Розділ 150 — Розділ 150 (3). П’яні звички батька та сина (3)

«І треба ж було йому повернутися в пам'яті саме до цього нестерпного періоду…»

Леслі зітхнула, розглядаючи свого чоловіка. Судячи з його слів «поглянути на обіцяний меч», Брейден зараз подумки перебував у своєму дев'ятнадцятирічному віці.

«Розміняти п'ятий десяток і так впасти в дитинство — це справді безглуздо».

У кімнаті панувала темрява, і лише спалахи блискавиць та бліде місячне світло, що зрідка пробивалося крізь хмари, освітлювали їхні силуети. Мабуть, саме через таку напівтемряву нетверезому Брейдену здалося, що перед ним стоїть двадцятиоднорічна Леслі.

— З усім тим, прийти посеред ночі прямо до моєї спальні — це вже занадто. Змушений перепросити, але я ще неповнолітній.

Від цих уїдливих слів Леслі лише важко зітхнула.

Їхній власний син уже згорає від нетерпіння, аби якнайшвидше одружитися, а батько тут заявляє про своє «неповноліття»!

«Ну що за дивакуватий чоловік. Ще сьогодні вранці тільки й белькотів про те, як палко мріє про онуків…»

Власне, саме через такі непередбачувані казуси вона й терпіти не могла його п’яну звичку.

До того дня, як Леслі зазнала травми й була змушена знятися з турніру, Брейден поводився з нею неймовірно зверхньо та огидно.

«І чому я взагалі колись погодилася вийти за нього заміж?»

У буденному житті ці спогади давно покрилися пилом, але тепер минуле самовільно виринуло на поверхню.

«Ох, тоді він справді був…»

Обличчя Леслі миттєво спотворилося від неприємних спогадів про юного Брейдена:

«…Рідкісним, нестерпним мерзотником».

***

Леслі вперше взяла участь у великому турнірі з фехтування, коли їй виповнилося сімнадцять. Саме у фіналі того змагання вона й зустріла п'ятнадцятирічного Брейдена.

Звісно, чутки про юного генія меча й спадкоємця роду Вейдрос гриміли по всій столиці, проте вона — проста донька власників скромного заїжджого двору на околиці міста — до цього моменту ніколи з ним не перетиналася.

«Який гарний. Одразу видно — благородна кров, навіть миліший за мого молодшого брата».

Це було все, що вона подумала про Брейдена під час першої зустрічі з ним у фіналі.

У свої п'ятнадцять він розвивався повільніше за однолітків і був навіть трохи нижчим за неї на зріст. Тоді у фіналі Леслі програла йому вщент, не встигнувши зробити й кількох випадів.

І перш ніж прибрати лезо від її шиї, Брейден із таким виглядом, наче робить їй велику послугу, гордо промовив:

— Вступай до лицарського ордену Вейдрос. Якщо покажеш себе з хорошого боку, за кілька місяців призначу тебе своєю особистою ад'ютанткою.

Леслі навіть не встигла оговтатись від гіркоти поразки, як ця раптова пропозиція остаточно збила її з пантелику. Проте за мить її серце обпекло приховане почуття приниження.

— Твій талант непоганий, тож чому б тобі нарешті не розпочати справжні тренування?

Його тон був сповнений такої поблажливості, хоча об'єктивно це дійсно був неймовірний шанс.

До ордену Вейдрос прагнули потрапити сотні досвідчених лицарів, і подейкували, що без років служби зброєносцем туди взагалі нікого не беруть. А тут сам спадкоємець герцогства з порогу обіцяє посаду свого помічника — це була нечувана щедрість.

Для Леслі, яка виросла в бідності й навчалася фехтуванню у свого діда, колишнього найманця, це могла бути найкраща можливість у житті. До цього турніру її ім'я в колі майстрів меча було абсолютно невідомим. Попри все це, дівчина ввічливо вклонилася й спокійно відповіла:

— Щиро дякую за таку високу оцінку та чудову пропозицію. Проте я думаю, що це неможливо.

Можливо, причиною такої категоричної відмови була її надмірна гордість. Тон хлопця, який наче перекреслював усе її попереднє життя й натякав, що її минулі зусилля були нічим, сильно зачепив Леслі.

Нехай її дід і не був видатним майстром, він усе одно вклав усю душу в її навчання.

— …Що?

Обличчя пихатого хлопчиська, який ні на мить не сумнівався у її миттєвій згоді, кумедно витягнулося від подиву.

— Це був чудовий бій, юний герцогу. Я багато чого навчилася. Вітаю з заслуженою перемогою.

Леслі дотрималася всіх правил етикету й невимушено розвернулася, щоб піти.

Водночас споглядання шокованого виразу обличчя цього зарозумілого аристократа принесло їй невелике задоволення.

Вельможний спадкоємець Вейдросів, який з пелюшок мав усе, що забажає, напевно, ні разу в житті не чув відмови на свою прихильність. Тож не дивно, що він застиг як укопаний.

Проте вже за тиждень Брейден, якого вона сподівалася побачити щонайменше через чотири роки на наступному турнірі, раптово з'явився на порозі її будинку.

Одягнений у розкішне вбрання та в супроводі особистої варти, юнак виглядав дивовижною та чужою прикрасою на тлі їхнього старого заїжджого двору.

— Чому ти назвала мою пропозицію «неможливою»? — без жодних передмов обурено випалив хлопець. — В ордені Вейдрос ти б отримала доступ до значно системніших та професійніших тренувань.

Тобто він цілий тиждень прокручував у голові її слова з фіналу й прийшов вимагати пояснень. Леслі, яку відірвали від роботи на кухні, похапцем витерла руки об фартух і стримано відповіла:

— У мене є свої обов'язки. Я мушу допомагати батькам у таверні. Це сімейна справа, і якщо я піду, їм просто не вистачатиме робочих рук.

Почувши це, Брейден подивився на неї ще більш нерозуміючим поглядом:

— Ти хоч уявляєш, які гроші платять в ордені Вейдрос? На платню ад'ютанта ти зможеш найняти для цього закладу п'ятьох або шістьох слуг. У тебе що, проблеми з елементарною арифметикою?

«Якби цей невихований шмаркач був моїм молодшим братом, він би вже давно отримав хороших стусанів», — роздратовано подумала Леслі, але вголос промовила з бездоганною повагою:

— Як бачите, наш заклад зовсім крихітний, тому стільки людей нам просто не потрібно. І взагалі… у мене просто немає до цього душі. Тут немає ніякої логіки, тому не варто витрачати сили на моє переконання. Мені цілком до вподоби мій теперішній спосіб життя.

І це була щира правда. Леслі ніколи не купалася в розкоші, проте завжди жила так, як веліло їй серце.

Батьки не могли дати їй великого багатства, але завжди повторювали головне правило: «Життя одне, тому ніколи не змушуй себе робити те, до чого не лежить душа».

Леслі взялася за меч лише для того, щоб захищати таверну від нахабних і нетверезих відвідувачів, і зовсім випадково її прихований шалений талант привів її до другого місця на турнірі.

Звісно, як представниці простого народу, їй хотілося б колись отримати хоча б скромний титул.

Не те щоб це кардинально змінило її буття, але це дозволило б їй з гордо піднятою головою відповідати нахабним дворянам, які любили цідити крізь зуби: «Якась брудна простолюдинка ще й сміє показувати тут свій характер».

Проте мати таку високу самооцінку означало, що Леслі в жодному разі не збиралася гнути спину перед хлопчиськом, якого вважала пихатим. Якими б великими не були гроші чи привабливими тренування, це б означало щодня підкорятися його забаганкам.

— Проте я ще раз щиро дякую вам за таку дивовижну можливість. Це велика честь для мене.

Її фінальні слова подяки були не лише обов'язковим проявом поваги перед аристократом, але й чітким натяком, що розмову закінчено і йому час іти. Брейден продовжував дивитися на неї ображеним поглядом і своїм ламаним підлітковим голосом запитав:

— Ти взагалі усвідомлюєш свої слова? Чи ти більше не збираєшся брати участь у турнірах через чотири роки?

— Обов'язково збираюся. І зроблю все можливе, щоб цього разу перемогти вас, юний герцогу.

— З цим дешевим мечем, допомагаючи на кухні та тренуючись у вільний час із літнім відставним найманцем, ти сподіваєшся перемогти мене?

Схоже, цей хлопець уже встиг зібрати про неї всі плітки, раз знав навіть про її дідуся. Проте його пихата промова миттєво обірвалася, варто було Леслі поставити одне влучне запитання:

— А якщо я вступлю до вашого ордену, ви гарантуєте, що через чотири роки я точно зможу вас перемогти?

Брейден на мить зам'явся, і вона одразу ж перехопила ініціативу:

— Отож, ви не можете дати такої гарантії. Я обіцяю, що наступні чотири роки буду тренуватися ще запекліше, аби здобути перемогу, але дозвольте мені самій обирати свій шлях.

Брейден проковтнув язика й не знайшов що відповісти, а Леслі подумки привітала себе з першою перемогою над ображеним підлітком, який вперше зіткнувся з відмовою.

— Ще раз дякую, що звернули увагу на таку скромну суперницю, юний герцогу.

Звісно, висловлювати свої справжні думки вголос було б нерозумно, тому Леслі з чарівною посмішкою знову чемно вклонилася. Її слова означали лише одне: «Дякую, а тепер залиште мене в спокої».

— Що ж, якщо так… — Брейден гордо задер підборіддя, намагаючись приховати своє вколоте самолюбство. — На наступному турнірі викладися на повну. І приготуйся програти мені з ще більшим, розгромним рахунком.

— …Прошу?

— Щоб того дня ти гірко пошкодувала про своє сьогоднішнє рішення.

Цей дитячий випад не справив на неї жодного враження. Леслі, яка щодня бачила найрізноманітніших вибагливих відвідувачів у таверні, сприйняла ці слова як звичайне підліткове бурчання.

— Слухаюся. Я докладу всіх зусиль. Якщо доля знову зведе нас у фіналі через чотири роки, це буде найбільшою честю для мене. Дякую.

Не давши йому жодного приводу для нових дорікань, Леслі чемно провела Брейдена поглядом. А потім без зайвих жалів повернулася до своєї звичної роботи на кухні.

Вона змалечку терпіти не могла, коли сильні світу цього намагалися керувати її долею. Якщо була можливість уникнути зайвих неприємностей, вона завжди обирала спокій. Їй зовсім не хотілося витрачати життя на безглузду й виснажливу боротьбу.

«Ну й добре, ми живемо в зовсім різних світах, тож навряд чи перетнемося до наступного турніру. Головне було один раз ввічливо кивнути й виставити його за двері».

Проте це передбачення Леслі було абсолютно помилковим.