Розділ 154 — Розділ 154 (7). IF. Якби дитину не підмінили (2)

За кілька днів Шіонад привів обох дітей до тренувального майданчика герцогського маєтку Вейдрос.

— Це Анабель Рейнфілд, а це її брат — Аарон Рейнфілд.

Іан спокійно розглядав двох дітлахів, які стояли перед ним.

Дівчинка мала світло-бузкове волосся, а хлопчик мав рожеве. Хоча Іан запрошував лише Анабель, її молодший брат Аарон, схоже, пішов слідом.

— Він зчинив такий ґвалт, вимагаючи піти разом із сестрою… Тому довелося взяти і його.

— Це чудово.

Почувши виправдання Шіонада, Брейден весело засміявся й лагідно погладив Аарона по рожевому волоссю.

— Ми ж бо теж прийшли подивитися.

Цього разу Леслі також була присутня.

Зазвичай вона не виявляла особливого інтересу до навчання сина, адже з будь-якого предмета всі репетитори завжди повторювали одне й те саме: обдарований, розумний, чемний, наполегливий, дорослий не по роках, зразковий…

Через це Леслі швидко втратила цікавість і з певного часу облишила відвідування пробних занять чи бесіди з учителями. Тим паче, Брейден і без того виявляв аж занадто багато запалу в питаннях виховання дитини…

Ба більше, оскільки фехтуванню Брейден навчав сина змалечку особисто, він повсякчас повторював: «Здається, він навіть більший геній, ніж я», що остаточно позбавляло Леслі потреби втручатися.

Проте цього разу вчитель меча заговорив про щось абсолютно нове, тож заінтригована Леслі прийшла поспостерігати за дійством.

Подумати тільки, в Іана з'явився гідний суперник-одноліток.

«Невже я нарешті побачу на обличчі сина нові емоції!»

Леслі зі прихованим сподіванням подивилася на Іана, який стояв із бездоганною виправкою.

«Хм… А ця дівчинка, Анабель…»

Погляд Леслі природно перемістився на дівчинку зі світло-бузковим волоссям, високо зв'язаним в один хвіст, яка стояла навпроти її сина. Хоча Анабель поводилася тихо, її очі невпинно й захоплено блукали навколо.

«Точнісінько як я, коли вперше сюди потрапила».

Справді, Анабель зараз набагато більше переймалася небаченим досі тренувальним майданчиком герцогського роду, ніж акуратним хлопчиком перед собою. Лицарі, які повсюдно сходилися в поєдинках, зброєносці, що проходили чітко структуровані тренування, та цілі стоси найрізноманітнішої зброї…

«У будь-якого майстра меча від такого краєвиду засяяли б очі».

Для Анабель, яка досі лише вистукувала дерев'яним мечем разом з Аароном на задньому подвір'ї дому, це був абсолютно новий світ.

«Схоже, подружжя Рейнфілдів не шкодує сил на виховання дітей».

Леслі подумки посміхнулася, згадавши Оскара, який колись відхилив її пропозицію стати шеф-кухарем у маєтку герцога.

Навіть якщо зараз їхній бізнес стрімко розвивався, послуги вчителя, якого найняв Брейден, коштували надзвичайно дорого, і для звичайної родини утримання двох учнів мало б стати непідйомним тягарем. Проте, дізнавшись про хист дітей до фехтування, батьки, вочевидь, без вагань оплатили навчання.

Обидва представники молодшого покоління Рейнфілдів виглядали ситими, ошатно вдягненими, міцними та здоровішими на вигляд, аніж чимало дітей із вельможних аристократичних родин.

— Ну що ж…

Шіонад поставив Іана й Анабель одне навпроти одного й вручив кожному по дерев'яному мечу.

— Перед початком поєдинку виявимо належну повагу й привітаємо одне одного.

Що молодшими були вихованці, то суворіше вчителі ставилися до дотримання правил етикету під час бою. Брейден та Леслі з утіхою спостерігали, як дев'ятирічні діти обмінюються вітаннями.

— А тепер починайте.

За мить дерев'яні мечі двох дітей із глухим звуком зіткнулися у повітрі.

***

— Так, так! Досить!

Коли Шіонад зупинив поєдинок, і Анабель, і Іан уже важко та переривчасто дихали.

— Ого.

Брейден тихо вигукнув, не приховуючи свого подиву від побаченого.

Минуло вже чимало часу, проте переможця так і не було визначено.

Щойно Іан починав затискати суперницю, Анабель вправно ухилялася, а варто було дівчинці перехопити ініціативу, як Іан миттєво відповідав блискавичною контратакою.

Якби це був бій дорослих, його б вели до самого кінця, проте з огляду на вік дітей Шіонад дав команду зупинитися, поки вони остаточно не виснажилися.

Почувши наказ, Анабель та Іан з очевидним жалем подивилися одне на одного, проте швидко вирівняли мечі й ввічливо вклонилися.

— Оце так.

Леслі з нечуваним захватом навіть заплескала в долоні.

Іан, який за всі свої дев'ять років чув виключно хвалу про власну неперевершеність, зараз стояв із цілковито розгубленим виразом обличчя.

Досі він з легкістю перемагав навіть дорослих лицарів ордену, які значно переважали його за статурою, тож подібного опору від однолітки хлопчик точно не очікував.

— Ну що скажете?

Поки слуги поспіхом підносили дітям воду та легкі наїдки, Шіонад з гордістю звернувся до Брейдена:

— Чи не мав я рацію, коли радив її як чудову суперницю для молодого пана Іана?

Брейден подумки визнав, що висока платня Шіонада цілком виправдана. Ця дівчинка справді була генійкою, здатною зрівнятися з Іаном.

«Хм… Схоже, майбутня перемога Іана на турнірі тепер під великим питанням».

Сам Брейден здобув свій перший титул у п'ятнадцять років. Тоді у фіналі він зійшовся з сімнадцятирічною Леслі.

Іан, який успадкував кров Леслі та Брейдена, виявився набагато талановитішим за нього в дитинстві, тому батько вірив, що син буде спроможний здолати доросліших лицарів і виграти змагання навіть у чотирнадцять.

Проте поява такої сильної суперниці-однолітки стала цілковитою несподіванкою.

«Це обіцяє бути цікавим».

Брейден задоволено посміхнувся, а Леслі тим часом підійшла до столу, де діти ласували частуваннями, й долучилася до розмови:

— Ну як вам? Удома наїдки смачніші за ці?

На столі перед дітьми лежали фрукти, печиво та сендвічі. Аарон, відкусивши чималий шматок сендвіча, закивав головою:

— Так. Трюфельні сендвічі з акулячими плавцями та лобстерами, які іноді готує наш тато, набагато смачніші.

— Оооо…

У Леслі від одних лише слів солодко завмерло серце.

— І їх не продають у вашому ресторані?

— Мабуть, ні. Батько просто готує їх поспіхом із того, що є на кухні, коли ми вночі просимо їсти.

— Ох…

Поки Аарон розмовляв із Леслі, Іан раз у раз крадькома позирав на Анабель.

У дев'ять років діти ще не замислюються про романтичні почуття.

Проте в голові хлопчика знову й знову прокручувалися миті їхнього щойно завершеного бою. Попри зовнішній спокій, для дитини, якій усе в житті давалося занадто легко, цей поєдинок став справжнім потрясінням.

Анабель навіть не помічала цих поглядів, адже її увага досі була прикута до краєвидів навколо. Вона жадібно пила воду, продовжуючи роззиратися на всі боки.

— Анабель, — лагідно й з розумінням усміхнулася Леслі, привертаючи її увагу. — Тобі так цікаво дивитися на аристократичний майданчик?

— …Так, — серйозно кивнула дівчинка й, кліпаючи великими синіми очима, запитала: — У кожного шляхтича є такий майданчик?

— Лише у тих, хто має достатньо багатства й влади для утримання власного лицарського ордену. У столиці таких місць небагато, — просто пояснила Леслі. — Особливо Вейдрос, чия історія тісно пов'язана з мистецтвом меча… Наш орден може змагатися навіть з імператорською гвардією. Якщо ти думаєш, що в інших аристократів усе так само, то будеш розчарована.

— О-о-о…

Анабель на мить задумалася, змістивши погляд, а потім несміливо поцікавилася:

— А що треба зробити, аби вступити до лицарського ордену Вейдрос?

— Що?

Леслі, яка ніколи не переймалася справами управління орденом, дещо розгублено перепитала. Тоді Анабель рішуче й гучно проголосила:

— Я теж хочу бути тут. Буду приходити сюди щодня.

***

Отже, у дев'ять років, під час найпершого поєдинку з Іаном, Анабель усім серцем закохалася в лицарський орден Вейдрос та його неосяжний тренувальний майданчик.

З того часу й аж до сьогодні, коли їй виповнилося двадцять два роки, Анабель не пропускала жодного дня служби в маєтку Вейдрос.

Навіть коли почувалася зле, вона все одно приходила, аби бодай просто подивитися на заняття інших лицарів, а під час відпусток поверталася вже пообіді, бідкаючись, що не може всидіти без діла, і бралася за легкі вправи.

Це означало, що з дев'ятирічного віку Іан бачив її щодня.

За цей час вони встигли взяти участь у двох великих турнірах, де розділили між собою порівну перемоги та поразки.

Проте це ніяк не змінювало звичного плину їхнього життя. Адже для суперників із приблизно рівними силами такий результат виглядав цілком природним.

Турнір залишався лише турніром, і як напередодні фіналу, так і наступного дня після нього вони спокійно зустрічалися на тому ж майданчику, продовжуючи свою рутину.

Іан чув розмови про те, що в гральних домах зараз активно приймають ставки на переможця їхнього останнього поєдинку, проте його це мало обходило. Хай хто б здобув перемогу, наступного ранку вони мали б так само незворушно зустрітися тут віч-на-віч.

Саме тому зараз хлопцеві було так важко змиритися з поданою заявою.

Тоді як увесь світ галасував навколо майбутнього вирішального фіналу турніру, пророкуючи визначення найсильнішого майстра меча, Іан, який досі залишався байдужим до навколишнього галасу, тепер відчував, як його серце шалено калатає від тривоги.

«Вона йде…»

Що означав відхід Анабель для його життя?

З тих майже позабутих дев'яти років і дотепер не було жодного дня, коли б він не бачив її перед собою.

Він уперше опинився в ситуації, коли майбутнє здавалося суцільною, непроглядною темрявою.

У таких роздумах він провів усю ніч без сну.

Коли ж нарешті настав ранок, Анабель, яка зазвичай із першими променями сонця вже тренувалася на майданчику, так і не з'явилася.

— О, сестра прийде лише пообіді. Вона вирішила використати всі накопичені дні відпустки, перш ніж остаточно звільнитися, — весело озвався Аарон, який замість неї перевіряв стан зброї в арсеналі.

— Хіба не можна наказати їй з'явитися зараз? Якщо їй потрібен відпочинок, я відпущу її раніше…

— О… навряд чи це вийде, — відповів Аарон, почувши помітну тривогу в голосі Іана, який усю ніч ламав голову над тим, як почати цю розмову. Аарон почухав підборіддя й додав: — Наскільки я знаю, сьогодні в неї запланований спільний обід із принцом Робертом.