Розділ 152 — Розділ 152 (5). П’яні звички батька та сина (5)

Двадцятиоднорічна Леслі свято вірила, що Брейден її ненавидить.

Це був по-своєму логічний висновок, адже Брейден, який завжди мав привітний та великодушний вираз обличчя, лише в одному випадку не міг приховати своєї похмурості — тоді, коли зустрічався поглядом із Леслі.

Чоловік, котрий здалеку здавався доброзичливим і лагідним абсолютно до всіх, чомусь лише поряд із Леслі не міг втамувати свого роздратування. Ба більше, у день реєстрації на турнір із фехтування він навіть збирався віддати їй меч, явно натякаючи: «Відчуй повну гіркоту поразки».

Леслі це добряче зачепило, проте вона вирішила прийняти меч. Почуття образи — річ миттєва, а от якісна зброя назавжди залишиться у її власності.

«До того ж, якщо я його не заберу, він його просто викине. Це ж марнування ресурсів».

Прийнявши цей дарунок, вона змогла б заощадити гроші, які досі важкою працею збирала копійка до копійки, мріючи придбати бодай трохи кращий меч.

Уявивши, скільки смаколиків можна накупити за ці заощадження, дівчина швидко визначилася.

Тому вона вирушила до маєтку Вейдрос і ввічливо забрала зброю, подумки лише дивуючись: «Багаті аристократи навіть своє невдоволення висловлюють у такий марнотратний спосіб».

Тодішній Леслі бракувало бодай крихти зацікавленості, щоб запитати Брейдена: «Чому ви мене так ненавидите?»

Проте тепер їй справді стало цікаво, тому вона понад двадцять років потому серйозно запитала про це тогочасного Брейдена.

— Тебе… ненавиджу? Я? — дещо приголомшено перепитав Брейден. — Я тебе? З якого це дива?

Ця реакція здивувала вже саму Леслі. Адже збоку було цілком очевидно, що в ті роки Брейден ставився прискіпливо виключно до неї.

— Щоразу, коли ми випадково перетиналися, ви ставали похмурим, повсякчас чіплялися до мене й наказували програти з тріском, та ще й уїдливо питали, чи тренуюся я наполегливо. Ви ж ні з ким так не поводилися, лише зі мною були такими злими, — Леслі загинавала пальці, перелічуючи докори. — В ордені Вейдрос повно чудових лицарів, а ви через одну-єдину відмову дулися цілих чотири роки…

Брейден зітхнув, запустив руку у своє золотаве волосся й роздратовано буркнув:

— Я не ненавидів тебе. З чого б мені тебе ненавидіти?

— …Прошу?

— Хто стане місяцями обирати меч, щоб подарувати його людині, яку ненавидить?

Леслі розгублено вставилася на Брейдена. Раніше вона вважала: навіть якщо він колись недолюблював її, зараз у них усе гаразд, тож це не має значення.

Вона була переконана, що на будь-яке її запитання Брейден просто хитро викрутиться, мовляв: «Це все тому, що я шалено кохав тебе».

Досі вона не починала відвертих розмов про минуле лише тому, що десь глибоко в підсвідомості воліла зайвий раз не згадувати ті часи, коли Брейден до неї вороже ставився.

Але виявилося, що він насправді її не ненавидів.

— Звісно, щоразу, коли я тебе бачив, мій настрій псувався. Проте справа була зовсім не в тобі… — Брейден потер очі й повільно вів далі: — …Мені просто було гидко від власної нікчемності, бо я повсякчас піддавався твоєму впливу.

— Піддавалися моєму впливу?

— Що б я тобі не пропонував, ти залишалася абсолютно байдужою до мене… А я натомість ніяк не міг викинути тебе з голови.

Леслі аж рота роззявила від подиву, почувши правду, яка відкрилася лише тепер.

— Я вештався всіма усюдами, де бували простолюдини, щоб хоч краєм ока побачити тебе, а ти щоразу з купою ввічливих фраз намагалася якнайшвидше піти геть, бо я тебе обтяжував. І знаючи це, я все одно стрімголов біг шукати нової зустрічі, тому сам собі здавався…

Тож виходить, починаючи з п'ятнадцяти років його раптові появи в найрізноманітніших куточках столиці, де вони повсякчас перетиналися, зовсім не були випадковістю…

— …Неймовірно жалюгідним.

Брейден, чий голос помітно захрип, пильно подивився на неї блискучими очима.

— Перед тобою я повсякчас перетворююся на того п'ятнадцятирічного підлітка. Стаю хлопчиськом, який уперше почув відмову й геть розгубився.

— О… ну…

Отже, переконання Леслі, буцімто «цей чоловік поряд зі мною залишається нестерпним маленьким мерзотником», у певному сенсі виявилося чистісінькою правдою.

— Щоразу, коли зустрічаю тебе, мені здається, наче мене знову відкинули. Я терпіти не можу це відчуття. І поняття не маю, що з цим робити.

— …

— Я вже достатньо дорослий, щоб розуміти: у цьому світі далеко не все підкоряється моїй волі… Але чому, варто мені опинитися поруч із тобою, як я знову стаю таким самим дурнем, як і тоді.

Він зітхнув, глибоко вмостився в кріслі й ледь чутно пробурмотів:

— Принаймні попереду наш останній турнір, тож ти якийсь час не зможеш викинути мене зі свого життя. Нехай навіть через нелюбов до мене чи через бажання випробувати хороший меч — благаю, тільки не вздумай відмовлятися від участі.

Леслі приклала долоню до чола, не знаючи, що й відповісти на правду, котра відкрилася їй через стільки років.

Коли ж вона зробила кілька кроків уперед, аби пригорнути його, Брейден уже міцно спав, безсило розвалившись.

— Ох, ну й ну…

Леслі від подиву лише тихо засміялася, ніжно погладивши його золотаве волосся.

«Значить, тоді ти не мене зневажав, а ненавидів самого себе за те, що так сильно мною переймався…»

Тепер стало зрозуміло, чому він мав такий дивний вираз обличчя, коли вона через травму ноги оголосила, що знімається з турніру. Адже він так прагнув пов'язати їхні долі бодай за допомогою цих змагань.

У мить, коли він збагнув, що приводів для зустрічей більше не залишилося, у ньому, мабуть, прокинулося затяте рішення поєднати їх попри все.

Адже саме тоді, коли вона була пригнічена й з усіх сил намагалася втамувати біль від усвідомлення, що більше ніколи не зможе так само вправно та блискавично рухатися, він раптово з'явився поряд.

Коли вона прийшла до герцогського маєтку, аби повернути подарований меч, мовляв, така розкішна зброя має належати іншому власнику, він попросив присвятити йому лише один день, пообіцявши розважити її та розвіяти сумні думки.

Тоді вона вперше відчула від нього подібну турботу й, вирішивши, що це звичайна жалість, погодилась без жодних зайвих думок. У ті часи вона звикла до подібного миттєвого співчуття з боку оточуючих.

Проте цей один день переріс у два, два — у три, і непомітно минув майже цілий рік…

— Поглянь, Леслі. Я став значно вищим, ніж тоді, мій голос став нижчим, і взагалі…

Коли ж вона вперше почала сприймати Брейдена не як хлопчиська, а як зрілого чоловіка?

Мабуть, знадобилося чимало часу, аби в її очах цей «нестерпний маленький мерзотник» поступово перетворився спочатку на «юнака, який, виявляється, добре вихований», а згодом — на «досить достойного чоловіка».

— Мій підлітковий вік, коли я лютував через те, що бажана людина не належить мені, давно минув.

Вона згадала його обличчя, коли він невимушено зваблював її, наче заздалегідь знав, що вона вже встигла до нього звикнути.

— Тому, чому б тобі знову все не обміркувати? Вступай до герцогського маєтку Вейдрос. Але вже не на посаду мого ад'ютанта, а…

Його друга пропозиція кардинально відрізнялася від тієї першої, яку він колись пихато кинув, приставивши лезо до її шиї.

Це було настільки ніжне, палке та сповнене благання прохання, що серце миттєво тануло.

— Я віддам тобі себе.

У ті часи права простолюдинів були значно обмеженішими, ніж зараз, тож про те, аби звичайна дівчина стала герцогинею Вейдрос, ніхто не міг навіть помислити.

Помітивши в очах Леслі невимовні вагання, Брейден легенько торкнувся долонею її щоки й тихо запитав:

— Тобі й цього разу це не цікаво?

Його вміння добирати слова завжди дивовижним чином відсилало до тих особливих спогадів, котрі належали лише їм двом.

Колись Леслі короткою фразою «мені це не цікаво» легко перекреслила всі його розумні доводи. І тоді Брейден, точнісінько як вона й передбачала, просто втратив дар мови.

У той момент його запитання було прямим зверненням до самого її серця.

Він наче запитував: якщо вона знову скаже, що не бажає цього, йому доведеться так само безпорадно відступити, тож чи зможе вона й тепер отак легко відштовхнути його, як під час їхньої найпершої зустрічі?

— Судячи з твоїх вагань, цього разу, мабуть, тобі цікаво. Коли я збирався подарувати тобі меч, у тебе був точнісінько такий самий вираз обличчя.

Той меч, котрий вона жодного разу так і не використала в бою, досі належав їй. Леслі чітко усвідомлювала: як тоді вона зрештою прийняла зброю, так і зараз не зможе відмовити Брейдену.

Як і колись, на заваді стояло чимало перешкод, проте вона забрала його собі просто тому, що «хотіла цього». У цьому й полягав її життєвий шлях: пристосовуватися до суворої дійсності, але в усьому керуватися покликом серця.

— Я кохаю тебе, Леслі. Нехай це звучить банально, але, благаю, прийми мої почуття.

Леслі загалом полюбляла будь-яку смачну їжу, проте найбільше вона обожнювала саме солодощі.

І оскільки ніжний поцілунок, що супроводжував ці слова, виявився солодшим за будь-яке ласощі на світі, тоді вона, сама від себе того не очікуючи, легенько кивнула.

«Мене точно тоді щось засліпило… А втім, чи не засліплена я й досі?»

Леслі дбайливо вкрила ковдрою чоловіка, який після тих подій залишався поряд із нею вже понад двадцять років, і тихо прошепотіла з посмішкою:

— Тепер я навіть не зможу просити тебе не пити. Адже до якого б періоду минулого ти не повертався у своїх думках, ти завжди почуватимешся там щасливим.

***

Ніч уже повністю вступила у свої права, а місяць піднявся високо в небо. Дощ, що досі дрібно стукав у вікна, нарешті вщух, і небосхил, який нещодавно здригався від гучних громовиць та блискавиць, повністю заспокоївся.

Леслі та Анабель, наче заздалегідь домовившись, одночасно й досить пізно зайшли до їдальні герцогського маєтку Вейдрос.

— Брейден перебрав зайвого й щойно міцно заснув… Скажи, Анабель, у Іана теж проявилися якісь дивні п’яні звички?

— Так. Іан теж щойно заснув.

Обидві жінки ніяково посміхнулися одна одній. Вони свідомо не стали розпитувати, у які саме роки подумки повернулися їхні чоловіки та які саме речі вони їм наговорили.

Адже жодна з них не мала відваги чітко відповісти на питання на кшталт «То як там Іан?» або «То як там герцог?», оскільки признатися, що один ридав уголос, вважаючи її мертвою, а інший зізнався, що кохав її ще з п'ятнадцяти років, було б занадто ніяково.

Примітка: оце я пищу від милоти! Любовна історія Брейдена та Леслі тепер в моєму топі, бо я страшенно люблю цундере… (ну може не завжди, але страшенно так точно)