Розділ 151 — Розділ 151 (4). П’яні звички батька та сина (4)

Після того дня Леслі, як не дивно, досить часто зустрічала Брейдена.

Коли йшла вулицею за закупами, коли заглядала до кузні роздивитися нові мечі, коли допомагала сусідам під час весняного фестивалю, коли йшла глядачкою на великі урочистості до храму чи коли просто збирала кишенькові гроші, щоб купити собі щось смачненьке…

«Що за дивина? Раніше ми ж ніколи не перетиналися…»

За всі свої сімнадцять років життя Леслі, якщо не враховувати турнір із фехтування, майже ні разу не бачила юного герцога Вейдроса зблизька.

Її повсякденний маршрут обмежувався лише заїжджим двором та ринком, тож приводів перетинатися з аристократами просто не було.

Оскільки її власне життя ніяк не змінилося, це означало, що саме Брейден змінив свої звичні шляхи.

«Ну, тепер він став переможцем турніру, тож, мабуть, хоче як слід заявити про себе в столиці».

Леслі не надавала великого значення цим раптовим появам Брейдена в різних куточках міста. Тим паче, що серед простолюду поведінку юнака оцінювали надзвичайно високо.

— А юний герцог справді такий простий у спілкуванні! Він відвідує всі заходи, де збирається багато звичайних людей. Пихаті аристократи-шовіністи у такі місця навіть носа не потикають.

— І він не просто з'являється для годиться, а справді довго ходить усюди, заглядає в кожен куточок. Тобто робить це не заради показухи.

Проте Леслі, на відміну від решти суспільства, від одного лише погляду на Брейдена почувалася ніяково й роздратовано. Адже щоразу, коли вони випадково зустрічалися, він неодмінно заговорював до неї:

— Чи старанно ти тренуєшся? Усе ще не думала про вступ до лицарського ордену Вейдрос?

Леслі кожного разу ввічливо відповідала:

— Так, юний герцог, я тренуюся наполегливо. Ще раз дякую за таку чудову пропозицію. Мені потрібно трохи часу, щоб усе добре обміркувати.

Збоку це виглядало цілком шляхетно.

Великодушний переможець із вельможного роду, який приязно простягає руку простолюдинці, що посіла друге місце на змаганнях.

Однак Леслі ніяк не могла змусити себе прихильно ставитися до нього. Навіть якби вона спробувала пояснити це комусь іншому, її б назвали божевільною, але щоразу під час цих зустрічей вона помічала дивну фальш у його виразі обличчя.

Він міг бути лагідним і привітним з усіма навколо, але варто було їхнім поглядам перетнутися, як у його очах на мить спалахував крижаний холод. Наче він перебував у вкрай кепському гуморі або ж сама її присутність перед очима неймовірно дратувала його.

«Він точно виділяє мене з-поміж інших… Хоча, мабуть, це просто моя уява. З якого дива такому величному юному герцогу зважати на якусь простолюдинку?»

Різниця в їхньому соціальному становищі була настільки колосальною, що будь-хто висміяв би її за таку надмірну самовпевненість.

— Чому б тобі хоч раз не прийти подивитися на тренувальний майданчик Вейдросів? Мечів, подібних до твоєї дешевої залізяки, у нас на підлозі валяється повно.

І все ж, коли Брейден під приводом запрошення до ордену знову й знову починав уїдливо підколювати її, у голові Леслі щоразу спалахувала думка: «Ну що за нестерпний маленький мерзотник!»

Звісно, вона чудово розуміла своє місце, тому, керуючись власним життєвим гаслом «якщо не можеш змінити ситуацію — уникай її», намагалася завершити розмову якомога швидше й ефективніше.

— Щиро дякую за вашу доброту, юний герцогу. Я обов'язково поміркую над цим, коли матиму час.

З певного моменту їй навіть набридло вигадувати нові ввічливі фрази, тому вона просто повторювала одне й те саме. Замість того, щоб витрачати сили на подібні розмови, куди продуктивнішим було подумати про те, що приготувати на вечерю.

За такими дивними й частими зустрічами непомітно промайнули чотири роки.

За цей час Брейден перетворився на змужнілого, вишукано вбраного юнака з бездоганними рисами обличчя. Навколо тільки й чути було, як усі захоплювалися молодим спадкоємцем родини Вейдрос, який із кожним днем ставав усе більшим красенем.

— З такою майстерністю третя поспіль перемога на турнірі у нього вже в кишені, хіба ні?

— До того ж, попри свій статус, він надзвичайно скромний та поводиться як справжній джентльмен абсолютно з усіма.

— Кажуть, він і лицарським орденом керує просто блискуче.

І це було ще не все.

Завдяки своєму тонкому розумінню придворного етикету та дипломатії, він попри юний вік уже здобув авторитет у самому центрі політичної арени, залишаючись водночас приязним до звичайного люду, через що його любили абсолютно всі.

Тоді як вплив інших аристократичних домів стрімко занепадав, авторитет імені Вейдрос лише міцнішав. А все тому, що Брейден Вейдрос виріс неймовірно ідеальним, шляхетним і зразковим наступником.

Проте Леслі, звісно, була геть іншої думки.

У її сприйнятті Брейден назавжди залишився «нестерпним маленьким мерзотником». Тим самим пухлощоким хлопчиськом, який був нижчим за неї на зріст і який із приставленим до її горла лезом зверхньо наказував їй іти до нього в підпорядкування з виглядом наче робить їй велику послугу.

«І тією ображеною дитиною, яка прибігла до мене додому лише через те, що їй уперше в житті відмовили».

Це була підсвідома асоціація, на яку зовсім не впливало те, що Брейден за ці роки сильно витягнувся і став вищим за неї на цілу голову, а його дитячі круглі щоки зникли, поступившись місцем гострій, мужній лінії підборіддя.

До того ж, хоч би як приязно Брейден поводився з іншими, з Леслі він протягом усіх чотирьох років незмінно тримався насторожено й випускав кігті.

Звісно, їхні діалоги під час випадкових зустрічей завжди здавалися безневинними: «Чи добре просуваються твої тренування? Сподіваюся знову зійтися з тобою у фіналі на наступному турнірі» з його боку, та «Щиро дякую, це велика честь» — з її.

«Для чужих вух це звучить як вияв шляхетності щодо переможеного суперника, але я добре знаю його справжні наміри».

Леслі ні на мить не забувала щирі слова Брейдена, сказані чотири роки тому: «Обов'язково дійди до фіналу, щоб я міг розгромити тебе ще безжальніше. Щоб того дня ти гірко пошкодувала про своє сьогоднішнє рішення».

«Змінилася лише обгортка, а всередині він залишився таким самим, як і тоді».

Проте за ці чотири роки змінився не лише Брейден.

Після свого срібла на минулому турнірі Леслі теж здобула неабияку славу. Хоча за нею й закріпилося тавро «вічно другої після Брейдена Вейдроса», її все одно визнавали як надзвичайно обдаровану й сильну мечницю.

Попри власні раціональні міркування, у ній жив справжній дух воїна, тому вона палко бажала перемоги. У глибині душі Леслі щиро плекала мрію: «У цьому фіналі я неодмінно здолаю його. Хочу побачити, як його пихате обличчя знову перекоситься від шоку».

І ось нарешті розпочалася реєстрація на цьогорічний турнір. Леслі якраз вирушила подавати заявку, коли знову випадково зіткнулася з Брейденом.

За негласним правилом аристократи реєструвалися зранку, тоді як простолюдини чекали своєї черги й подавали документи пообіді. Проте Брейден з'явився саме о третій годині дня, коли черга була найдовшою. Він навіть навідріз відмовився від пропозиції розпорядника пройти без черги, чим викликав чергову хвилю захоплення серед присутніх.

— Схоже, ти прийшла зареєструватися на свій останній турнір? — запитав Брейден, дивлячись на неї згори вниз.

Леслі ввічливо схилила голову й підтвердила його слова.

Віковий ценз для участі обмежувався двадцятьма чотирма роками. Брейдену зараз було лише дев'ятнадцять, тож попереду він мав ще одну спробу, тоді як для неї це була остання можливість.

— До лицарського ордену Вейдрос ти йти не захотіла, від посади мого ад'ютанта відмовилася, навіть просто подивитися на наш тренувальний майданчик не забажала… — повільно промовив він, пильно розглядаючи її. — Зрештою, відкидаючи всі мої пропозиції, ти дійшла аж сюди. Чи викладалася ти на повну весь цей час?

Леслі, яка зазвичай намагалася якнайшвидше відбутися сухими й бездушними фразами, цього разу мимоволі відповіла щиро — у ній заговорив азарт бійця напередодні вирішального поєдинку:

— Так, юний герцогу. Після поразки чотири роки тому мені не надто подобається повсякчас носити ярлик «вічно другої».

Її відповідь, попри сенс, звучала бездоганно чемно.

— Я докладу всіх зусиль, щоб знову зустрітися з вами у фінальному поєдинку. Дякую, що повсякчас виявляєте такий інтерес до мене.

Брейден схрестив руки на грудях і якийсь час мовчки та невдоволено споглядав Леслі.

Їй, щиро кажучи, було абсолютно байдуже до його міміки. Стоячи в черзі, вона вже подумки перебирала, що б такого смачного купити на ринку дорогою назад, і просто чекала своєї черги.

Варто цьому турніру завершитися, як їхні дивні стосунки назавжди припиняться, незалежно від результату бою.

— …Тоді я зроблю тобі іншу пропозицію.

Якраз у той момент, коли Леслі остаточно вирішила обов'язково купити додому багет-сендвіч, Брейден знову розімкнув свої міцно стулені губи.

— Як щодо того, щоб прийняти від мене меч? Такої ж високої якості, як і мій власний.

— …Прошу?

— Це наш останній двобій. Я прагну битися в рівних умовах. Не хочу, щоб після своєї поразки ти виправдовувала невдачу тим, що у нас була різна якість зброї.

Навіть у такій пропозиції він усе одно заздалегідь припускав, що вона програє.

— О, ну… це…

Проте цього разу Леслі не змогла миттєво вимовити слова відмови.

Меч, який не поступався зброї самого Брейдена… Це безумовно мала бути неймовірна, досконала річ. Така, яку Леслі за все своє життя навряд чи змогла б бодай потримати в руках, не кажучи вже про купівлю…

Вона відхилила запрошення до ордену, бо не хотіла ламати свій звичний темп життя, і відмовилася йти дивитися на чужий маєток, бо це було занадто клопітно. Але подарунок у вигляді розкішного меча — це зовсім інша справа.

Можна ж просто заплющити очі, забрати його й нікому нічого не бути винною, хіба ні?

Вона мала високу самооцінку, але водночас ніколи не страждала на зайву й безглузду зарозумілість.

— Що ж, тобі, як завжди, знадобиться час на роздуми, — уїдливо посміхнувся Брейден, тонко підколюючи її. — Взагалі-то я вже замовив меч, який ідеально підходить під твої фізичні параметри. Якщо надумаєш забрати — двері герцогського маєтку Вейдрос завжди відчинені. Я робив це замовлення спеціально для тебе, тож якщо не прийдеш — я просто викину його.

— Щиро дякую вам за постійну турботу, юний герцогу.

Леслі відповіла своєю звичною фразою, проте цього разу в її голосі замість байдужості чітко відчувалися сильні вагання, які вона не спромоглася приховати.

— Я… поміркую над цим.

***

Судячи з того, як Брейден розкидався словами про обіцяний меч, він, за повної відсутності Леслі, встиг хильнути зайвого й остаточно перенісся думками саме в той далекий період їхнього юнацтва.

Завершивши свої спогади, Леслі важко зітхнула, трохи поспостерігала за чоловіком і тихим, спокійним голосом покликала його:

— Юний герцогу.

Її тон був точнісінько таким, як і багато років тому — бездоганно ввічливим, але водночас абсолютно байдужим. Тоді, через величезну прірву в статусі, вона так і не наважилася запитати про це, проте зараз нарешті могла озвучити те саме питання:

— Чому я вам тоді настільки сильно не подобалася?