Розділ 160 — Розділ 160 (13). Пропозиція

У дитинстві всі вчителі Іана в один голос хвалили його виняткові здібності. З-поміж них домашній учитель геометрії, який найкраще вмів розпізнавати потенціал своїх учнів, якось зауважив:

— Його здатність до засвоєння матеріалу, пам'ять, зосередженість та витривалість — усе це просто бездоганно. Проте є риса, у якій він виявляє куди більшу майстерність порівняно зі своїми однолітками…

Він із гордістю подивився на юного Іана й задоволено повів далі:

— Це вміння збагнути саму суть і застосувати її на свій власний лад.

Як і належить людині, що присвятила життя геометрії й звикла шукати в усьому першооснову, оцінка вчителя виявилася надзвичайно точною. Справді, Іан завжди уміло аналізував будь-яку подію, що з ним траплялася, і розгортав її за власним сценарієм.

І в майстерності меча, і в науках, і навіть у коханні.

Керуючись саме цим підходом, він уже безліч разів прокручував у голові той випадок під час товариського поєдинку, коли Анабель Рейнфілд, вручаючи йому орден, зненацька заговорила про весілля.

Йому теж хотілося зробити їй таку пропозицію, яка закарбувалася б у пам'яті Анабель з не меншою силою.

Звичайні слова про одруження не змогли б викликати такого трепету.

Та фраза в ту саму хвилину прозвучала настільки хвилююче лише тому, що сам турнір мечників відігравав колосальну роль у їхній спільній восьмирічній історії.

Брейден зовсім не дарма свого часу планував використати товариський турнір як привід для пропозиції.

Отже, проаналізувавши минуле, Іан дійшов такого висновку щодо ідеального освідчення: оскільки сенс самого турніру мечників уже вичерпано, потрібно виключити його й залучити інші моменти з їхньої спільної історії, аби викликати глибокі почуття.

Хоч обручка вже й так прикрашала її палець, а їхні стосунки стали настільки офіційними, наскільки це взагалі було можливо, Іану все одно кортіло якнайшвидше поєднатися з нею як чоловік та дружина.

Завершивши аналіз, він узявся до розробки детального плану.

***

— Бачимося в герцогському маєтку мало не щодня, то навіщо знову вигадувати якесь побачення? — бурчала Анабель, закінчуючи вкладати волосся. — Могли б спокійно зустрітися на тренувальному майданчику, ні, треба влаштовувати цей клопіт.

Проте, попри власні нарікання, перед виходом вона провела біля дзеркала дві години у ретельних приготуваннях.

Щиро кажучи, побачення з Іаном завжди викликали в її серці шалений трепет і радість, якби не одна єдина прикрість — вони привертало до себе занадто багато чужих поглядів.

Проблема полягала в тому, що ця увага не завжди була приємною; за спиною раз у раз долинав чийсь шепіт на кшталт: «Цікаво, він й сьогодні попросить її вдарити його? Давайте подивимося» .

Навіть коли дівчина під час розмови весело реготала й по-дружньому штурхала Іана в лікоть, навколо чулося злякане затамування подиху: «Пан Іан просто не може жартувати, тож це, безперечно, їхній особливий спосіб вияву ніжності…»

Вона й так здогадувалася, що їхній роман не буде схожим на звичайні, нормальні стосунки, і їй, власне, було байдуже, проте бачити, як люди позирають на Іана з таким дивним подивом, було трохи ніяково.

Хоча сам хлопець лише спокійно заявляв, що «в цих словах є доля правди, тому все гаразд», власноруч ущент руйнуючи свій колишній бездоганний і шляхетний образ.

«І все ж…»

Замість звичного мундира лицарського ордену Вейдрос, який Анабель носила щодня, на ній була вишукана сукня для прогулянок, нещодавно пошита Мерилін. Побачивши Іана, що стояв біля вежі з годинником, вона не змогла стримати щирої посмішки.

«…Він такий красивий».

Для неї більшість чоловіків, навіть непоганих на вроду, були приблизно однаковими, проте Іан залишався винятково, приголомшливо вродливим.

Його золотаве волосся, що виблискувало під сонцем, гострі й водночас глибокі обриси очей, у яких, наче дорогоцінні камені, палахкотіли червоні зіниці, міцна статура, яка підкреслювала ідеальний крій одягу, та суворе, стримане вбрання.

Вона знала дві протилежні сторони його натури: холодне, відчужене, гостре й байдуже обличчя — та водночас розгублений від палкої пристрасті, неймовірно лагідний вираз, який викликав дивне бажання довести його до сліз.

— Анабель.

Помітивши її, Іан лагідно всміхнувся й повільно рушив назустріч. Дівчина ледве придушила в собі раптове бажання забути про все те побачення й негайно затягнути його в якесь затишне, безлюдне місце.

Спершу все йшло як на звичайному побаченні.

Вони завітали до нової кав'ярні, яка нещодавно відкрилася й уже користувалася неабиякою популярністю завдяки своїй вишуканій атмосфері, а потім заглянули до збройової крамниці, аби роздивитися нові мечі.

Дивне передчуття з'явилося в неї лише тоді, коли настав час вечері.

— На вечір я заздалегідь забронював для нас одне місце.

Іан привів її до третього філіалу ресторану родини Рейнфілд. Анабель, яка спочатку збиралася потягнути його до головної філії ресторану, запевняючи, що з нею їх пустять без проблем, раптом округлила очі, побачивши замовлений столик.

Це було саме те місце, де вона колись, на свій минулий день народження, їла разом із принцом Робертом.

— Тоді я був неймовірно розлючений, — тихим голосом заговорив Іан, примостившись навпроти неї з м'якою посмішкою. — Дивлячись, як весело ти розмовляєш і вечеряєш із Його Високістю… Я був надто дурним, тому навіть не розумів причини своїх емоцій…

Анабель згадала ті події й мимоволі пирснула від сміху. Спогад про те, як він тоді зненацька увірвався до зали й ошелешив її, викликав щиру посмішку. Те, як вони обоє під впливом емоцій вискочили з ресторану, аби влаштувати несамовитий поєдинок, тепер здавалося по-справді кумедним.

— Тепер, озираючись назад, я розумію: мені просто до нестями хотілося сидіти на цьому самому місці.

Вечеря була такою ж бездоганною, як і тоді, а кожна страва скидалася на витвір мистецтва, проте зараз Анабель відчувала куди більше радості. Обговорювати минулі часи через стільки днів було надзвичайно весело, у голові повсякчас зринала думка: «Невже й у нас колись були такі моменти?»

Додатковим приводом для втіхи стало й те, що працівники закладу впізнали господарів і подали до столу всі можливі частування від шефа.

— Прогуляємося трохи?

Вийшовши з ресторану, Анабель узяла Іана за руку, і вони рушили вулицями, які вже почали огортати вечірні сутінки.

— Згадувати старе так кумедно. Тоді я з усіх сил намагалася триматися від тебе якнайдалі й не мати нічого спільного.

Поки вона жваво щебетала, вони не помітили, як вийшли до добре знайомого місця. Це була площа Айлас — та сама площа, де свого часу на очах у величезного натовпу розгорнулася процедура перевірки на батьківство.

— О, це ж тут… Тоді я була настільки шокована й розгублена, що просто не тямила себе, — Анабель ошелешено покліпала очима, а Іан указав рукою на один із глядацьких секторів:

— А я сидів он там.

— А… справді?

Щиро кажучи, у той момент Анабель було геть байдуже, де саме перебуває Іан. Хлопець лагідно пригорнув збентежену дівчину до себе й ніжно поцілував її в маківку:

— Я сидів там із єдиною думкою: якщо тебе визнають донькою маркіза Абедеса, ти точно покинеш мене. Цей страх тримав мене в шаленій напрузі. Мені здавалося, що з життя Анабель Надіт назавжди зникне те єдине, чим я був для неї — суперником. І думка про те, що це принесе полегшення, була хибною; усвідомлювати це виявилося нестерпно важко.

Анабель ніяково всміхнулася, згадавши всі свої безглузді витівки й дикі нападки, якими допікала йому в той період. Хоч вона й промовчала, проте подумки зробила однозначний висновок: «Це було справжнє кохання» .

— Мені було байдуже до твоєї лайки чи ударів, але сама думка про те, що ти забудеш про моє існування, виявилася справжнім жахом.

Вона й гадки не мала, що він тримав у собі такі почуття в той час. Почувши про ці потаємні переживання, дівчина знову тихо пирснула від сміху.

— Ну що ж… Залишився останній пункт нашої подорожі. Завітаємо туди?

Коли Іан привів її до фінального місця, Анабель лише безпорадно всміхнулася. Перед ними височіла будівля оперного театру, де вона колись дивилася виставу «Не божеволій» разом із Робертом. На щастя чи на жаль, сьогодні вистав не було, тож навколо панувала повна тиша, зовсім не схожа на колишню штовханину.

— Сюди? Як місце для побачення… ти обрав це?

— Хочеш зайти всередину?

— Але ж вистав немає.

— Ми можемо увійти.

Іан абсолютно невимушено повів її за собою. І справді, наглядач театру звичним жестом, без жодних заперечень пропустив їх до порожньої будівлі.

«Оце так. Невже високопоставленій аристократії дозволено навіть таке?»

Анабель зацікавлено озиралася довкола, крокуючи разом з Іаном порожніми коридорами театру.

— Нам сюди…

Ідучи за ним, дівчина раптом усвідомила, що вони зупинилися в коридорі прямо перед чоловічою вбиральнею — саме там, де вона колись чекала на Іана.

Крізь вікна так само м'яко лилося сріблясте місячне сяйво, і Анабель знову посміхнулася, згадавши, як без церемоній заливала в його губи протиотруту. Вона тоді ще так щиро раділа, думаючи, що після цього порятунку її більше нічого не пов'язуватиме з Іаном.

Раптом тишу розірвав спів:

— О-о-о, зійшов повний місяць, о-о-о, яка дивовижна ніч…

Вистав точно не було, і глядацька зала мала залишатися порожньою, проте з глибини театру чітко лунав добре знайомий голос оперної співачки.

— Іане?

Анабель ошелешено завмерла; потужна арія, яка громом котилася лункими коридорами, точнісінько як і того дня, зовсім збила її з пантелику.

Натомість Іан, для якого все це було частиною чіткого плану, анітрохи не здивувався, а лише лагідно дивився до неї з м'якою посмішкою.

— Ви, хто завжди були взірцем шляхетності… Благати про удари, просити про прокляття — що це за дивні слова? Чи ви остаточно збожеволіли?

Під звуки цієї величавої арії Іан тихо промовив:

— Схоже, саме на цьому місці в моїй душі відбувся перелом.

— Що… що саме ти збагнув?

— Що навіть якщо мені доведеться терпіти твої удари чи вислуховувати прокляття, я за будь-яку ціну хочу залишатися поруч із тобою.

Безперечно, ці слова мали означати, що його почуття були настільки сильними, що долали будь-які перешкоди, проте, зважаючи на специфічний сюжет самої опери, їх можна було витлумачити дещо дивно.

«Цікаво, про що думали ці оперні артисти, коли почули про таке замовлення…»

Анабель, звісно, чудово знала, що Іан — абсолютно розважлива й нормальна людина, і розуміла, яке величезне значення має для них обох ця мить, але все ж таки…

— Ви збожеволіли, збожеволіли! Цей чоловік геть утратив глузд!

Іан, не зводячи з неї пильного, надзвичайно серйозного погляду, палко промовив:

— Я не казатиму, що шалено кохаю тебе таку, якою ти є зараз. Адже я кохатиму тебе за будь-яких обставин і в будь-якій подобі.

Місячне світло м'яко лягло на його бездоганне обличчя, залишаючи глибокі тіні.

— Тому… чи погодишся ти стати моєю дружиною?

— Це більше не та людина, яку я знала. Він став зовсім іншим…

Для них це було насправді особливе місце й особлива мить, сповнена глибокого змісту. Проте для будь-кого стороннього таке освідчення виглядало б щонайменше дивакувато. Звісно, самого Іана подібні дрібниці взагалі не обходили.

Анабель відчула, як її серце затоплює неймовірна хвиля ніжних почуттів, а з губ зривається щасливий сміх, який вона вже не могла стримати. Зрештою, відповідь була відома заздалегідь. Хіба головна героїня вистави «Не божеволій» не завершувала сюжет словами: «І все ж, я кохаю тебе» ?

Анабель, як і колись, палко й без жодних вагань кинулася в його обійми. І цього разу до його вуст притиснулися не вино, змішане з протиотрутою, а її власні м'які й ніжні вуста.

Примітка: не знаю як ви, а я плачу від цієї ніжності, боже, Іан такий романтик…