Розділ 158 — Розділ 158 (11). Інтерв'ю

Після завершення товариського поєдинку Анабель та Іан отримали запит на інтерв'ю від журналу «Щомісячне дитяче фехтування».

«Щомісячне дитяче фехтування» було періодичним виданням, яке діти, що цікавилися мечем, щомісяця купували в книгарнях.

Оскільки цільовою авдиторією були дітлахи, жодного глибокого змісту там не було: зазвичай у випуску просто компілювали уривки з різноманітних підручників або коротко розповідали історію відомих клинків.

До того ж однією зі спільних рис Анабель та Іана було те, що в дитинстві вони ніколи не читали цього журналу. Анабель не мала такої змоги, бо Кейтлін ніколи не купувала їй пресу, а Іан просто не бачив сенсу читати те, що й так чудово знав.

— Інтерв'ю?

Іан насупився, вивчаючи офіційний лист із проханням про зустріч.

— З того часу, як я зробив це у вісімнадцять років, особливих запитів не було, аж раптом…

Насправді в минулому він уже мав досвід спілкування із цим виданням. Оскільки Іан був кумиром для кожної дитини, яка бодай раз брала до рук меча, цілком природно, що редакція прагнула роздобути його коментарі.

Іан ніколи не шукав зайвої уваги, проте, вважаючи це корисною справою для нового покоління, охоче погодився на розмову. Якби це був будь-який інший світський журнал чи газета, він би без вагань відмовив, але бездоганно правильний Іан мав слабкість перед словом «діти».

Однак після того випадку нових пропозицій йому більше не надсилали.

Сам Іан не надто розумів причини, але насправді те інтерв'ю вийшло неймовірно, смертельно нудним.

Читач просто не міг збагнути, що саме тримає в руках: розважальне видання чи сухий шкільний підручник.

Дітлахи, які з великими сподіваннями вишикувалися в черги по новий примірник, кидали читання ще на середині, геть утративши інтерес. Навіть дорослі лицарі, які розкупили наклад суто через ім'я Вейдроса на обкладинці, згодом тихо пристосували часопис під підставки для гарячих каструль.

«Надзвичайно важливо щодня наполегливо й сумлінно працювати, зберігаючи скромність, а також невпинно вдосконалювати себе, ніколи не порівнюючи власні успіхи з чужими».

Увесь текст складався з подібних повчань, тож розчарована малеча подумки нарікала: «Та краще б я підручник з етики почитав. Принаймні перед батьками можна було б удати, ніби я вчуся» .

Звісно, того разу редакція намагалася вийти на контакт не лише з Іаном, а й з Анабель, яка посіла друге місце.

— Та я в наступному поєдинку цьому самовпевненому покидьку Іану ХХ через ХХ виб'ю, навіть якщо мені доведеться ХХ…

Проте молодший співробітник, який встиг перекинутися з дівчиною буквально кількома словами, одразу ж скасував це інтерв’ю. Такий матеріал точно вийшов би значно жвавішим за повчання Іана, але це вже ніяк не скидалося на те, що варто читати дітям.

І ось, за чотири роки, редакція «Щомісячного дитячого фехтування» знову запланувала спецвипуск, присвячений товариському поєдинку. Оскільки столицею ширилися чутки, що Анабель знайшла рідних батьків і повністю змінилася, журналісти розраховували, що колишньої брутальної лайки з її боку вже не буде.

Зрештою, якщо заплющити очі на те, що раніше один із них був занадто розсудливим, а іншій — занадто бракувало здорового глузду, сама ідея такого подвійного інтерв'ю була чудовою.

Обоє прославилися на всю імперію завдяки знищенню чорної магії, а той факт, що Анабель нарешті виборола перше місце, збурив всю країну.

— Навіть якщо пан Іан знову відповідатиме дещо нудно, сама ситуація настільки яскрава, що все минеться. Навряд чи на запитання про гіркоту першої поразки він знову заведе про «наполегливу працю та скромність».

— І хоч панна Анабель має специфічний характер, вона точно не стане сипати добірною лайкою після перемоги над власним коханим. Усе буде гаразд.

Керуючись такими цілком логічними міркуваннями, відповідальні особи надіслали закоханим офіційне запрошення.

Звісно, залишався один нюанс.

— Але ж пан Іан… Як виявилося, він теж трохи з'їхав із глузду. Чи не вийде це нам боком?

Головний редактор трохи поміркував і впевнено відмахнувся:

— Усе, що здаватиметься дивним, ми просто виріжемо під час редактури. Зрештою, навіть у біографіях великих діячів завжди підчищають темні плями. Цього разу я особисто піду на зустріч.

Згоду на інтерв'ю було отримано миттєво.

— О, ну… я не проти, — спокійно відповіла Анабель, яка й без того охоче спілкувалася з представниками численних газет та вісників. — Мені, взагалі-то, подобається перебувати в центрі уваги. Тож можете готувати розлогі й детальні запитання.

Іан, керуючись своїм незмінним принципом «якщо це заради дітей…» , теж дав ствердну відповідь.

Так розпочалося їхнє особливе спільне інтерв'ю.

— Що ж, можете відповідати абсолютно невимушено.

Головний редактор, який сам керував процесом, наказав помічнику занотовувати кожне слово й поставив перше легке запитання:

— У минулому панна Анабель докладала неймовірних зусиль, аби перемогти пана Іана. Чи могли б ви, пане Іане, дати щиру оцінку тим минулим дням?

Редактор заздалегідь розраховував на красиву, пафосну відповідь: він хотів почути хвалу за непохитну рішучість і відмову здаватися, які зрештою й привели дівчину до тріумфу.

— І який урок, на вашу думку, можна винести з цієї тривалої історії?

Іан на мить замислився, поринаючи в спогади, а потім заговорив:

— …Ті часи, коли вона з шаленим завзяттям і лайкою кидалася на мене, коли була буквально одержима моєю постаттю… Дні, коли Анабель приходила до мене щодня, навіть без жодних попередніх домовленостей…

Він трохи помовчав, підбираючи слова, і з максимально серйозним виразом обличчя повів далі:

— Якщо оцінювати щиро з теперішньої позиції — це були направду прекрасні дні. Шкода лише, що тоді я не усвідомлював усього цього щастя.

Редактор ввічливо кивнув, проте подумки одразу ж виніс вердикт: «Ось це ми точно вирізаємо» .

Однак обличчя Іана в цю мить було настільки суворим і поважним, що перебити його ніхто не наважився.

— І з цього ми можемо винести чудовий урок: потрібно вміти цінувати й бути вдячними за речі, які стали для нас звичними.

Попри дивний ухил у романтику, Іан принаймні сумлінно виконав прохання сформулювати повчальний висновок.

«Чутки про те, що він трохи з'їхав із глузду, і справді виявилися правдою. Хоча, кажуть, сам він цього взагалі не помічає», — подумав редактор, натягнувши свою найкращу професійну посмішку.

— Щ-що ж… Тепер запитання до панни Анабель. Які ваші щирі почуття після того, як ви нарешті здолали суперника, перемоги над яким так довго й палко прагнули? — редактор повернувся до дівчини. — Раніше вас повсякчас називали «вічно другою», проте тепер ви офіційно здобули статус найсильнішої в імперії. Що ви відчуваєте, поклавши край цілій епосі беззаперечного лідерства пана Іана? І який урок ви могли б висловити для наших юних читачів, адже колись і ваша епоха так само добіжить кінця?

Редактор був неймовірно гордий собою: запитання вийшло глибоким і солідним, ідеальним для людини, яка скинула з п'єдесталу колишнього титана. Воно давало змогу яскраво описати радість перемоги, самотність на вершині та навіть філософський сум через неминучу втрату цього титулу в майбутньому.

— О, — Анабель відповіла весело й невимушено. — У цьому світі немає нічого вічного. Наприклад, хіба Іан за останні вісім років міг бодай у думках припустити, що колись програє мені? Саме тому він так буденно ставився до своїх звитяг і ніколи навіть не вихвалявся нагородами. І це було неймовірно по-дурному з його боку.

— …Прошу?

— Оскільки ніхто не знає, коли саме доведеться поступитися першим місцем, потрібно хвалитися й задирати носа як тільки можна, поки є така можливість. Звісно, кажуть, що чим більше колоситься рис, тим нижче він схиляє голову*… але яка з того користь, якщо таке колосся просто зрізають першим і подають до столу?

*벼는 익을수록 고개를 숙인다 — це алегорія на скромність і мудрість. Коли колос рису порожній всередині (недозрілий), він стоїть прямо й високо. Але коли він наповнюється зерном і стає цінним, він важчає і схиляється до землі. Прислів'я вчить, що по-справжньому видатні, успішні, освічені або сильні люди мають залишатися скромними та не хизуватися своїм статусом.

Редактор знову подумки поставив жирну позначку: «І це теж вирізаємо» .

Зрештою, після всієї безжальної редактури, фінальний текст інтерв'ю в «Щомісячному дитячому фехтуванні» вийшов набагато коротшим, ніж передбачав початковий амбітний план.

***

— Хух, нарешті.

У день виходу спецвипуску журналу з інтерв'ю Анабель Рейнфілд та Іана Вейдроса один поважний чоловік прокинувся на самому світанку й нетерпляче потирав руки.

— Ти точно все дістав? Хоч це й перший день продажу, ти перевірив, щоб примірники були саме з першого накладу?

— Так, Ваша Величносте. Усе приніс, як ви й наказували.

Слуга, який за наказом імператора ще з вечора вистояв величезну чергу під книгарнею, шанобливо поклав перед правителем п'ять новеньких журналів.

— Гм, щось він занадто тонкий. Тексту не так вже й багато. Мені ж казали, ніби розмова тривала ледь не кілька годин, невже то були пусті чутки…

Імператор дбайливо відклав чотири примірники — для колекції, для прикраси інтер'єру, на екстрений випадок та для того, щоб хвастатися перед гостями, — а останній примірник обережно розгорнув для читання.

— Ану, поглянемо, чи є там слова про те, що навіть така людина, як я, може досягти успіху завдяки зусиллям! Мені змалечку торочили, що я не маю хисту, але в житті ніколи не пізно все змінити. Якщо Анабель змогла зрештою перемогти самого Іана, то й мені варто лише почати наполегливо працювати від сьогоднішнього дня — і все вдасться!

Імператор із рішучим виглядом узяв до рук декоративний дерев'яний меч, що лежав на його столі, й заходився уважно вчитуватися в текст. Коли під кінець він натрапив на запитання, яке його найбільше цікавило, то аж пальці зсунув на руків'ї іграшки від напруги.

«Питання: Наостанок, що б ви порадили тим дітям, які зараз опускають руки й бідкаються через брак таланту?

Відповідь (Іан Вейдрос): Фехтування — це далеко не весь світ, тому немає жодної причини для розпачу. Усе в нашому житті залежить виключно від внутрішнього налаштування. Замість того, щоб картатись через відсутність природного хисту, просто живіть із думкою про те, щоб стати кращими за себе вчорашнього, і викладайтеся на повну щодня.

Відповідь (Анабель Рейнфілд): Майте на увазі: навіть якщо ви розіб'єтеся в коржик і щодня перевершуватимете себе вчорашнього, ви все одно маєте всі шанси вирости в дорослого без жодного таланту. А якщо нездара почне розмахувати справжнім мечем, це може закінчитися важкою травмою. Тому, якщо відчуваєте, що це не ваше, краще кидайте цю справу й навіть як хобі не залишайте. Пам'ятайте: якщо годинами гатити сокирою по дереву, яке не впало після десятка спроб, то дерево, звісно, шкода, але ваші власні руки постраждають першими».

Повчання Іана імператор і так пропустив, бо вони були занадто нудними, а от після прочитання слів Анабель він миттєво згас і помітно спохмурнів.

— …І то правда. Останнім часом у мене й так коліна щось почали поболювати…

Скрушно пробурмотівши це під ніс, правитель слухняно й тихо поклав дерев'яний меч назад на місце.

Примітка: знаєте, що мені найбільше подобається в роботах Юнаджі? Що під шаром гумору, є досить глибокі тези, над якими можна роздумувати годинами. Що в цьому, на перший погляд, досить звичайному романі, таке є (наприклад, трішки вище фраза про дерево), що в більш унікальному романі як дивне, але ефективне життя лиходійки таке досить часто трапляється. Неймовірна авторка, хочу прочитати усі її романи (взагалі, колись я просто закохалась в дві манхви, які засновані на обох її романах, тому особисто я вважаю, що це доля аххаха).