Розділ 161 — Розділ 161 (14). Вагітність

— А, тобто…

На запитання, яке Анабель заледве наважилася озвучити, так довго й ніяково підбираючи слова, Леслі відповіла весело й невимушено:

— Чому ми живемо в такій злагоді, а народили лише одного Іана?

Тепер, коли від початку їхнього подружнього життя минуло вже понад рік, Анабель серйозно замислювалася про вагітність.

Іан успадкував титул і став успішно діяти як здібний герцог Вейдрос, а Анабель теж дуже добре освоїлася не лише на посаді командирки лицарів, а й у ролі герцогині.

Леслі та Брейден переїхали до герцогських земель Вейдрос, де мирно проводили старість у подорожах.

Утім, Леслі час від часу приїздила до столиці, бідкаючись, що сумує за їжею Оскара. У такі дні вони з Анабель наїдалися досхочу. Анабель, навіть ставши герцогинею, усе одно любила смачно попоїсти, а найдужче їй подобалося розділяти трапезу саме з Леслі. На жаль для Іана та інших членів родини, замінити її в цьому ніхто не міг.

Саме під час такої зустрічі з Леслі вона й наважилася поставити це складне запитання про єдину дитину. Якщо в роду Вейдросів просто з покоління в покоління народжувалося мало дітей, або ж за цим крилася якась інша особлива історія, їй варто було дізнатися про це заздалегідь.

— Це тому що… — Леслі трохи здригнулася, наче від одного лише спогаду її пройняли дрижаки, і відповіла: — Сама вагітність була занадто жахливою. Брейден сказав більше ніколи цього не робити, і я з ним погодилася.

— Ж-жахливою?

— Ага. Мені ставало зле навіть від звичайної води. Токсикоз був просто страшенний. Я тоді схудла кілограмів на п'ять, мабуть.

Анабель аж випустила з рук виделку. Те, що Леслі не могла їсти, безперечно, було найбільшою і найнечуванішою трагедією в її житті.

— Навіть коли я травмувала ногу, то все одно їла печеню, обливаючись сльозами… — серйозним тоном вела далі Леслі. — А тоді я не могла проковтнути навіть шматочка фрукта… Справді, варто було просто спокійно полежати, як накочувало таке відчуття, ніби страждаєш від лютої відрижки.

— Ого…

— Проте ще болючішими були самі пологи.

Хоча з того часу минуло вже чимало років, Леслі наче знову відчула той біль і насупилася:

— Справді, направду, неймовірно, абсолютно боляче.

— …Прошу?

— У мене просто немає інших слів, щоб це описати. Було занадто боляче. Дійсно. Мої пояснення тут безсилі, адже ти все одно не зможеш цього осягнути, поки сама не переживеш.

В Анабель чомусь миттєво зник апетит, тож вона навіть не подумала підняти виделку.

Кілька місяців тому Сесіанна народила милу дитину.

Та крихітна істота, навіть на вигляд така м'якенька, була настільки милою, що в душі Анабель теж потроху почало зринати бажання мати власну дитину. Тоді Сесіанна, тримаючи немовля на руках, радісно й світло промовила:

«Плекати в собі й дарувати нове життя — це ж така свята справа. Благословення, послане Богом. Якщо думати про це, можна здолати будь-який, навіть найбільший біль».

Ці слова були настільки в її стилі, що Анабель тоді пропустила їх повз вуха, але зараз вона збагнула: це означало, що «найбільший біль» таки був щирою правдою.

Анабель навмисне не стала розпитувати Мерилін про її спогади щодо пологів.

Їй уже розповідали, що ті пологи були настільки важкими, що жінка навіть знепритомніла й не знала про підміну дитини, тож заводити про це розмову дівчина просто не наважувалася.

— Хай там як, саме тому… ми з Брейденом дійшли згоди, що на другу дитину не підемо.

Леслі знизала плечима й додала:

— Іан ріс занадто нудним, тому іноді мені ставало шкода, але як згадаю той токсикоз — усяке бажання відпадало. Та й народжувати другу дитину лише тому, що з першою щось не так, теж неправильно.

Анабель не була певна, чи пасує Іану визначення «дитина, з якою щось не так», але принаймні стало зрозуміло, що єдиний син у Леслі та Брейдена з'явився зовсім не через безплідність роду Вейдросів.

— Але якщо ти розпитуєш про таке, то ви з Іаном, схоже, теж заговорили про дітей?

— Якщо бути точною, то я, — відповіла Анабель, ніяково почухавши щоку. — Днями я натякнула йому на це, але Іан… сказав, що він неймовірно щасливий і вдвох зі мною, а оскільки ми ще молоді, можна не поспішати й подумати про це згодом.

— Ой, як несподівано.

— Проте вже наступного дня він розпочав ремонт у дитячій кімнаті. Обрав найбільшу, теплу кімнату, яка найкраще провітрюється і куди потрапляє багато сонячного світла…

— …

Леслі зітхнула й приречено похитала головою. Іан говорив, що поспішати не варто, аби не створювати для Анабель зайвого тиску, але сам, безперечно, з величезним нетерпінням чекав на появу маляти.

— Він навіть приглядає набори дитячих дерев'яних мечів для різного віку.

— …І це ж іще не все, правда? Що він іще вдіяв?

— Замовив усі можливі книжки з виховання дітей і щоночі читає їх. Схоже, він дуже серйозно ставиться до майбутньої освіти.

— Тут він весь у Брейдена. Брейден теж мав шалений запал до навчання. Ну й перебірливі ж ці батько з сином, просто щось із чимось.

Оскільки Леслі відповіла з легкою посмішкою, Анабель вирішила проковкнути ще кілька речень, які починалися зі слів «А ще він…». Якщо продовжувати цей список, їм обом стало б занадто ніяково.

— Чиніть так, як вирішите самі. Брейден, звісно, прагне спадкоємця… але якщо дитини не буде, то нічого не поробиш.

— Я й сама хочу народити дитину, — сором'язливо всміхнулася Анабель. — Мені подобається, що в мене є брат Аарон Рейнфілд. Тому я хотіла б мати принаймні двох дітей, от тільки біль мене лякає…

— Болітиме дійсно не на жарт, — знову з притиском наголосила Леслі, і в цих словах відчувалося, наскільки сильно вона насправді любить і оберігає Анабель. — Це перевершить будь-який біль, який тобі доводилося терпіти досі. Проте маля буде настільки ж прекрасним. Цього заперечити не можна.

Вона лагідно всміхнулася й узяла Анабель за руку:

— Яке б рішення ви не ухвалили, ми вас підтримаємо. Якщо ви подаруєте нам чарівне маля, ми з Брейденом будемо неймовірно щасливі. Але Брейдену я нічого не казатиму. Бо варто мені бодай заїкнутися, що Анабель наче хоче дитину, як уже наступного дня сюди доставлять дитяче ліжечко.

Анабель у відповідь теж посміхнулася й кивнула. Попри те, що Леслі повторювала «болітиме не на жарт», бажання мати дитину не зникало, а отже, слушний час і справді настав.

Того ж дня Анабель відкрито оголосила Іану про своє бажання, і невдовзі вони змогли поділитися звісткою про вагітність із батьками з обох родин.

***

На щастя, Анабель не страждала від важкого токсикозу. Мерилін теж колись розповідала, що працювала без жодних труднощів аж до самого місяця пологів, і дівчина, схоже, успадкувала цю рису від матері.

Попри це, коли термін став уже зовсім великим, вона серйозно замислилася:

— Другу дитину я точно не витримаю… Але ж я так хотіла двох.

Через великий живіт її головною мрією стало просто полежати на ньому. Оскільки вона повсякчас прокидалася посеред ночі, а руки й ноги почали німіти, її самопочуття впало до найнижчої позначки.

— Ну, — Іан легенько торкнувся губами її плеча й промовив: — Спершу народи одне, а тоді вже будеш думати. Я ретельно все записую, щоб не забути цей етап.

Він вів справжній «щоденник вагітності», куди щодня детально занотовував, що саме їла Анабель, як вона почувалася і які симптоми з'являлися. Почалося все з простих поміток про склад страв заради збалансованого харчування, але з часом його записи ставали все розлогішими й розлогішими.

— О, ось як…

Анабель проковтнула фразу: «Ти доглядаєш за вагітною так, наче абітурієнт, що готується до найважливішого іспиту…» .

Насправді хтось міг би назвати це надмірністю, але в глибині душі їй дуже подобалося, що він виявляє стільки турботи й так ревно дбає про неї.

Іан погладив округлий живіт Анабель і ще раз поцілував її біля вуха. Відчуваючи його затишне й рідне тепло, Анабель поставила запитання, яке озвучувала вже, мабуть, усоте:

— Ти хотів би доньку чи сина?

І Іан щоразу відповідав абсолютно однаково:

— Байдуже, якої статі буде дитина, головне — аби вона не мучила свою матусю і з'явилася на світ легко й гладко. Мені цього цілком достатньо.

Він ні на мить не забував, що перші пологи Мерилін були дуже важкими. Звісно, він залучить найкращих лікарів, але все одно страшенно хвилювався, щоб перейми не затягнулися і Анабель не довелося надто сильно страждати.

— А ти, Бель? — запитав Іан, притримуючи її за поперек, аби їй було зручніше вмоститися, і Анабель серйозно відповіла:

— Я… хотіла б доньку, схожу на тебе, або сина, схожого на мене.

Вона теж повторила відповідь, яку давала вже безліч разів:

— Хіба не цікавіше побачити якесь нове поєднання? А не просто «маленького Іана» чи «маленьку Анабель».

А потім знову скрушно зітхнула:

— Але для цього, схоже, доведеться народжувати якомога більше… Ох, а мені вже зараз навіть дихати важко.

Якщо їй було так непросто навіть без сильного токсикозу, то вона й уявити не могла, як важко довелося колись Леслі.

Мерилін, розглядаючи живіт Анабель, теж хитала головою. Вона казала, що хоч пологи й відбулися давно і спогади вже дещо стерлися, але їй здається, що її власне тіло свого часу не роздувалось до таких розмірів.

— Може, моє тіло просто не пристосоване до вагітності…? Чи я занадто сильно набрякаю? Хай там як, другу дитину я точно не витримаю. Але ж я так хотіла двох.

В їхньому спокійному й розміреному житті, де не було причин для жодних інших турбот, ця розмова просто повторювалася знову і знову. Анабель щоразу бідкалася через другу дитину ще до того, як народила першу, а Іан повсякчас відповідав їй із лагідною посмішкою:

— Спершу народи, а тоді вже будеш думати.

Ці слова Іана, що скидалися на єдино правильну відповідь, були дещо банальними й нудними, проте зрештою він виявився цілковито правим.

Анабель навіть не довелося сушити голову над питанням про другу вагітність, адже трохи раніше визначеного місяця вона народила двійнят.

Причому це було саме те ідеальне нове поєднання: спокійна й чемна золотоволоса донечка та непосидючий, жвавий син із ніжно-бузковим волоссям.