Розділ 163 — Розділ 163 (16). Спеціальна побічна історія 1. Крістофер (1)

Після того як Іан успадкував титул герцога Вейдрос, Брейден урешті здобув омріяну свободу. Разом із Леслі він завзято мандрував найрізноманітнішими куточками континенту, утілюючи свою давню мрію.

Утім, попри постійні подорожі світом, подружжя ніколи не забувало повертатися до герцогського маєтку Вейдрос у визначений час.

— Любі наші малята! Чи не хотіли б ви отримати щось особливе на день народження?

Цей час припадав саме на день народження дітей Іана та Анабель — Теона та Леї. Брейден та Леслі прибули за тиждень до свята своїх онуків, тримаючи в руках безліч подарунків.

— Я куплю вам усе, що забажаєте! — щиро запевнив дідусь, а тоді знову запитав малечу, чи не хочуть вони чогось іще.

— Дідусю! — Теон підвів на нього свої оченята, які заблищали від щирого захоплення, і вигукнув: — Я неймовірно, просто шалено хочу власного цуцика!

— О, невже? — спантеличено кліпнув очима Брейден і перепитав: — Цуцика… кажеш?

— Так! Ми дуже хочемо виростити собаку! — підхопила Лея, яка стояла поруч із братом.

Побачивши їхні сповнені надії обличчя, Брейден лагідно всміхнувся.

— Хм, собаку, значить… — він повернувся до Леслі, весело зауваживши: — Якщо згадати, то Іан у дитинстві теж якось привів додому пса, хіба ні?

— Ох, — Леслі широко розплющила очі, наче ця згадка щойно виринула в її пам'яті. — Справді! Він десь підібрав неймовірно брудного й старого собаку! Той бідолаха так швидко помер, що я геть про це забула.

Лея та Теон здивовано перезирнулися. Скрутивши голови набік, вони здивовано забурмотіли:

— Дивно. Тато нам ніколи такого не розповідав.

— Щобільше, тато не надто полюбляє собак? Нам мама про це говорила!

— Саме тому ми й чекали, поки приїдуть бабуся з дідусем!

Трохи повагавшись, двійнята обмінялися рішучими поглядами й дійшли згоди:

— Ходімо запитаємо!

— Точно, ходімо й дізнаємося все в нього самого!

І перш ніж Леслі чи Брейден устигли їх зупинити, малюки чимдуж помчали до робочого кабінету Іана.

***

У цей час у своєму кабінеті Іан із пригніченим виглядом розгрібав стоси паперів, які накопичилися на столі. Обсяг роботи, що лягав на плечі герцога Вейдроса, був справді колосальним.

«Як же я сумую за Анабель…»

Зараз Анабель, узявши з собою лицарський орден Вейдрос, вирушила на тренування до лісистих пагорбів неподалік столиці. Вона обіцяла повернутися якраз до дня народження двійнят, тож її прибуття очікувалося завтра або післязавтра. Понад усе на світі йому хотілося поїхати слідом за нею, проте надмірна кількість справ тримала його на місці.

«Батько вже повернувся, тож, може, варто перекласти частину обов'язків на нього й поїхати разом із дітьми зустрічати її?»

У цих роздумах не було ні краплі поваги чи турботи про Брейдена, який прибув з Леслі раніше саме заради зустрічі з онуками.

Саме в цю мить пролунав тихий стукіт. Двері кабінету прочинилися, і в шпарину зазирнули зацікавлені дитячі обличчя.

— Тату!

— У нас є до тебе запитання!

Очі дітей світилися цікавістю. І перш ніж Іан устиг розпорядитися, щоб слуги принесли малечі ласощі, Лея випалила без жодних вагань:

— Чи правда, що ти тримав собаку, коли був маленьким?

— Чому ти жодного разу не розповідав нам про це? Але ж мама казала, що ти не дуже любиш собак!

Почувши це, Іан тихо зітхнув. Схоже, його батьки встигли щось бовкнути дітям. Зрештою, він повільно кивнув головою:

— Важко сказати, що я його виростив, адже той пес помер занадто швидко… Хм, схоже, ви справді прагнете почути цю історію.

На це дітлахи палко й хором вигукнули: «Так!»

Іан повільно покліпав, і його думки почали повертатися в минуле. Це трапилося тоді, коли Іану та Анабель було по п'ятнадцять років.

***

Минув рік відтоді, як чотирнадцятирічний Іан уперше переміг Анабель на турнірі мечників.

— ХХ! Щоб ти ХХ, клятий ХХ, паршивий ХХ! Бодай тобі ХХ було!

Іан утомлено й важко зітхнув.

Після того злощасного турніру Анабель буквально щодня з'являлася на тренувальному майданчику герцогського дому Вейдрос, люто заносячи над ним свій меч.

Проте, зробивши всього кілька випадів та обмінявшись ударами, вона щоразу скреготала зубами й утікала геть. Адже різниця в їхній майстерності залишалася надто очевидною.

— Якщо прагнеш бою, то краще надішли мені офіційний виклик на двобій, — Іан опустив свій меч, спрямовуючи вістря до шиї Анабель, і втомлено, але вкрай шляхетно промовив: — Я прийму його і сто, і тисячу разів, тому припини ці підступні напади зі спини.

— ХХ!

І цілком шляхетні слова хлопця змусили Анабель розлютитися ще дужче.

— Якщо ми зійдемося в офіційному поєдинку, я ж очевидно не зможу перемогти! Ти взагалі думаєш, що ХХ верзеш, га?

Позаду Іана почулися поодинокі оплески Аарона, який захоплено вигукнув: «О, яка бездоганна самокритика!»

Звісно, більшість присутніх лицарів не поділяли веселого настрою Аарона. Більшість з них обурено підіймали голоси, наполягаючи: «Цього не можна так залишати!»

— Облиште, — кинув Іан, ховаючи зброю і байдуже розвертаючись. — Просто відпустіть її.

— ХХ! — Анабель знову вибухнула брутальною лайкою. — Не смій так дивитися на мене! Терпіти не можу цей твій погляд, наче я взагалі не варта твоєї уваги!

Вихований як шляхтич серед шляхтичів, Іан навіть не зреагував на ці вульгарні слова.

— Зачекай-но тільки! — скреготнула зубами дівчина й кинулася геть, а Аарон із безтурботною посмішкою замахав їй услід: «Постривай! Тоді до завтра!»

І подібне видовище повторювалося незмінно протягом усього року. Тож, незалежно від того, чи спалахнули в його серці почуття до Анабель з першого погляду, чи ні, з вуст Іана мимоволі злітало лише одне: «Як же це набридло».

Усі довкола вихваляли Іана за його неймовірну доброту, адже він щодня вислуховував брудну лайку й лише незмінно повторював: «Просто відпустіть її».

Але насправді, коли він дивився на дівчину, у нього в голові не зринало жодних інших думок. Адже таку шалену, майже хворобливу жагу до перемоги, спрямовану виключно на нього, він не відчував ні від кого, окрім Анабель.

Це було дивне й непоясненне відчуття. Це й справді неймовірно виснажувало, проте водночас її непохитна й чиста войовничість залишалася для нього чимось унікальним.

Аж ось одного дня.

— Я прийшла! Іане Вейдросе, ХХ покидьку, скуштуй мого меча!

Усе відбувалося як зазвичай: Анабель спробувала поцілити йому в спину, Іан вправно ухилився й заблокував удар. Проте саме цієї миті щось змінилося.

«Що це з нею?»

Іан миттєво відчув, що вираз обличчя Анабель відрізнявся від буденного. Вона хоч і продовжувала атакувати, але її думки були десь зовсім інде. На її обличчі, де зазвичай палала лише чиста затятість, зараз проглядала глибока тривога.

Оскільки хлопець бачив її понад триста днів на рік, він блискавично вловив цю зміну.

«Вона абсолютно не зосереджена».

Зазвичай Анабель, попри всю свою підступність, завжди залишалася цілковито сфокусованою на Іані. Хоч би як її проклинали чи висміювали лицарі довкола, усі її чуття незмінно зосереджувалися лише на ньому. Проте зараз усе було інакше. Вона завзято кидалася вперед, але її явно обтяжував якийсь сторонній клопіт.

«Хм».

Юний Іан мимоволі відчув роздратування. Він навмисно знехтував слушною нагодою миттєво придушити її випад і відкрив перед нею явну шпарину в захисті. Анабель стрімко кинулася в цю вразливу зону, проте її голова все одно залишалася забитою чимось іншим.

Іан сам не помітив, як почав затягувати цей поєдинок на набагато довше, ніж зазвичай. Він сподівався, що якщо продовжуватиме давати їй шанси, вона зрештою зосередиться на ньому.

— Що відбувається? Сьогодні все триває значно довше.

— Чи не захворів молодий пан Іан? Схоже, він сьогодні не в формі.

— Зазвичай усе завершувалося набагато швидше…

Лицарі, які споглядали за ними збоку, почали стурбовано перешіптуватися. Саме в цей момент Анабель не витримала.

— …ХХ! — люто крикнула вона. — Мерзенний покидьку, ти ж навмисно знущаєшся з мене, бо знаєш, що в мене на душі шкребуть коти, еге ж?

І з цими словами вона просто розвернулася до нього спиною. Її зібране в один тугий хвіст ніжно-бузкове волосся на мить зметнулося, наче завіса, закриваючи йому огляд.

— На сьогодні досить.

Ці слова вперше злетіли з вуст Анабель. Іан мимоволі насупився й невдоволено перепитав низьким голосом:

— Що? З чийого це дозволу?

— З мого власного! — різко кинула Анабель і чимдуж помчала геть.

Таке трапилося вперше в історії їхніх сутичок. Вона пішла геть саме тоді, коли він залишив перед нею більше вразливих місць, ніж будь-коли раніше.

Іан розгублено подивився їй услід, а тоді під впливом раптового імпульсу рушив слідом за нею. Побачивши це, лицарі на майданчику знову зашуміли:

— Схоже, він нарешті вирішив покласти цьому край!

— Навіть якщо він відрубає їй руку, Анабель Надіт не матиме права нічого заперечити!

Іан і сам до кінця не розумів, чого прагне, проте просто продовжував іти за нею по п'ятах. Тим часом Анабель, швидко перелізаючи через високий мур маєтку, тихо бурмотіла сама до себе:

— Я так хочу його побачити. Більше не можу терпіти. У мене немає часу на якогось там Іана Вейдроса.

В її тоні відчувалося, що їй зараз геть байдуже до існування Іана.

«Що?»

Хлопець мимоволі зупинився як укопаний і насупив брови. І в цей момент подих вітру доніс до його вух останній, тихий шепіт Анабель:

— Крістофере…

Її голос звучав так тужливо, лагідно й витончено, ховаючи в собі неймовірну відданість і глибину почуттів, яких Іан досі ніколи в ній не помічав.

***

Крістофер.

Іан сидів, схрестивши руки на грудях, і напружено міркував.

«Це очевидно чоловіче ім'я».

Коли вона вимовляла його, в її очах бриніла така нечувана ніжність, якої він ніколи раніше не бачив. І цей погляд чомусь ніяк не виходив у нього з голови.

— Пане Іане, — Аарон, який зазвичай найчастіше допомагав йому під час тренувань, нерішуче наблизився до нього. — Чи вас щось турбує? Ви сьогодні виглядаєте вкрай похмурим… Та й під час двобою з Анабель ви були зовсім не зосереджені.

Хоча насправді неуважною була саме Анабель!

Проте Іан, сам того не помічаючи, раптом запитав в Аарона:

— Якщо людина раптово кидає справу, якою досі займалася з великим запалом, як це можна витлумачити?

— Ну… я не знаю, про що саме йдеться, але, мабуть, вона просто втратила до цього будь-яку здатність чи бажання.

— Але чому так раптово?

— Очевидно, у неї з'явилося якесь значно палкіше й важливіше прагнення.

— А якщо вона при цьому тужливо згадує якесь чоловіче ім'я…?

На це Аарон відповів із цілком логічною простотою:

— О, ось воно що? Тоді все зрозуміло. Вона просто не тямить себе від кохання до якогось чоловіка, тож тепер геть не здатна повернутися до звичних буднів.

Почувши ці слова, Іан від несподіванки випустив свій меч із рук.

Примітка: нумо визнаємо, що Іан весь час був у неї закоханий і все шо нам казали про його ненависть це було лише приглушення його почуттів, бо сама його суть не могла знести тодішню поведінку Анабель.