Розділ 162 — Розділ 162 (15). Повсякденне життя

Це був перший день, що сповіщав про початок Дня заснування імперії. Іан, сидячи на спеціально облаштованому почесному місці як герцог Вейдрос, поринув у роздуми.

«Ось чому батько так палко прагнув передати мені герцогський титул».

Хоч авторитет аристократії тепер і не був таким, як колись, проте високопоставлена шляхта залишалася високопоставленою шляхтою. Поки тривали урочисті заходи до Дня заснування, герцоги та маркізи мусили незмінно триматися на помості разом із членами імператорської родини.

«Не мати змоги бути поруч із родиною на такому святкуванні — це надзвичайно неприємно».

Іан, одягнений у вишукане й бездоганне парадне вбрання, сидів нерухомо, наче висічена з каменю статуя, проте всі його думки були зайняті зовсім іншим.

«У якому ж захваті зараз, мабуть, Лея та Теон. Вони й минулого Дня заснування так раділи, повторюючи, що навколо повно дивовижних речей».

Двійнятам, Леї та Теону, яких народила Анабель, уже виповнилося по сім років.

Лея була милою дівчинкою із золотавим волоссям та червоними очима, а Теон — непосидючим, жвавим хлопчиком із ніжно-бузковою шевелюрою та синіми очима.

Як колись і казала Анабель, вони народили донечку, схожу на Іана, та сина, схожого на неї саму.

— Ну, але ж не обов'язково було ставати настільки радикальним відображенням… — часто бурмотіла Анабель, споглядаючи поснулих двійнят.

Адже діти успадкували від батьків навіть характери. Лея вже зараз росла розважливою, охайною і суворо дотримувалася правил, натомість Теон підростав чарівним бешкетником.

«Хоч Аарон Рейнфілд та Сесіанна надійно за ними наглядають, проте…»

Допоки ця формальна промова з нагоди відкриття не завершиться, опіку над Леєю та Теоном узяв на себе Аарон. Анабель та Сесіанна брали участь у святковій процесії храму, тому не мали змоги приглядати за малечею. В Аарона та Сесіанни народилося двоє синів, і двійнята, які були в чудових стосунках зі своїми кузенами, ще кілька днів тому тішилися думкою, що погуляють разом із ними.

— А тепер, перед початком офіційної церемонії відкриття, верховний жрець виголосить вітальне слово.

Удалині показалася процесія священників.

Попри те, що від їхнього весілля минуло вже чимало часу, серце Іана закатало швидше. Адже цього разу обов'язок охороняти верховного жреця поклали на лицарський орден Вейдрос, а супроводжувала його особисто командирка Анабель.

Анабель, одягнена в парадний мундир та капелюх, які Іан сьогодні вранці власноруч допомагав їй допасувати, з невимушеним виразом обличчя вела за собою загін під яскравими променями сонця.

Удалині їхні погляди перетнулися. Анабель ворухнула губами, беззвучно промовляючи:

— Ой, невже це мій чоловік? Давно не бачилися!

Хоч вони й розлучилися лише вранці, проте, якщо зважити на те, як сильно він устиг скучити, слова «давно не бачилися» зовсім не здавалися недоречними.

Анабель підморгнула й знову беззвучно поворушила губами:

— Ти сьогодні неймовірно гарний.

Звісно, передавати слова за допомогою однієї лише міміки губ уміла тільки Анабель.

Що ж до Іана, то він сидів обличчям до величезного натовпу, тож не міг відверто ворушити губами у відповідь. Було очевидно, що це миттєво прикувало б до себе увагу всіх присутніх.

Знаючи це, Анабель хитро всміхалася й навмисно продовжувала слати свої односторонні послання:

— Такий гарний, що аж поцілувати хочеться.

Дивлячись на її грайливе обличчя, Іан тихо зітхнув. Не було жодних сумнівів, що вона зронила ці зухвалі слова навмисно, чудово розуміючи, як сильно він зараз мучиться на своєму місці.

Саме в цю мить верховний жрець піднявся на поміст і розпочав молитву:

— Тож піднесімо молитву вдячності перед початком Дня заснування.

Іан випрямився й покірно склав руки в молитовному жесті.

Його постать у цей момент була настільки благочестивою та бездоганною, що люди в натовпі, які споглядали за аристократами на помості, захоплено шепотілися: «Хоч смаки в нього й специфічні, але своїми манерами він залишається взірцевим шляхтичем із-поміж усіх шляхтичів…»

— Щиро дякую і за сьогоднішній день.

Проте Роберт, який сидів поруч з Іаном, миттєво здригнувся від його тихого бурмотіння:

— Дякую за те, що можу жити як чоловік Анабель… Віднині я житиму ще праведніше й гідніше…

І Роберт знову, уже, мабуть, утритисячне, подумки визнав: «Я остаточно програв» .

***

У той самий час, коли Іан та Анабель обмінювалися палкими поглядами кожен зі свого місця, Теон і Лея під наглядом Аарона щосили насолоджувалися святом.

— Теоне, чи не занадто неналежною була твоя постава під час молитви щойно? — Лея із серйозним виглядом вичитувала брата. — Нехай ми й сидимо не в ложі для почесних гостей, проте всі знають, що ми діти з дому герцога Вейдроса. Ми мусимо показувати приклад у дотриманні встановлених правил. Хіба ти не бачив, як тато молився благочестивіше за всіх? Навіть якщо нудно, треба терпіти. Як казав наш учитель, терплячому дістанеться благо…

— Леє, — Теон безтурботно позіхнув, перебиваючи сестру. — Від надмірного терпіння лише хвороби беруться.

— Але ж витримка гірка, та плоди її солодкі…

— Витримка гірка, а плоди її марні. У зв'язку з цим, Леє, — очі Теона заблищали, і він потягнув її за руку, — чи не сходимо подивитися що там он туди?

Лея вже збиралася виплеснути нову порцію дорікань, але, глянувши в тому напрямку, тихо ковтнула слинку. Теон і справді чудово знав, як змусити сестру замовкнути.

— Гаразд. Це виглядає доволі цікаво.

Місце, на яке вказав Теон, було яткою, де пропонували кидати шпильки у формі маленьких кинджалів, аби лускати повітряні кульки, і залежно від кількості точних влучань видавали іграшки. Оскільки офіційна промова ще тривала, ятка поки не працювала, але було очевидно, що вона відкриється з хвилини на хвилину.

— Ого, я попрошу тата, щоб він вибив мені ведмедика.

До розмови долучився Джером, який стояв поруч із Теоном та Леєю. Джером був старшим сином Аарона та Сесіанни.

— Наша мама взагалі не тямить у таких речах.

— І я, і я теж! Я буду благати тата піти туди, щойно вони відкриються! — радісно вигукнув Фейд, молодший брат Джерома.

Джером кинув швидкий погляд на Теона з Леєю і стиха застеріг брата:

— Фейде, не кажи такого, це може засмутити Теона й Лею. Тітка з дядьком не зможуть прибігти сюди за першим покликом.

Він сказав це з турботи, переживаючи, щоб Теон, який першим закликав піти туди, не засумував. Проте Лея та Теон лише спокійно й упевнено всміхнулися.

— Усе гаразд, можете йти попереду нас. Ми просто подивимося збоку, — мовила Лея, зріло підвівши голову. — Тільки, будь ласка, не показуйте татові, що ми теж туди хотіли. Він і так, мабуть, мучиться через те, що не зміг розпочати це свято разом із нами.

Щойно вітальні слова завершилися, дітлахи, обступивши Аарона, гуртом потягнули його до ятки.

— Тату, ведмедика! Вибий мені ведмедика!

Під впливом палких прохань Джерома й Фейда Аарон узяв до рук маленькі шпильки-кинджали. Для влучання давалося дві спроби.

— Яке марнування таланту… Ваш батько — людина, яка двічі перемагала на турнірі мечників. Плюшевий ведмедик зараз не проблема.

Аарон із неймовірною легкістю двома послідовними кидками луснув найменші кульки на самій верхівці, без зусиль здобувши двох плюшевих ведмедів. Звісно, навколо не було нікого, хто б не знав Аарона Рейнфілда, дворазового чемпіона, тож перехожі миттєво почали збігатися й обступати ятку, аби подивитися на видовище.

— Насолоджуйтеся цією увагою, сини мої, — Аарон усміхнувся, вручаючи Джерому й Фейду по ведмедику. — Бо скоро у вас її відберуть.

Його передбачення справдилося негайно.

— Тату-у-у!

— Тату!

Щойно офіційна частина завершилася, Іан стрімко прибіг до них і міцно пригорнув двійнят:

— Вибачте, що не зміг побути з вами від самого початку.

На це Лея розважливо відповіла:

— Усе гаразд, тату. Минула всього якась година.

Аарон, обійнявши Джерома й Фейда за плечі, втрутився в розмову:

— Ви якраз вчасно, герцогу. Лея та Теон дуже хотіли підійти саме сюди.

— …Справді?

— Своїм хлопцям я вже вибив чудові іграшки, тож тепер ваша черга, герцогу.

Обличчя двійнят спалахнули очікуванням, і Іан із поважним виглядом прийняв шпильки-кинджали від власника ятки, який уже заздалегідь мав пригнічений і розгублений вигляд.

— Тату, а ти хіба не запитаєш, що саме ми хочемо?

— Ні.

Червоні очі Іана гостро блиснули, коли він окинув поглядом решту повітряних кульок:

— Бо ви все одно заберете їх усі.

***

Коли місія з супроводу священників підійшла до кінця, Анабель поспіхом попрямувала туди, де чекали діти. Вона знала, що Іан уже встиг прийти першим, проте їй усе одно хотілося якнайшвидше побачити свою родину.

— …Зачекайте, це що там таке?

Анабель ще здалеку помітила Іана з дітьми й мимоволі пирснула від сміху.

Це була та сама ятка з кульками й призами, біля якої дуже давно, під час їхнього побачення, вона зупиняла Іана зі словами: «Ти що, знущаєшся з торговця?»

Вираз обличчя Іана, який тримав у пальцях маленьку шпильку-кинджал, був надзвичайно зосередженим. Він виглядав таким же рішучим, як і під час їхнього останнього товариського поєдинку.

«Ну справді, перед дітьми він стає просто неймовірним турботливим батьком».

Вона з посмішкою схрестила руки на грудях і підняла брову:

«Зараз бідний торговець точно заплаче…»

Звісно, цього разу Анабель навіть не думала його зупиняти. Адже перед власними дітьми вона й сама перетворювалася на таку ж шалену матусю.

— О-о-ох!

Під гучний зойк натовпу шпилька, випущена з руки Іана, полетіла по діагоналі й одним махом луснула одразу сім кульок. Якщо зважити на те, що звичайній людині важко поцілити бодай в одну кульку однією шпилькою, це був просто приголомшливий контроль аури меча.

Сім кульок за один кидок — це була небачена майстерність, якої навіть не передбачали правила та списки призів. Поки натовп затамував подих, очікуючи на наступний кидок, Іан обернувся.

— Ану, Анабель.

Він лагідно всміхнувся здалеку й простягнув останню шпильку їй:

— Вибий іграшку для Теона ти.

Іан, як і завжди, умудрився відчути її присутність навіть посеред такого натовпу. Анабель із широкою посмішкою підбігла до родини, яка чекала на неї.

Дивлячись на зачудовані й сповнені надії обличчя дітей, вона відчула, що цей день знову буде неймовірно щасливим. Адже створювати нові спогади разом із малечею — це завжди так захопливо.

Коли вони з Іаном тільки зустрічалися, їй здавалося, що більшого щастя й годі уявити, проте кожен новий день сімейного життя приносив іще більше радості.

— Сестричко, а ти хіба не запитаєш, що саме хоче Теон? — поцікавився Аарон, щойно Анабель підійшла ближче.

Анабель прийняла шпильку з рук Іана й упевнено відповіла:

— Ні. Бо ми все одно заберемо їх усі.

Шпилька, кинута рукою Анабель, із хрустким скрипом розсікла повітря. І наскільки голосно вибухнув захватом навколишній натовп, настільки ж дзвінко й радісно залунав сміх їхніх дітей.

Це був направду прекрасний, сповнений любові день.

Зрештою, відколи вони стали пліч-о-пліч з Іаном, за будь-яких обставин усе завжди було саме так.

Кінець побічної історії

Примітка: це не дощ, це мої сльози