Розділ 16 — Розділ 16. Те, у що я вірила, було дивним (4)

«Невже вже?» — промайнуло в моїй голові.

Побачивши, як із носа Іана тече кров, я мимоволі здригнулася.

Скільки б я не вимахувала перед ним мечем до цього дня, я вперше бачила його кров.

Лише переконавшись, що книжка в його руках ціла й неушкоджена, я змогла нарешті зітхнути з полегшенням. На щастя, це не була магія, що викликає носову кровотечу. Я так поспішала, що навіть забула постукати, але, напевно, воно й на краще.

Поки Іан швидко витирав ніс, я подумки заспокоювала своє серце, що калатало.

«Ще ні».

Якщо бути точною, проблемою була закладка, що стирчала з тієї книжки. Якби він відчув щось дивне, то одразу б її закрив.

Та закладка була магічним артефактом, який Ріард дістав незаконним шляхом. Він уважно стежив за книжками, які Іан замовляв у крамниці, і непомітно підклав туди закладку.

Від улюблених шинків до передплачених видань…. Схоже, окрім тринькання грошей, у Ріарда знайшовся ще один талант, про який я не знала — сталкерство.

Іан, звісно ж, вирішив, що це якийсь бонус від закладу, і просто залишив її на випадковій сторінці.

«Вона в жодному разі не має спрацювати».

Саме ця річ була беззаперечним доказом того, що Анабель Надіт намагалася зашкодити Іану. На закладку у формі квітки була накладена чорна магія, що погіршувала зір. Першим симптомом мав стати невеличкий вибух: дим від нього потрапляє в очі, вони наливаються кров’ю, а погляд втрачає чіткість. Після такого удару зір поступово згасає, що в найгіршому випадку може призвести до повної сліпоти.

Для цієї злочинної чорної магії потрібна була «кров людини протилежної статі, яка щиро ненавидить ціль». І як би я не дивилася на це, навіть з іншого кінця всесвіту — це могла бути лише моя кров.

Насправді я тоді з радістю пустила собі кров і передала її Ріарду.

— Ось, тримай мою кров! З цим я справді зможу перемогти Іана?

— Звісно. Як він зможе бачити суперника й махати мечем, якщо втратить зір?

— Хм… Але ж є багато людей, які вправно володіють мечем, навіть будучи сліпими.

— Справді? Але ж бачити все одно краще, ніж не бачити, хіба ні?

— Твоя правда. Тут не посперечаєшся.

Навіщо я взагалі так охоче віддала ту кров?...

Скільки б я не звинувачувала себе минулу, тепер це не мало сенсу. Як не крути, я була справді безнадійною лиходійкою. У цій ситуації, скільки б я не заперечувала свою провину, мені б ніхто не повірив. Адже це й справді накоїла я.

В оригіналі, поки Іан читав книжку, та закладка вибухала, але він завдяки своїм неймовірним рефлексам встигав відкинути книжку геть. Ба більше, як і належить головному герою, він без жодних ушкоджень забрав закладку й негайно відніс її на експертизу до гільдії магів. Результати з’являлися одразу після турніру з фехтування…

Тоді розкривалися всі мої спроби зашкодити йому, і моєму життю наставав кінець.

Зрештою, я не тільки не могла перемогти Іана, а ще й опинялася за ґратами.

Нас із Ріардом засудили до величезного терміну, повісивши на нас навіть замах на вбивство принца Роберта.

Чесно кажучи, Ріард не був якимось великим лиходієм-генієм, тож навряд чи він міг провернути все ідеально, не залишивши доказів.

Для родини герцога Вейдроса такий дрібний злочинець, як Ріард, був як на долоні — варто було лише захотіти його притиснути.

Ще раз згадавши свій сумний фінал і щасливий кінець головного героя, я зрозуміла: треба негайно позбутися цієї закладки.

— Слухай, ти в порядку?

Завдяки майже монструозній здатності до відновлення, кровотеча в Іана швидко зупинилася.

— З чого б це раптом кров носом? — незграбно запитала я, дивлячись на залишки крові на його руках.

Мені спав на думку дуже природний спосіб, як скористатися цією ситуацією.

— Чи не краще було б піти вмитися?

План був такий: поки Іан буде у ванній, я швидко заберу закладку й знищу її. Здавалося, все може вийти навіть без зайвого примусу.

Іан, насупившись, тривалий час спостерігав за мною, а потім тихо промовив:

— Анабель Надіт.

— Що? Чого тобі? Що таке?

— Ти ж не наклала на мене якусь дивну магію?

Ой.

Невже він уже щось запідозрив? Хоча магію накладала не я особисто, але ж я справді збиралася використати магічний артефакт.

— Не верзи дурниць і йди вмивайся! У тебе ж руки в крові! — вигукнула я навмання. — Кров може піти знову, тож іди до вбиральні та зазирни собі в ніс!

— …Це ще підозріліше.

Іан закрив книжку й поклав її на стіл. Потім повільно підвівся й схрестив руки на грудях. Його тінь повністю накрила мене.

— Ти не з тих, хто став би про мене турбуватися. Навіщо ти насправді прийшла?

Як і очікувалося, варто було мені хоч трохи проявити турботу, як Іан миттєво починав щось підозрювати. Саме тому я не могла просто так змінити свою поведінку й заявити, що стала на шлях виправлення.

Дивлячись на моє розгублене обличчя, він недовірливо додав:

— Невже це якесь високорівневе одурманення розуму чи…

— Якби я вміла таке робити, я б зараз не тут стирчала! Вже б імператрицею стала!

Коли я, згадавши найвищий жіночий титул, вигукнула це на весь голос, він примружився.

— Тоді навіщо ти взагалі прийшла до моєї кімнати?

— Як це «навіщо»?

Я відмовилася від плану непомітно забрати закладку. Іан, який уже мене підозрював, явно не збирався залишати мене саму в кімнаті. Будь-яка недолуга брехня лише посилила б підозри цієї нестерпної людини.

— Невже ти думав, що я прийшла сюди для милої бесіди?

Початковий план полягав у тому, щоб просто врізати йому, вихопити книжку й накивати п’ятами. Зрештою, Анабель — це персонаж, який поводиться з Іаном зухвало й без жодної логіки. Тому я відкинула ідею з таємним викраденням і повернулася до першочергового варіанту.

Більше не вигадуючи виправдань, я вигукнула:

— Я прийшла, щоб познущатися з тебе! Ти ж мій єдиний ворог у житті!

— Що-що?

— Невже в мене могли бути якісь інші наміри щодо тебе?

І, не зважаючи на те, піде в нього знову кров чи ні, я кинулася на нього й завдала удару ногою. Оскільки тренувальний костюм і меч залишилися в іншій кімнаті, зброї в мене не було. Звісно ж, він мав ухилитися… га?

— Гей! Ти ж у спідниці, навіщо так ноги розкидати! — вигукнув Іан і, міцно заплющивши очі, прийняв удар на себе.

Звісно, він не впав, а лише трохи відступив назад.

«Не може бути. Іан не ухилився?»

Я була впевнена, що він легко відскочить, але удар влучив точно в ціль… Я заціпеніла, вдивляючись у його обличчя. Ситуація була геть ненормальною.

— Гей, Іане! Тобі справді зле?

Носова кровотеча, а тепер ще й нездатність ухилитися від простого удару… До того ж він одразу почав закидати мені використання магії. У мене голова пішла обертом від напруги. Якщо зараз щось піде не так, в’язниці мені не уникнути.

Невже магічний артефакт уже якось дивно подіяв? Якщо ефект уже проявився, то мені кінець! Іан точно не сидітиме склавши руки, якщо відчує, що з його тілом щось не так. Якщо я зараз заберу закладку й втечу, він першою запідозрить мене.

Тож спершу треба було перевірити його стан. Я палко молилася про себе: «Будь ласка, хай це буде не чорна магія. Хай йому просто на мить стало недобре».

У відчаї я підскочила до нього й почала роздивлятися його очі.

— Ти добре бачиш? Ти при своєму розумі?

— Анабель Надіт!

Він кумедно задкував і збентежено кричав:

— Відійди! Негайно! Що ти робиш?!

— Та я просто перевіряю, чи не відмовляють тобі очі!

Іан намагався незграбно ухилитися, а я причепилася до нього, намагаючись розгледіти його погляд.

«Дідько, у нього очі такі червоні, що з першого погляду й не зрозумієш, налилися вони кров’ю чи ні… І чого він такий високий?»

Якби він справді вже підпав під дію чорної магії, я б покинула все і негайно втекла за кордон, щоб переховуватися там до кінця життя.

— Тобі не можна хворіти! З твоїм тілом не має статися нічого дивного!

Це все ж краще за в’язницю! Для мене це був вирішальний момент, від якого залежала доля. Стоячи на роздоріжжі — тікати зараз чи ні, я схопила його за щоки, щоб зафіксувати голову.

— Ой, та ну! Кажу ж, занадто близько! — жахнувся він.

Невже бути поруч зі мною так огидно? Я ж не комаха якась. Тож я грубо відказала:

— Чого ти раптом став таким примхливим? Ми ж не вперше на такій відстані!

Коли ми схрещували мечі, бувало, що ми буквально качалися по землі поруч. Особливо колишня Анабель, яка часто кидалася на нього після дуелі й чіплялася щосили. Тому я вважала, що така дистанція для нас — це дрібниці.

— Ти… ну справді!

У цей момент Іан перечепився й полетів назад, потягнувши мене за собою.

«Боже, це справді катастрофа».

Щоб Іан отак перечепився — це було просто немислимо.

Тепер я була впевнена: з ним точно щось не так. Але ще гіршим було те, що позаду було ліжко. У результаті я опинилася зверху на ньому, ніби накинулася спеціально.

— Іане… ти…

Лише тепер, пильно вдивляючись у його очі, я побачила: погляд чіткий, жодного почервоніння. Оскільки колір його очей від природи був червоним, це було важко помітити, не придивившись зблизька.

«Що? Та він же абсолютно здоровий!»

Ріард казав, що першим симптомом мають бути налиті кров’ю очі через дим. Але про всяк випадок, щоб він не міг чинити опір, я схопила його за обидва зап’ястки й продовжувала уважно вивчати його погляд.

— Ч-ч-чому ти взагалі… — Іан затинався, що було на нього геть несхоже, і важко дихав.

Відштовхнути мене для нього було б раз плюнути, але він смиренно дозволив мені тримати свої руки.

— Чому… навіщо ти це робиш…

Його обличчя скривилося так, ніби він ось-ось розплачеться. Я й подумати не могла, що цей завжди незворушний чоловік може мати такий вигляд. Якби хтось побачив нас зараз, подумав би, що я чиню над ним якесь насильство!

Його ноги, що опинилися між моїми колінами, були напружені. Розпатлане волосся, розгублені червоні очі, важке дихання та заціпеніле тіло…

Тільки тоді я збагнула, у якій двозначній позі ми зараз перебуваємо.