Розділ 157 — Розділ 157 (10). IF. Якби дитину не підмінили (5)

Звісно, заціпеніла не лише Анабель.

— Ем, Іане? — Роберт схилив голову набік і повільно промовив: — Ти, мабуть, перевтомився через поспіх і просто обмовився? Ти ж хотів почути благословення від панни Анабель, правильно? Мені ось воно здалося дуже зворушливим.

— …Благословення? — Іан насупився ще дужче. — Анабель і таким займається?

Анабель, яка в ордені тільки те й робила, що сипала кпинами та лайкою, ніяково забігала очима. Проте, миттєво зорієнтувавшись у ситуації, вона м'яко всміхнулася й зауважила:

— Ваша Високосте, перепрошую. Схоже, в ордені дійсно щось трапилося. Судячи з цього непотребу в руках пана Іана, Аарон знову накоїв лиха в арсеналі… Оскільки ми вже майже завершили обід, я, мабуть, повернуся до лицарського ордену.

— О, гаразд, — Роберт також неспішно підвівся й по-дружньому поплескав Іана по плечу. — Справа, мабуть, нагальна, тож владнайте все якнайкраще. Чутки про те, що в лицарському ордені зараз повно роботи, виявилися правдою.

Усі троє вийшли з ресторану на вулицю.

— Що ж, тоді до зустрічі.

Роберт, як особа найвищого становища, першим сів у карету й вирушив до імператорського палацу. Щойно екіпаж від'їхав, Анабель підвела очі на Іана й запитала:

— То що насправді сталося? І навіщо ви взагалі притягли цей непотріб?

— Не називай його непотребом, — Іан тихо зітхнув і поправив своє золотаве волосся. — Це ж той самий дерев'яний меч із тренувального майданчика Вейдрос, яким ти билася зі мною під час нашого першого поєдинку в дев'ять років.

— О.

Анабель із подивом в очах узяла з його рук стару дитячу іграшку.

— Якщо подивитися на вирізьблений номер, то це й справді він. Диво, що він узагалі не згнив. Хоча його все одно час викинути.

— Ти ж сама казала Аарону, що хотіла б його відшукати. Як ти можеш тепер говорити такі жорстокі речі?

— Ну, здається, я колись казала щось подібне, але це було вже казна-коли… Та й хай там як, непотріб залишається непотребом. Куди його тепер приткнути?

Іан мовчки подивився на Анабель, а потім похмуро простягнув руку:

— Якщо збираєшся викинути, віддай мені.

— Що? Навіщо він вам?

— Покладу його у своїй кімнаті.

— Та навіщо, заради всього святого?

— Бо для мене він цінний.

Коли Анабель повертала дерев'яний меч, її пальці випадково торкнулися великої долоні Іана. Вони стільки всього пройшли пліч-о-пліч і так довго знали одне одного, що подібний дотик мав би бути цілком буденним.

— Бо завдяки йому я зустрів тебе.

Анабель, як і Аарона, завжди критикували за те, що вони «багато балакають, але по суті нічого не говорять».

Проте зараз її серце закалатало так шалено, що в неї миттєво відняло мову. Їхні пальці вже встигли ніжно переплестися, і їй зовсім не хотілося першою переривати цей жест.

— Насправді, щойно побачивши тебе, я хотів одразу запитати, чому ти йдеш з ордену.

— Е-е… ну…

— Але тепер я розумію, що спершу мав поставити зовсім інше запитання.

— …Яке саме?

— Що мені зробити, аби ти не йшла?

— З ордену Вейдрос?

Почувши це уточнення, Іан на деякий час глибоко замислився. Того, як він розгубився перед нею вчора й так і не зміг озвучити свої справжні почуття, було цілком достатньо.

Сьогоднішній ранок, проведений без неї, став, без перебільшення, другим найболючішим моментом у його житті.

А найболючішою миттю стали відвідини ресторану щойно, коли він побачив, як вона щиро й радісно всміхається, розмовляючи з іншим чоловіком — із Робертом.

Він уперше в житті відчув, як усередині все палає, а кров буквально закипає від люті. І це при тому, що Анабель та Роберт не робили нічого особливого.

— Ні.

Причина, чому він не стулив очей усю ніч через один лише аркуш із заявою про звільнення; причина, чому сьогоднішній ранок здався йому суцільним кошмаром; причина, чому цей маленький, старий дерев'яний меч, який дійсно скидався на «непотріб», раптом став для нього таким цінним…

Іан подивився на Анабель серйозніше, ніж будь-коли досі, й повільно вимовив:

— Залишся поруч зі мною.

Анабель, яка й без того ледве стримувала шалене серцебиття, намагаючись дивитися кудись убік, миттєво почервоніла до кінчиків вух.

***

Минуло кілька днів.

Історія із заявою про звільнення Анабель якось сама собою зійшла нанівець. І ніхто навіть не намагався з'ясувати, куди подівся той папірець.

— Любий, ну як таке могло статися… — навіть Леслі з геть спантеличеним виразом обличчя цілими днями бурмотіла собі під ніс, заїдаючи шок брауні. — Анабель та Іан зустрічаються? Вони тепер пара? Ні, ну як це взагалі можливо?

— А чому б і ні? — Брейден спокійно гортав газету й ліниво зауважив: — Я ж казав тобі раніше, що в них усе складеться з Анабель.

— Та ні, це ж було просто твоє сліпе сподівання, хіба ні? — Леслі ніяк не могла вгамувати емоції, наче сталося щось геть неймовірне. — Вони з дев'яти років разом, не розлучалися ні на день. До того ж їхні сили настільки рівні, що вони занадто сильно поважали одне одного, через що між ними ніколи й близько не було жодної іскри. І тут раптом вони починають зустрічатися?

— Ну, хто знає. Хто взагалі може з упевненістю сказати, була там іскра чи ні.

— Я можу! — на відміну від абсолютно спокійного Брейдена, Леслі ніяк не могла оговтатися від подиву. — Я ж бачила Іана й Анабель мало не щодня. Вони обоє не виявляли одне до одного бодай найменшого інтересу. Ба більше, вони трималися куди стриманіше й навіть далі одне від одного, ніж з іншими людьми.

— Поміркуй над цим добре, Леслі, — задоволено відповів Брейден, крадькома переглядаючи кросворд на останній сторінці часопису. — Тобто вони сприймали одне одного зовсім не так, як інших. А найважливіший ключ до всього завжди криється саме в таких деталях.

— Та ні, Анабель навіть заяву про звільнення написала, то як вона примудрилася зв'язатися з цим нудним хлопцем… Ну, хоча для нас це прекрасна новина…

— Вони чудово усвідомлювали присутність одне одного, але це почуття було занадто звичним, тож вони просто не вміли зазирнути у власні серця. У таких випадках варто лише підкинути якусь зовсім неочікувану ситуацію — і все спалахує за одну мить.

— Неочікувану ситуацію?

— Іан хоч і нудний, але точно не дурень. Наприклад… — Брейден хитро посміхнувся й додав: — …заява про звільнення, яка раптом опиняється у нього перед очима.

***

— Зачекайте, а… зачекайте хвилинку.

Стояла глибока ніч, і всі лицарі ордену вже давно розійшлися по домівках. Усередині зачиненого арсеналу Анабель, упираючись носками в підлогу, намагалася відштовхнути від себе Іана.

— Я… я хочу бодай перевести подих…

— А, отже, зараз тобі вже важко, — Іан серйозно подивився на Анабель своїми помітно потемнілими червоними очима й додав: — Я врахую це наступного разу.

— …Ви що, попереджаєте про наступний поцілунок так, наче це оголошення про майбутній поєдинок? — важко дихаючи, Анабель притулилася обличчям до його грудей.

Вона завжди вважала його правильним і бездоганним чоловіком, який знає лише свій меч, але тепер він перетворився на чоловіка, який знає лише Анабель та свій меч.

— Якщо ви й наступного разу будете так насідати, я цього просто так не залишу. Прокляну вас, щоб ви вкусили себе за язика, коли їстимете щось кисле.

— То проклинай.

— …Прошу?

— Роби зі мною все те, що робиш з іншими. Бо я страшенно ревную. І бити мене теж можеш. О, і чому б нам не перейти на «ти»? Ми ж тепер пара, скільки ще ти збираєшся дотримуватися цієї суворої субординації?

— Хм… добре, збоченцю.

Навіть якщо вона намагалася згадати, як саме все до цього дійшло, спогади залишалися вельми туманними й розмитими.

Звісно, заява про звільнення, яку вона колись подала Іану, кудись загадково зникла. Ну, оскільки вона з самого початку не збиралася йти з ордену, це не мало жодного значення.

А вся ця історія із заявою розпочалася так:

Кілька днів тому Анабель за дорученням Іана зайшла до робочого кабінету Брейдена.

— О, Анабель. Як з'їздила у справах до герцогства?

— Усе добре, дякуючи вам, ми повернулися цілими й неушкодженими.

— Там не було занадто холодно? О цій порі року в герцогських землях панує прохолода. Якщо почуваєшся зле, можеш сміливо взяти кілька днів відпустки через хворобу.

— Пан Іан так добре дбав про мене, що мені навіть ніяково думати про лікарняний, усе гаразд.

— Цей хлопець… спромігся про когось подбати?

— Так. Він продумав усе до найменших дрібниць, тож подорож була надзвичайно комфортною.

— …Справді комфортною? Щось твій вираз обличчя, коли ти згадуєш про це, не дуже схожий на задоволений. Іан зробив щось не так?

— Н-ні, зовсім ні. Просто… після тієї поїздки я чомусь почуваюся трохи ніяково поруч із ним. Це виключно мої власні клопоти.

— Хм.

Почувши це, Брейден якийсь час дивився на Анабель із вельми загадковою посмішкою, а потім узяв до рук газету, яку щойно читав.

— Анабель, а давай поб'ємося об заклад?

— Прошу?

— Як щодо того, щоб перевірити, хто з нас впише більше слів у цьому кросворді? Мені просто трохи нудно.

— …Вам нудно? — Анабель із великою підозрою поглянула на величезні стоси документів, що височіли на столі Брейдена, але той лише знизав плечима й додав:

— Якщо виграєш ти, я особисто подарую тобі «Ікло Арлеона», що зберігається в нашому арсеналі.

— «Ікло Арлеона»?

Це був занадто розкішний меч, аби від нього відмовлятися. Анабель негайно взяла часопис до рук.

— Натомість, якщо перемогу здобуду я, ти виконаєш одне моє маленьке прохання. І не питатимеш про причини.

Ось так Анабель сіла розв'язувати кросворд разом із Брейденом і з тріском програла. Брейден задоволено всміхнувся й озвучив умову:

— Нічого особливого, просто завтра вручи Іану заяву про звільнення. Зроби це так, наче справді збираєшся піти, щоб у це повірив і Аарон, і всі інші лицарі.

— Що? Але я зовсім не планую звільнятися.

— Моє дивовижне шосте чуття підказує, що ти нікуди не підеш, — невимушено відповів Брейден. — Ба більше, можливо, ти навіть зустрінеш свою шлюбну долю. Хай там як, угода є угода, ти мусиш підкоритися. Це наказ.

Саме ці слова про «наказ» та «шлюб…» колись і підслухав Аарон, коли Анабель розмовляла з Мерилін.

— Мені здається, я зустрів тебе занадто рано. Якби я вперше побачив тебе тоді, коли вже бодай трохи почав цікавитися протилежною статтю, я б точно закохався в тебе з першого погляду, — прошепотів Іан, знову наближаючись для поцілунку.

Анабель знову заплющила очі й обвила руками його шию.

Зрештою, яка різниця, у який саме момент усе так повернулося? Головне, що симпатія, яку вони так довго ховали за звичкою та повсякденністю, усе одно миттєво спалахнула яскравим полум'ям.