Розділ 153 — Розділ 153 (6). IF. Якби дитину не підмінили (1)

Ніч уже повністю вступила у свої права, загорнувши все навколо в глибоку тишу. Іан ніяк не міг заснути, тому просто нерухомо сидів за своїм робочим столом.

Ось уже кілька годин поспіль він пильно, не кліпаючи, дивився на один-єдиний аркуш паперу.

«Заява про звільнення».

Хоч скільки б він вдивлявся в ці три слова, відповідь сама собою з'явитися не могла, проте Іан і сам не розумів, чому не в змозі відвести погляду й просто піти геть. За всі свої двадцять два роки життя він ще ніколи не витрачав час настільки непродуктивно.

Цю заяву сьогодні вдень йому абсолютно спокійно та буденно вручила його ад'ютантка — Анабель Рейнфілд.

— Що це?

— Те, що ви й так бачите.

— …Так раптово?

— Звичайні підлеглі завжди носять у своєму серці бодай одну заяву про звільнення. Щоправда, ви як керівник навряд чи знайомі з цим світом.

Іан тримав папір у руках і розгублено озирався довкола.

Невже абсолютно всі люди й справді повсякчас тримають при собі думку про звільнення?

Дивно, але ніхто з присутніх на слова Анабель не заперечив на кшталт: «Та ні, це не так, я подібного не думав».

Усі вони старанно уникали зустрічі поглядом з Іаном, вдаючи, ніби з неймовірним, навіть дещо перебільшеним завзяттям занурені в тренування. Проте було цілком очевидно, що їхні вуха зараз як ніколи жадібно вловлювали кожне слово, що лунало між Іаном та Анабель.

— Ти хочеш, щоб я підвищив тобі платню? Тоді до якого рівня…

— Перепрошую, проте мої батьки занадто багаті, щоб я робила щось виключно заради грошей.

Власне, заробітна плата Анабель і так була чи не найвищою серед усіх ад'ютантів лицарських орденів вищої аристократії імперії.

Іан був готовий збільшити її в кілька разів, проте Анабель з легкістю відмовилася.

Зрештою, ресторан та ательє родини Рейнфілд, якими керували її батьки, вже кілька років поспіль міцно утримували лідерство у своїх сферах.

Чутки про те, що це подружжя буквально загрібає всі гроші столиці, були відомі кожному.

— Справа зовсім не в умовах праці чи грошах.

Тож її життя було значно заможнішим та розкішнішим, ніж у більшості аристократичних панянок. Вона не лише щодня носила як повсякденний одяг сукні від Мерилін, черга за якими серед знаті розтягувалася на місяці, а й могла в будь-який момент завітати до ресторану Рейнфілд, куди звичайне бронювання теж тривало місяцями, і замовляти там усе, що душа забажає.

— Може, обладнання тренувального майданчика застаріло, а інтер'єр просто жахливий? Якщо так, то ми можемо провести масштабну реконструкцію і все оновити…

— Мені дуже прикро, проте кілька років тому цей інтер'єр проєктувала та затверджувала особисто я.

— …

— Перепрошую, що мій смак виявився таким жахливим. Ви, мабуть, довго це терпіли.

Іан, який просто навмання сипав пропозиціями, аби бодай якось її втримати, зрештою залишився ні з чим, тож йому не залишалося нічого іншого, окрім як мовчки стояти з цією заявою в руках.

Оскільки якраз настав час завершення робочого дня, Анабель щиро посміхнулася й ввічливо вклонилася на прощання:

— Не хвилюйтеся. Я ретельно передам усі справи до того часу, поки не буде призначено нового ад'ютанта, і тоді піду.

Анабель виглядала абсолютно так само, як і зазвичай.

Високо зібране світло-бузкове волосся, блискучі темно-сині очі й незмінна лицарська форма ордену Вейдрос — усе було звичним, і саме від цієї незмінності ставало якось моторошно й дивно.

— Тоді до завтра.

Анабель абсолютно невимушено покликала свого молодшого брата Аарона й пішла додому. Іан спромігся лише безглуздо кивнути їй услід.

Досі Іан жодного разу не намагався втримати когось із лицарів, хто вирішував покинути орден.

Лицарський орден Вейдрос, який славився найкращими майстрами та найвищим забезпеченням, завжди мав надлишок охочих вступити до його лав. Тому об'єктивних причин утримувати її не було.

Проте він ніяк не міг збагнути, чому ця звістка викликала в нього таку паніку.

Коли людина перебуває в стані глибокого шоку, потрібні слова просто вилітають із голови.

Він неуважно провів увесь вечір, і лише повернувшись до своєї кімнати, нарешті усвідомив, що мав насамперед розпитати про причини.

«Завтра обов'язково запитаю. Вона ж сказала, що приходитиме на службу, поки не завершить передачу справ…»

Іан просто не міг уявити, що Анабель більше не буде його ад'ютанткою. Він ніколи навіть не замислювався про те, що цю посаду може обіймати хтось інший.

Звісно, вона була його видатною суперницею. Особливо на турнірах із фехтування.

Дотепер Анабель та Іан двічі сходилися у поєдинках на змаганнях, і їхній рахунок залишався рівним — один-один.

Уже зовсім скоро мав відбутися останній у їхньому житті турнір, який і повинен був визначити остаточного переможця в цьому протистоянні.

«Але це зовсім інша справа».

Оскільки участь у турнірах обмежувалася віком до двадцяти чотирьох років, за все життя їм випадало змагатися щонайбільше тричі. Звісно, любителі пліток повсякчас пророкували та палко обговорювали можливі результати фіналу.

Проте Іана це мало хвилювало.

Незалежно від перемог чи поразок на арені, хіба стосунки між господарем та його ад'ютантом не мали тривати впродовж усього життя? Саме в цьому полягала сама суть їхнього зв'язку.

Принаймні він до сьогодні свято в це вірив.

Коли його думки дійшли до цієї межі, у грудях навіть ворухнулося дивне почуття, схоже на зраду.

«Чому… чому ж так…»

Думки знову повернулися до початкової точки. Іан важко зітхнув і притис долоню до чола.

«Нічого, завтра я просто дізнаюся причину».

Єдиною втіхою було те, що вранці він, як і завжди, зустріне Анабель на тренувальному майданчику.

«Якою б не була причина, я просто знайду спосіб усе владнати».

Якщо справа не в грошах і не в умовах праці, то що ж тоді сталося?

Іан змусив себе лягти в ліжко, проте сон не йшов, і він ще довго вертівся з боку на бік.

Лежачи в темряві й перебирати в голові найрізноманітніші варіанти, він мимоволі згадав їхню найпершу зустріч.

Тоді їм обом було всього по дев'ять років.

***

Іан змалечку зажив слави справжнього вундеркінда у фехтуванні. Брейден спочатку навчав сина самотужки, а коли хлопчику виповнилося дев'ять, почав наймати для нього найкращих учителів імперії.

Серед них був і чоловік на ім'я Шіонад Керілаон, який вважався одним із найвідоміших майстрів меча в столиці.

Оскільки його репутація була бездоганною, він мав безліч учнів, а плата за його уроки була надзвичайно високою. Брейден запросив Шіонада провести одне пробне заняття для Іана і, залишившись у повному захваті від його методу викладання, одразу підписав контракт на навчання тричі на тиждень.

— Ну то як, якщо судити об'єктивно, який рівень у Іана?

— Він справді заслуговує на те, щоб його називали генієм. Очевидно, завдяки вашому особистому вихованню, герцогу, його база закладена бездоганно, а здатність адаптуватися й застосовувати навички на практиці просто вражає.

Власне, Іан чув подібні слова від кожного вчителя, якого б до нього не приставляли. І це стосувалося не лише фехтування, а й етикету, історії, загальних наук та іноземних мов — абсолютно всього.

«Талановитий, обдарований, прекрасний, зразковий».

Ці хвалебні оди повторювалися настільки часто, що Леслі навіть перестала приходити на його пробні заняття, зазначаючи: «Усе одно я почую одне й те саме, це нудно».

— Ха-ха, ось воно як.

Проте Брейден належав до тих батьків, яким ніколи не набридало слухати похвали на адресу власної дитини. Він із гордістю знову запитав:

— Наступного року він, мабуть, буде ще занадто малий, проте я планую виставити його кандидатуру на турнір, що відбудеться за ним. Ми ж можемо розраховувати на перемогу? До того часу мине п'ять років, тож потенціал для зростання величезний.

Насправді Брейден заздалегідь знав, що йому дадуть ствердну відповідь.

Адже сам Брейден Вейдрос здобув свій перший титул чемпіона приблизно в такому ж віці. Для Іана, який народився ще більш обдарованим, це не мало стати проблемою.

Проте Шіонад замість очікуваного «звісно» раптом заговорив про зовсім інше:

— Ну, серед дітей, з якими я зараз займаюся, є брат і сестра Рейнфілд…

— …Рейнфілд?

— Так. Ви, герцогу, навряд чи знаєте про них, проте їхній батько є власником ресторану Рейнфілд, що на тридцять третій вулиці Арадіс.

Помітивши, як Брейден зсунув брови, намагаючись відшукати це ім'я у своїй пам'яті, Шіонад поспіхом додав:

— О, а чи знайоме вам ім'я Мерилін Рейнфілд? Вона є провідною кравчинею в ательє «Пелла», і черга до неї неймовірна. Кажуть, вона невдовзі збирається відкрити власну справу, проте зараз серед шляхетних дам немає жодної, хто б не знав її імені.

Звісно, для Брейдена було б дивно знати звичайних простолюдинів, проте десь у глибинах пам'яті в нього таки виринуло ім'я «Оскар Рейнфілд».

Здається, саме цього чоловіка Леслі кілька років тому наполегливо просила найняти шеф-кухарем до їхнього маєтку. Оскільки Леслі вкрай рідко про щось просила, Брейден дуже хотів виконати її бажання, проте…

— Мені дуже шкода. Проте для мене головне — це час, проведений із моєю родиною. Я не бажаю виснажувати себе роботою поза межами власного закладу.

Попри те, що їхній щойно відкритий ресторан на той час ще навіть міцно не став на ноги, Оскар тоді відмовив категорично й рішуче.

Хоча досвід роботи шеф-кухарем у герцога Вейдроса приніс би йому неймовірну славу та допоміг би в бізнесі, цей чоловік, схоже, понад усе цінував затишок власного дому.

Тож Леслі, затамувавши легкий сум, відтоді просто регулярно ходила до ресторану Рейнфілд, аби насолодитися їхніми вишуканими стравами.

Поки Брейден поринав у ці спогади, Шіонад вів далі:

— Хай там як, я навчаю цих брата й сестру, і мушу визнати, що вони обоє надзвичайно талановиті.

Хоча вони й були простолюдинами, які лише нещодавно почали заробляти непогані гроші, плата за приватні уроки Шіонада була чималою, тож батьки явно не шкодували коштів на освіту своїх дітей.

Втім, якщо згадати слова про те, що родина для них понад усе…

— Особливо старша сестра, Анабель Рейнфілд. Її майстерність набагато вища, ніж у будь-кого з її однолітків. Їй лише дев'ять років, проте вона всім серцем любить меч, а обсяг її щоденних тренувань просто колосальний.

Шіонад серйозно подивився на герцога й підсумував:

— Думаю, вона стане гідною суперницею для юного пана Іана.

Брейден одразу ж збагнув прихований підтекст слів Шіонада.

Люди такого рангу здобували авторитет і підвищували свою цінність не завдяки звичайним лестощам, а завдяки холодному й точному аналізу дійсності. Шіонад не казав цього прямо, проте його слова означали одне: «Я не можу гарантувати беззаперечну перемогу Іана». А якщо бути ще точнішим: «Він цілком може програти цій дівчинці, Анабель Рейнфілд».

— Хм, ось воно як. Дякую за відвертість.

Брейден, якого така несподівана новина змусила серйозно замислитися, уже збирався завершувати розмову, коли раптом пролунав інший голос:

— Наставнику, якщо все так, як ви кажете…

Іан, який досі чемно й мовчки стояв поруч, слухаючи їхню бесіду, ввічливо звернувся до вчителя:

— Я б дуже хотів зійтися у поєдинку з цією дівчинкою, Анабель. Чи не могли б ви влаштувати нам зустріч?