Розділ 156 — Розділ 156 (9). IF. Якби дитину не підмінили (4)

У той самий час Леслі та Брейден разом обідали.

— Любий, — Леслі відірвалася від своєї тарілки й раптом звернулася до чоловіка. — Останнім часом ти якийсь неуважний, наче твої думки десь геть деінде. Тебе щось непокоїть?

— О, — Брейден, який досі мляво копирсався у своєму стейку, подивився на дружину й відповів: — Щиро дякую, Леслі, що помітила це… З твого боку це прояв справжнього, палкого кохання. Я неймовірно зворушений.

Він підпер підборіддя рукою й лагідно посміхнувся.

— А щодо моїх турбот… Ну, вони не змінюються вже два роки, усе одне й те саме.

— Оце так, ти почав бідкатися через шлюб Іана ще від самого його повноліття.

Леслі невдоволено надула губи й пробурчала:

— Якщо тебе так лякає, що Іан занадто нудний, просто влаштуй йому шлюб із розрахунку з якоюсь підхожою родиною. Скористайся багатством і владою роду Вейдрос, та й по всьому.

— Леслі, якщо бути точним, я переживаю не за сам шлюб Іана, — Брейден легенько постукав пальцями по столу. — Я хвилююся, щоб рід Вейдрос узагалі не перервався. Шлюб і продовження роду — це геть різні речі. Досі єдине, до чого він виявляв справжній інтерес, — це меч, і саме це мене неабияк турбує.

— А що тут такого? — Леслі широко роззявила рота й відкусила чималий шматок салату. — Я ж бо прожила точнісінько таке саме життя.

— У цьому й проблема. Своєю байдужістю до протилежної статі він пішов повністю у тебе.

Брейден проковтнув і так і не наважився озвучити думку: «Мені й самому було вкрай важко змусити тебе вийти за мене».

Зрештою, де знайдеться жінка, яка б мала такий стратегічний підхід, як у Брейдена, аби підійти до настільки нудного й позбавленого романтичного хисту чоловіка, як Іан?

Брейден серйозно побоювався, що якщо наполягти на шлюбі за розрахунком заради грошей, статусу, гарної обгортки та бездоганної репутації, то це буде звичайне фіктивне подружжя для публіки.

— Якщо цього хлопця змусити одружитися з розрахунку… — серйозно пробурмотів Брейден. — Він просто суворо виконуватиме всі прописані умови, поводитиметься бездоганно ввічливо, а потім спокійно ляже в труну в обіймах зі своїм мечем.

— Ну, це правда, — Леслі кивнула й відповіла так, наче в цьому не було нічого особливого. — Але хіба це погано? Якщо він не зустріне жінки, яку забажає, нехай живе собі в обіймах із мечем. Хіба це не чудове життя? Я й сама збиралася прожити саме так.

Видавши цю безтурботну репліку, вона смикнула за шнурок дзвіночка, вирішивши, що час для десерту проведе разом із молодшим поколінням Рейнфілдів.

Останнім часом Леслі зблизилася з братом і сестрою, адже завдяки їм могла без жодних попередніх записів приходити до їхнього головного ресторану, коли заманеться.

Спочатку вона мала такий корисливий намір, але під час спілкування вони напрочуд легко порозумілися, тож тепер вона частенько кликала їх потай від Іана.

Звісно, спершу вона пропонувала синові розділити з нею чаювання. Проте тоді Іан із суворим виразом обличчя відрізав:

— Якщо людина, яка очолює лицарський орден, залишатиме посаду в робочий час, це підірве дисципліну. Моє становище відрізняється від становища Рейнфілдів.

Отримавши таку зразкову відмову, Леслі почала потайки запрошувати лише брата й сестру.

— Ну, хто знає, — Брейден остаточно відклав ложку, якою досі мляво ворушив, і повільно промовив: — Ніколи не вгадаєш, як усе повернеться. До слова, Леслі, насправді я вже обрав у думках ідеальну наречену для нашого сина.

— О, справді? Ну добре.

— І ти навіть не запитаєш, хто вона?

— Та й так зрозуміло: якась доброчесна панночка з поважного шляхетного роду. Я все одно на цьому не знаюся, тож мені байдуже.

— Насправді це Анабель Рейнфілд.

— Що-о-о-о?

Леслі від подиву мало не впала зi стільця й округлила очі. Потім вона спантеличено й іронічно засміялася, замахавши руками:

— Ти з глузду з'їхав? Чого б це Анабель зустрічатись з нашим сином? Які в неї причини для цього? Звісно, Іан — мій любий син, за якого я очі виколю, але якщо поглянути об'єктивно: крім того, що він вродливий, високий, багатий, неймовірний майстер меча, зразковий, шляхетний, наполегливий і вихований джентльмен… хіба в ньому є хоч якась особлива родзинка чи шалений шарм?

Тієї ж миті до зали зайшов слуга й доповів, що Анабель сьогодні не з'явилася на службу, тож Леслі не змогла продовжити свою тираду.

«Погляньте лише на цю реакцію Леслі, яка вважає це чимось немислимим…»

Дивлячись на те, як палко дружина заперечує таку можливість, Брейден потайки зітхнув із полегшенням.

«Усе ж таки у цих двох усе має скластися добре. Я вирішив про всяк випадок зробити останню перевірку, і тепер упевнений у цьому майже на сто відсотків».

***

Анабель та Роберт сиділи одне навпроти одного й невимушено розмовляли.

— Лицарям ордену Вейдрос пощастило, — Роберт, який володів бездоганними світськими манерами, легко й витончено вів бесіду. — Адже вони мають змогу щодня тренуватися, слухаючи благословення панни Анабель.

Анабель, яка в плані спілкування з людьми нічим не поступалася принцу, м'яко всміхнулася й заперечила:

— Та де там… Від мене вони чують значно більше лайки, ніж похвали. Тільки вчора я вичитувала лицарів і казала, що від кидання мух у росичку протягом усього дня було б більше користі для суспільства, ніж від їхніх недолугих тренувань.

— Охо.

Очі Роберта заблищали від щирого захоплення й цікавості:

— Мені просто цікаво: чи висловлювали ви колись подібні докори або ж благословення Іану? Страшенно кортить дізнатися, як би він на таке відреагував.

— А…

Невимушений і розслаблений вираз обличчя Анабель миттєво згас.

— Ну… пан Іан… хм… На нього немає причин нарікати. Він же робить усе абсолютно бездоганно, хіба ні?

— Це правда. Тоді й подібних благословень, як мені, ви йому теж не даруєте?

— Е-е, ну, так…

Анабель трохи відвела погляд і почухала вказівним пальцем щоку:

— Мені здається, що навіть якби він почув щось таке, то навряд чи зрадів би. Він така людина — майже не змінюється в обличчі, завжди такий мовчазний та суворий… Поруч із ним я й сама мимоволі починаю зважувати кожне слово.

— Розумію, про що ви, — розуміюче кивнув Роберт. — Він настільки зациклений на здоровому глузді й правилах, що з ним буває доволі важко спілкуватися. Хоча, безумовно, він надзвичайний і гідний поваги товариш.

— Саме так…

— До слова, незабаром відбудеться фінальний турнір, правильно? Ви маєте по одній перемозі та поразці, тож усім неймовірно цікаво, за ким буде вирішальний поєдинок. А яка атмосфера панує між вами, безпосередніми учасниками?

— У нас усе як завжди, без змін.

Анабель чула це запитання вже, без перебільшення, тисячу разів, тож і відповідь мала стандартну:

— Ми вже поділили між собою по одній нагороді… Жоден із нас не надає перемозі чи програшу надто великого значення, тому ми просто плануємо викластися на повну, та й по всьому. А пан Іан взагалі за своїм характером не здатний чіплятися за такі дрібниці.

— Перемога на великому турнірі — і «дрібниця»… Що ж тоді для цього хлопця дійсно має вагу?

— Напевно… звичайні, спокійні, сповнені справедливості та здорового глузду будні? Хай там як, це точно не те, що інші назвали б «веселощами».

Голос Анабель, коли вона згадувала Іана, мимовільно став дещо напруженим, проте Роберт цього не зауважив.

Насправді вже кілька місяців поспіль дівчина відчувала певну ніяковість, коли залишалася з Іаном віч-на-віч. Якщо бути точною, це почуття з'явилося після того, як вони удвох вирушили у віддалені герцогські володіння у справах служби.

Оскільки в столиці вони завжди були в оточенні інших лицарів, вона раніше цього не помічала, проте під час тієї першої далекої подорожі лише удвох перед нею відкрилася дивовижна істина.

Виявилося, що Іан знає її напрочуд добре. Починаючи від її кулінарних уподобань і звичок уві сні, закінчуючи тим, як часто вона п'є воду та який стиль одягу обирає.

«У герцогстві зараз трохи холодніше, ніж у столиці. Обмотай цим хоча б руки».

«Що? Пане Іане, але для цього зовсім не обов'язково було розсікати мечем ваш верхній одяг… До того ж температура зараз не така вже й низька».

«Усе одно, у тебе ж руки мерзнуть набагато швидше, ніж усе інше».

«…Звідки вам знати про мої руки та все інше?»

«Ми разом із дев'яти років, як я можу цього не знати? О, і з цього моменту йди праворуч від мене. Попереду галявина лілій, а ти ж наче казала, що від їхнього солодкого запаху в тебе починає боліти голова?»

«Е-е, ну… так».

«Варто було залишити звичний тренувальний майданчик, і мені через цю зміну оточення повсякчас впадає в око все, що може завдати тобі незручностей».

Після тієї подорожі, де він так буденно, але турботливо опікувався нею, забезпечивши максимальний комфорт, Анабель щоразу під час зустрічей з Іаном відчувала дивне хвилювання.

Щоразу, коли вона згадувала ті дні, проведені лише удвох, у неї всередині солодко щеміло.

— Ну, Іан дійсно вміє змусити людину втратили дар мови, — з посмішкою погодився Роберт. — Цей хлопець ніколи в житті не порушить свій чіткий розклад, а речі, які він вважає цінними, — це хіба що якісь глобальні поняття на кшталт миру в усьому світі… Панно Анабель?

Саме в цю мить Анабель відчула знайому присутність і різко обернулася.

— …Пане Іане?

Роберт від несподіванки здивовано підняв брови. Справді, не минуло й кількох секунд після того, як Анабель озирнулася, як на сходах з'явився Іан, що стрімко піднімався вгору великими кроками.

— О? Іане? — спантеличено вигукнув Роберт. — Хіба ти не казав, що в ордені зараз купа невідкладних справ? Ти ж зовсім нещодавно запевняв, що не можеш залишити майданчик ні на хвилину, то чому ти раптом тут…

— …Я прийшов, бо маю справу до Анабель.

Іан стримано вклонився принцу, виявляючи повагу, а потім перевів погляд на Анабель.

Анабель раптом здалося, що його зазвичай палаючі червоні очі зараз холодні, як ніколи раніше. Ба більше, почувши його уривчасте й важке дихання, вона миттєво зрозуміла: він мчав сюди на повній швидкості, як тільки міг.

— До мене?

Звісно, Анабель не з тих, хто легко ніяковіє, тому вона спокійно оглянула Іана й запитала. Попри свій ідеальний, охайний одяг, він тримав у руці дитячий дерев'яний меч, який виглядав так, наче щойно побував у глибокій пилюці, що зовсім не в'язалося з його бездоганним образом.

— І навіщо ви притягли цей непотріб…

— Непотріб?

Голос Іана був глухим і помітно хрипким.

— Хіба можна так казати про таку цінну річ… Мені прикро це чути.

Роберт та Анабель, які ще мить тому говорили про те, що для Іана немає нічого цінного, окрім миру в усьому світі, спантеличено перезирнулися.

Через таку раптову й бурхливу появу Іана інші відвідувачі ресторану також почали крадькома позирати в їхній бік. Проте Анабель, попри всю абсурдність ситуації, не збиралася мовчати:

— П-прикро? Вам? Через мене? Пане Іане, ви взагалі здатні відчувати подібні емоції? Але ж я ні в чому перед вами не завинила…

— Як це ні в чому?

Іан, сам того не помічаючи, озвучив думки, які крутилися в його голові, коли він слухав ранкові теревені своїх лицарів:

— …Мене ти ніколи не лаєш і не б'єш…

Анабель, яка завжди мала відповідь на все, від подиву просто оніміла.