Розділ 15 — Розділ 15. Те, у що я вірила, було дивним (3)

Хоч я і сама належу до тих, хто вправно володіє мечем, проте спостерігати за тим, як орудує ножами Мерилін, було направду моторошно.

— Решту ми виготовимо за індивідуальним замовленням і доставимо згодом.

Вона швидко розкроїла тканину, приклала її до мене, а потім роздала кілька завдань своїм помічникам. Не минуло багато часу, як на світ з’явилася вельми симпатична рожева сукня.

— Є багато вишуканих дизайнів, але для початку я створила вбрання, яке можна зручно носити як повсякденне.

Оскільки сукню шили поспіхом, на ній не було делікатних прикрас чи мережива, проте складки виглядали благородно, а саме вбрання ідеально сиділо по фігурі.

— Ох, — Леслі, яка непомітно підійшла ближче, з усмішкою розпустила моє високо зібране волосся. — Ти наче інша людина. Така красуня.

— Невже... це справді так? — зніяковіла я.

— Звісно, якщо тобі буде незручно, можеш і далі ходити в тренувальній формі, але мати лише два комплекти одягу — це вже занадто. Це подарунок, тож просто прийми це.

У розмову втрутилася Мерилін.

— Не варто, — мовила вона з незворушним виразом обличчя, розправляючи складки на моїй сукні. — Цей одяг я змайструвала швидко й просто, тож віддам його як бонус. Пані Леслі, ви замовили тренувальну форму, але я не можу виготовити її миттєво.

— Ой, невже?

— Натомість пані Леслі, ви ще замовили безліч суконь різних фасонів.

Було дивовижно спостерігати, як під руками Мерилін складки тканини лягали неймовірно гарно.

— Я створила цю сукню лише тому, що не могла більше терпіти вигляд тієї брудної та заношеної тренувальної форми, тож вважайте це моїм дарунком.

Я про це особливо не замислювалася, але в очах професіоналки мій колишній одяг, очевидно, був настільки жахливим, що викликав лише зітхання.

Хоч Мерилін і казала, що пошила її абияк, рожева сукня була з якісної та легкої тканини, тому прилягала до тіла навіть приємніше, ніж тренувальна форма.

— У будь-якому разі, оскільки всі мірки знято, решту замовленого одягу ми доставимо в герцогський маєток у встановлений термін.

— До маєтку герцога? — перепитала я розгублено.

Леслі широко усміхнулася у відповідь:

— Ну звісно. Хіба ти не часто там буваєш? Я чула, ти заходиш ледь не щодня.

— Ну, це...

— Після того, як провідаєш Іана, обов'язково заходь до мене. Або навпаки — як тобі зручніше.

Надалі я не збиралася приходити так часто, але тепер, схоже, обставини змушували мене робити це мало не щодня.

— Ну що ж, а тепер ходімо вечеряти.

— ...Перепрошую? Знову їсти?

— Вже час вечері. Якраз встигнемо, якщо повернемося до маєтку зараз.

Леслі говорила про наступний прийом їжі як про щось цілком природне.

« Чекайте, ми знову повертаємося до герцогського маєтку разом? »

Раптом у моїй голові промайнула думка.

«— Я обов’язково зроблю Іана Вейдроса калікою. Те, що я двічі зазнав невдачі, нічого не означає. Шанс ще є. Вже завтра вночі я підготував чергову атаку, і цього разу я справді постарався.

— Завтра вночі?

— Так. Я вже все підготував. Пам’ятаєш той артефакт, про який я казав?»

Через те, що я неочікувано напилася і весь час проводила з Леслі, я зовсім про це забула. Якщо те "завтра вночі" було вчора, то виходить, що це... сьогодні!

— Так! Ходімо, пані Леслі.

Зараз найкращим способом владнати цю справу було поїхати разом із герцогинею до маєтку. Не можна допустити, щоб до рук Іана потрапили сліди того магічного предмета. Бо якщо він почне відстежувати артефакт, то у списку замовників обов’язково знайде моє ім’я.

"Я мушу його вилучити за будь-яку ціну".

Простого попередження було замало. Я мусила діяти сама. План був такий: спершу повечеряти в маєтку, потім вдати, ніби повертаюся додому, а натомість увірватися до кімнати Іана й забрати докази.

— Перепрошую, пані Леслі.

— Так, що таке? — спитала вона, поки ми їхали в кареті.

— Де знаходиться кімната Іана?

— Прямо над тією кімнатою, де зупинилася ти. А що?

— Ох, — я ніяково заломила пальці й відповіла: — Просто хочу іноді дивитися на неї ззовні, щоб підживлювати свій бойовий запал.

— Чудовий підхід! — усміхнулася Леслі. — Я теж у твої роки скреготала зубами, дивлячись на маєток Вейдросів. Хто ж знав, що я стану його господинею. Життя — непередбачувана річ.

— Ваша правда. Справді непередбачувана.

Я була щиро згодна. Хіба могла я подумати, що одного дня згадаю своє минуле життя? Або що почну дивитися на Іана, якого ненавиділа до смерті, об'єктивно і навіть рятуватиму його.

— Пані Леслі, — мовила я, ніяково перебираючи край спідниці. — Я чула, ви постійно змагалися з герцогом за перше та друге місця. Як же так сталося, що ви зрештою побралися?

— Ми не те щоб змагалися... Просто я завжди була другою, — з усмішкою відповіла вона. — Чесно кажучи, я терпіти не могла Брейдена. Але я не була такою відвертою, як ти: просто лютувала про себе, а перед ним поводилася ввічливо.

Як на мене, це називається не "відсутністю відвертості", а елементарним здоровим глуздом...

— Ти ж знаєш, наявність титулу не гарантує розкішного життя, але мені просто хотілося мати власний титул. Хоча моя ситуація відрізнялася від твоєї.

Для мене, як для позашлюбної доньки високопоставленого аристократа — маркіза Абедеса, ситуація й справді була специфічною.

— Це було якраз перед останнім турніром із фехтування. Мені тоді був двадцять один рік, а Брейдену — дев'ятнадцять. Для мене це був останній шанс, а у нього попереду було ще дві спроби.

Навіть слухати це було тривожно. Друге місце на останньому турнірі проти лідера, у якого все життя попереду... До того ж у першого номера вже був титул.

Мимоволі виникала думка: «Міг би вже й піддатися!»

— І ось прямо перед турніром...

Я слухала, затамувавши подих.

— Мій батько вплутався в бійку в шинку... Намагаючись зупинити його п'яний дебош, я випала з вікна п'ятого поверху. Точніше, побачивши, що він падає, я схопила його, і ми впали разом. Батько вижив, але я більше ніколи не змогла тримати меч. Рідні казали, що те, що я взагалі можу жити нормальним життям — це майже диво.

Я знала, що вона не фехтує через травму, але не підозрювала про таку сумну історію. Поки я вагалася, не знаючи, що відповісти, Леслі вела далі:

— Тому мені довелося відмовитися від участі в турнірі.

— Ох...

— Але вираз обличчя Брейдена тоді був дуже дивним. Наче він не міг змиритися з моєю відмовою. Мене це просто вивело з себе.

Невже тепер почнеться найцікавіше? Історії про чуже кохання завжди найзахопливіші, тож я впилася в неї поглядом.

— А потім якось усе закрутилося, і коли я прийшла до тями, то вже був день нашого весілля.

— ...Га?

Здається, вона пропустила занадто багато деталей. Але саме в цей момент карета прибула до маєтку, тож розпитувати далі було неможливо.

***

Тихий вечір.

Іан читав книгу у своїй кімнаті. З боку він здавався втіленням спокою, але на душі в нього було зовсім не тихо. З учорашнього дня Анабель Надіт перебувала в маєтку. І було майже смішно від того, що він жодного разу її не бачив.

Раніше вона приходила сюди виключно заради зустрічі з ним.

Він чув, що Леслі обідала з нею і вони поїхали замовляти одяг.

— Яке мені до цього діло, — зітхнув він і взяв печиво з коробки на столі.

Заглиблений у думки, він ледь не впустив печиво і відчув, як по спині пробіг холодок. Він згадав прокляття Анабель: щоб він попався коханій жінці на тому, що підіймає їжу з підлоги аби з’їсти.

Кохана жінка? Такої не існувало.

До останнього турніру він хотів присвятити всього себе мечу. Коли він успадкує титул герцога, тоді й прийде час думати про шлюб заради продовження роду. Зазвичай пошук нареченої був обов’язком матері, але Леслі чітко дала зрозуміти, що не втручатиметься в особисте життя сина. Тому в нього не було навіть близьких подруг.

Звісно, багато жінок хотіли зблизитися з ним.

Переможець турнірів, спадкоємець роду Вейдрос, та ще й з неабиякою зовнішністю. Через постійні перемоги він іноді бував пихатим і зверхнім щодо інших мечників, але в усьому іншому був цілком розважливим. Іан пишався своєю нормальністю. На відміну від того ж Аарона Рейнфілда, він ніколи не вдавався до дивацтв на кшталт глузування з людей чи обмахування віялом під звуки лайки.

Леслі часто нарікала, що її син "занадто нудний", бо Іан був надзвичайно передбачуваним. Тож було цілком логічно, що він терпіти не міг Анабель Надіт, яка сипала на нього прокляттями. Навіть якщо останнім часом вона йому чимось допомагала, роки її переслідувань неможливо було забути. Та й та допомога йому не була вкрай необхідною — він навряд чи постраждав би й без її втручання.

Тому те, що при словах «кохана жінка» в голові раптом виникло обличчя Анабель, було цілковитим абсурдом.

«Просто вона єдина жінка, з якою я так тісно стикався в житті» — переконував він себе.

Він же не божевільний, щоб кохати ту, яка його ненавидить і бажає зла.

Іан Вейдрос — нормальна людина.

«Невже...»

Він ковтнув суху слину. Відчуття від Анабель, яка знепритомніла і притулилася до нього під час поїздки верхи, було занадто виразним. Її уривчасте дихання, волосся, що розсипалося по його руках, її вага на його грудях, випадковий дотик до її ніжної шкіри...

«Чому я знову про це думаю? Невже я так зголоднів за жіночою увагою, сам того не знаючи?»

В Іана почало пульсувати у скронях.

«Може, ця жінка використала якусь заборонену магію?»

Інакше ці моменти не крутилися б у нього в голові без упину. Він же не якийсь збоченець.

І саме в ту мить двері з гуркотом відчинилися без жодного стуку.

— Чорт.

Побачивши жінку на порозі, Іан від розгубленості так труснув головою, що таки впустив печиво.

Легка рожева сукня, розпущене по спині волосся, ледь вловимий аромат...

«Вона точно використала магію. Чому мені ввижаються галюцинації?»

Водночас із його носа цівкою потекла кров.