цим чистим, трепетним емоціям. Лише від однієї її безглуздої фрази: «Ти мені подобався. Поцілуєш мене?» цей хлопець був готовий поцілувати навіть привида, аби лише розрадити її душу.

Його хвилювання, шалений стукіт серця та солодке відчуття порушення якоїсь заборони настільки закрутили їй голову, що Анабель просто не змогла відштовхнути його.

«Ну ось бачиш…»

Їхні губи нарешті зустрілися, змішуючи гаряче дихання. Відчуваючи, як його велика долоня ніжно обіймає її за талію, Анабель з посмішкою подумала:

«…Навіть якщо це вперше, ти все одно робиш це ідеально, зовсім як тоді».

Іан тихо зітхнув і притягнув її до себе ще ближче. Її вологі від дощу пасма волосся заплуталися між їхніми обличчями. Наче піддавшись імпульсу цього першого, чистого поцілунку, Анабель повністю розчинилася в його обіймах.

— Хаа…

Коли повітря забракло, вона нарешті відсторонилася від його губ і вже збиралася сказати, що все це був лише розіграш і йому варто просто лягти поспати, як раптом заклякла на місці.

— Іане?

Анабель аж злякалася. З червоних очей Іана великими краплями котилися справжні сльози.

— …Як ти померла? — запитав він хрипким, тремтячим від болю голосом. — Як це взагалі сталося?…

Побачивши такий глибокий розпач на його обличчі, Анабель розгубилася.

Оскільки Іан сам висунув теорію про привида й поводився при цьому доволі стримано, вона не сприйняла його слова про її смерть серйозно.

Навіть якби вона спробувала зараз довести, що жива, з погляду «минулого» в неї просто не було б переконливих аргументів — у той період він би ні за що їй не повірив.

До того ж вона завжди вважала, що її смерть була б йому абсолютно байдужою. Ще п’ять хвилин тому цей чоловік спокійно казав: «Побий мене й іди з миром»…

«І треба ж було одному поцілунку так на нього вплинути!»

Перш ніж Анабель встигла хоч щось придумати, хлопець знову обхопив її за потилицю й палко впився в її губи.

— Я ж завжди думав, що ти мене просто дратуєш… Ха…

— Че… чекай… Мхмм!

Зрештою, тієї нічної пори розповісти йому правду їй так і не вдалося. Іан цілував її настільки несамовито й беззупину, не даючи навіть ковтнути повітря, що невдовзі просто знесилено заснув прямо на ній.

Анабель дивилася на його спляче обличчя, по якому все ще котилися поодинокі сльози, і не знала, плакати їй чи сміятися від цієї ситуації.

Втім, цієї ночі в герцогському маєтку збентеженою почувалася не лише Анабель.

Поверхом вище, у спальні Брейдена та Леслі, сама Леслі стояла з точно таким самим виразом обличчя, розгублено споглядаючи свого чоловіка.

— О, Леслі, чи не так?

Брейден підпер підборіддя рукою й подивився на неї зухвалим, дещо байдужим поглядом.

— Нарешті ти прийшла. Невже перед нашим вирішальним поєдинком тобі так сильно захотілося поглянути на мій обіцяний меч*?

Перед нею стояв той самий пихатий, зарозумілий молодий панич, якого Леслі колись у юності геть не зносила.

Примітка: чому це звучить так двозначно ахахахахха