Розділ 155 — Розділ 155 (8). IF. Якби дитину не підмінили (3)

— Із… принцом Робертом?

Іан заговорив якимось дивним, сиплим голосом, який сам ледве впізнав.

— Так. Його Високість замовив столик у нашому головному ресторані й наполегливо попросив, щоб сестра склала йому компанію за обідом.

Аарон байдуже знизав плечима.

— Навіть якщо ти маєш титул, перед волею високопоставлених осіб усе одно доводиться коритися, тож нічого не змінюється. Ось чому я зовсім не палаю бажанням посісти перше місце на турнірі.

Оскільки Анабель уже перемагала на змаганнях з фехтування, вона мала титул.

Проте в часи, коли станові кордони так сильно коливалися, це звання не мало особливої ваги. Подейкували, що трохи далі від столиці титули взагалі можна було спокійно купити за гроші.

Сама Анабель прийняла цей титул суто тому, що його давали, і ніде ним не хизувалася. Ба більше, вже наступного дня після нагородження вона як ні в чому не бувало прийшла на службу в орден Вейдрос.

— Схоже, принц хотів особисто віддячити їй за порятунок під час останнього супроводу. Хай там як, а раз прибуде член імператорської родини, хтось мусить його привітати… Тож сестра вирішила поєднати приємне з корисним: і пообідати, і виявити повагу.

Кілька днів тому лицарі Вейдрос супроводжували верховного жреця через часті терористичні напади атеїстів. Під час чергової сутички на вулиці Анабель миттєво зреагувала й витягла з натовпу юнака в глибокому каптурі, прийнявши його за звичайного перехожого, що потрапив під вогонь.

Тим юнаком виявився принц Роберт, який подорожував інкогніто. Поруч із ним таємно перебувала імператорська гвардія, проте реакція Анабель виявилася швидшою.

Дізнавшись про це згодом, дівчина лише важко зітхнула й буденно пробурмотіла:

«То у вас і так була охорона… Тільки задарма згаяла свою дивовижну реакцію та гостроту зору».

Для неї це залишилося лише прикрим спогадом про марні зусилля, але принц, очевидно, вважав інакше. Він переказав Іану: «Я хочу віддячити вашій підлеглій, тому влаштуйте нам спільний обід, будь ласка».

Іан тоді відмовився, пославшись на надмірну зайнятість та неможливість залишити тренувальний майданчик.

В ордені й справді вистачало справ.

Наразі нічого конкретного в голову не спадало, але якісь нагальні завдання точно були.

Проте, поки він вигадував нові причини для зволікання, Роберт вирішив діяти навпростець і сам завітав до ресторану Рейнфілдів.

— Ну, сестра зазвичай не ніяковіє на подібних зустрічах, тож усе буде гаразд, — повів далі Аарон, гортаючи папери. — Але як їй вдається зробити все це за одну годину? У мене, здається, піде цілий ранок.

— …

— З огляду на це, я навряд чи встигну на ранкове тренування.

— Що?

— Це не моя провина, пане Іане. Сестра взяла відпустку через принца Роберта, тож відповідальність за мою відсутність повністю лежить на імператорській родині.

— …Гаразд, нехай.

Аарон, який уже приготував аргументи про закони всесвіту на випадок, якщо виправдання імператорською родиною не спрацюють, аж рота роззявив від такої легкої згоди.

***

Увесь ранок час тягнувся нестерпно довго. Проводячи тренування, Іан повсякчас кидав погляди на ворота.

Він чітко знав, що Анабель у відпустці й має зустріч, але, судячи з настрою в ордені, її відсутність помітив не він один.

— Слухайте, а без панни Анабель тренування якісь геть нудні, вам не здається?

— Точно. Бракує її фірмових кпинів.

— Що вона там учора видала Дейву? Що навіть бездомний рак-самітник підстрибне вище за нього?

— Ні, це вона Рієні так упекла… А Дейва вилаяла за повільність — сказала, що з такою швидкістю бігу в нього на п'ятах гриби виростуть.

Варто визнати, що Анабель легко знаходила спільну мову з іншими лицарями, сипала дотепними жартами й користувалася неабиякою прихильністю.

— А ще отримати від неї на горіхи — це свого роду залежність, чи не так? Вона завжди б'є у найбільш неочікувані місця.

— Ой, не кажи. Мені тиждень тому так прилетіло в праве плече, що я ледь ліве під удар не підставив.

Єдиним, кого вона ніколи не лаяла й не била в ордені, був Іан.

Він був її паном, та й за майстерністю вони не поступалися одне одному, тож причин для цього просто не було.

Раніше він ніколи про це не замислювався, але тепер, слухаючи пожвавлені теревені лицарів, відчув легкий коль ревнощів.

«З іншими вона і б'ється, і жартує досхочу, а зі мною завжди така стримана й говорить суто у справах…»

Поки Іан плекав ці несподівані образи, лицарі стишили голоси й заговорили про інше:

— Ой, коли ми залишаємося наодинці з паном Іаном, аж дихати важко від нудьги.

— Він каже виключно правильні речі, але це так нудно.

— У такі миті хочеться просто вилаятися. Панна Анабель завжди казала: якщо не можеш уникнути халепи — не намагайся отримати насолоду, просто лайся.

— Не дивно, що вона подала заяву про звільнення. Пан Іан просто не має достатньої витримки, аби втримати біля себе таку яскраву заступницю.

— Був би я на її місці, теж хотів би прожити життя весело… Цікаво, вона не збирається заснувати власний орден? Я б одразу туди перевівся. Після сьогоднішнього ранку я в цьому остаточно переконався.

Поки всі підлеглі тужили за Анабель, час невблаганно наближався до обіду. З кухні принесли великі таці, вщент заставлені сендвічами.

З прохолодного й темного арсеналу, де він увесь ранок начебто звіряв залишки замість сестри, нарешті виповз Аарон.

— Ну що, час пообідати?

У його руці був старий, потрісканий дитячий дерев'яний меч.

— Аароне? Що це в тебе? Притяг, аби викинути? — запитав один із лицарів.

Аарон узяв із таці сендвіч і дотепно посміхнувся:

— Ні, це річ сестри.

— Панни Анабель?

— Ага. Валявся за сміттєвими баками. Я там усе ретельно перерив і випадково натрапив на нього. — Аарон легенько змахнув маленькою іграшкою. — Саме цим мечем вона билася з паном Іаном під час їхнього першого поєдинку в дев'ять років. Вона колись побіжно згадувала, що хотіла б його відшукати. Як чудово, що я знайшов його саме перед її звільненням.

Почувши це, лицарі споважніли. Вони подивилися на Аарона й в один голос запитали:

— Вона справді… Справді йде? Остаточно?

— Вона ж так сильно любила наш орден. Чому раптом? Гідну заміну Вейдросу складе хіба що імператорська гвардія.

Аарон лише знизав плечима:

— Сам не знаю. Просто раптом вирішила піти. Питаю про причину — мовчить.

— Та як так? Ви ж в одному домі живете! Ти ж її брат!

— Ну, я підслухав її розмову з матір'ю… Там було щось про «наказ»… і ще щось про… «шлюб».

Пригадуючи деталі, Аарон схилив голову набік, а потім здивовано витріщив очі:

— Стривайте. Наказувати сестрі можуть лише рід Вейдрос або імператорська родина. До чого тут шлюб? Може, це якось пов'язано з принцом Робертом, з яким вона сьогодні обідає?

Аарон не встиг закінчити думку, бо над ним виросла величезна тінь.

— Віддай.

Перед ним стояв Іан із цілковито закам'янілим обличчя та протягнутою рукою.

— …Прошу?

Аарон розгублено кліпнув і слухняно простягнув йому свій сендвіч:

— Якщо вам ліньки робити двадцять кроків до таці… прошу, пригощайтеся…

— Не це.

Іан чітко вказав на дитячий дерев'яний меч в іншій руці хлопця:

— Я сам передам його Анабель.

— …А? Чому це ви, пане Іане? — цілком резонно запитав здивований Аарон. — Ми ж живемо під одним дахом, тож мені простіше.

— Раз вона шукала його так довго, не варто змушувати її чекати до вечора.

— Та вона не те щоб шукала, просто колись згадала між іншим… До того ж вона казала, що може зайти на службу пообіді. Тоді й віддам.

— Усе одно це річ, яка зберігає надзвичайно цінні спогади, хіба їй не захочеться побачити її якнайшвидше? — вираз обличчя Іана залишався смертельно серйозним. — Я якраз збирався виїхати, аби зустрітися з принцом Робертом, тож разом з тим і передам.

Аарон повів очима й з деякою підозрою віддав старий дерев’яний меч. Хай там як, а Іан та Роберт дійсно були друзями.

— Ну… гаразд…

Хлопець замовк і не став сперечатися ще й тому, що помітив знаки від інших лицарів. Ті всіляко показували, щоб він негайно віддав меч і випровадив Іана, аби позбутися цієї гнітючої атмосфери на тренуванні.

— До мого повернення вечірні заняття оголошуються вільними.

Лицарі, які жували сендвічі, подумки застрибаои від радості й дружно закивали. Іан узяв дитячий дерев’яний меч й одним махом скочив на свого вороного коня.

***

Тим часом Анабель та Роберт уже завершували трапезу в головному ресторані й доїдали десерт. Оскільки вдома вона завжди мала вдосталь смачної їжі, сама кулінарія її не надто вражала. Їй було просто шкода згаяного часу.

«Краще б я цей час витратила на продуктивне тренування…»

Не знаючи про її думки, Роберт добродушно примружив свої зелені очі й зауважив:

— Я довго думав, як краще висловити свою вдячність… І вирішив, що мій особистий візит стане чудовою рекламою для вашого закладу. Офіційні відвідини члена імператорської родини завжди створюють неабиякий розголос.

Почувши це, Анабель миттєво повеселішала:

— Це надзвичайно щедра винагорода, Ваша Високосте.

Хоча вона не мала хисту до комерції й не планувала перебирати сімейну справу, мати багатих батьків було приємно. Настрій дівчини миттєво покращився, і вона щиро побажала:

— Сподіваюся, дорогою назад до палацу ви згадаєте якусь давню, давно забуту, але колись дуже улюблену мелодію.

— О.

Роберт усміхнувся й повільно кивнув:

— Це справді чудове й витончене побажання. Наче несподівано знаходиш маленьку часточку колишнього щастя, про яку давно забув. До того ж я зможу одразу попросити придворний оркестр зіграти її для мене.

Поки вони вели цю невимушену й теплу бесіду, до входу в ресторан на повному скаку підлетів вороний кінь і різко, з-під копит засипавши землю, зупинився.