Розділ 164 — Розділ 164 (17). Спеціальна побічна історія 2. Крістофер (2)

Того вечора Іан повсякчас прокидався.

А все тому, що в його вухах і досі лунало те саме ім'я: «Крістофер».

Він і гадки не мав, що Анабель здатна настільки тужливо й ніжно кликати когось на ім'я. Це було повною протилежністю тому, як вона зазвичай репетувала й шпетила його самого, випльовуючи добірну лайку.

«Крістофер… Хто він, у біса, такий?»

Коли він розплющив очі вже вшосте за ніч і подивився на годинник, то вирішив змінити хід своїх думок.

«Якщо вона закрутила з якимось хлопцем і більше сюди не потикнеться, це ж навпаки добре».

Від цієї думки на душі наче відлягло, і йому здалося, що тепер він нарешті засне спокійним сном. Проте за десять хвилин він знову підхопився.

Спокоєм там і не пахло.

«Досить. Краще вже встану раніше».

Ось так о четвертій годині ранку Іан опинився на тренувальному майданчику. І сам не зчувся, як узявся гортати списки лицарів та зброєносців ордену.

Його погляд шукав лише одне-єдине ім'я. Крістофер.

«Крістофер Айнгарт (чоловік, 12 років)

Крістофер Ессента (чоловік, 23 роки)

Крістофер Берот (чоловік, 30 років)»

«Хм, на нашому майданчику є троє Крістоферів… Ні, стоп, якого біса я взагалі перевіряю?»

Хай там як, це точно було чоловіче ім'я. Серед лицарок чи служниць нікого з таким ім'ям не знайшлося.

Іан роздратовано закрив книгу зі списками. Хлопнув так, що аж луна пішла.

«Що ж, з Анабель тепер усе скінчено».

П'ятнадцятирічний Іан напустив на себе поважний вигляд і глибокодумно розсудив: «Якщо піддатися емоціям до протилежної статі, справжнього шляху меча ніколи не осягнути».

Надворі поволі займався світанок.

Іан дивився на небо, що брався фіолетовими барвами, і думав: «І все ж… де ще знайдеш мечницю з такою шаленою жагою до бою? Поглянути хоча б на тутешніх лицарів ордену — вони ж лише тікати вміють, варто мені з'явитися».

— Хм…

Іан підпер підборіддя рукою й опустив погляд.

«…Невже мені трохи шкода?»

***

Того ж ранку, саме в розпал тренувань, усе пішло за звичним сценарієм. Анабель, прорвавшись крізь вартових біля воріт, кулею влетіла на майданчик.

— Іане! Бодай тебе ХХ, клятий ти ХХ!

Як завжди: той самий сірий одяг, поспіхом стягнуте у хвіст волосся та дещо стоптані черевики.

Звісно, юний Іан не звертав на це жодної уваги.

З одного боку, йому просто було байдуже до чужого вигляду, а з іншого — він усе життя прожив у такому достатку, що навіть не замислювався, чи можна взагалі щось прочитати по чиємусь вбранню.

Насправді в пам'яті Іана закарбувалися зовсім інші риси Анабель: сині очі, що дивилися прямо на нього, сповнене люті обличчя та рука, яка стискала руків'я меча.

Тому будь-які зміни в її поведінці він помічав миттєво. Як-от учора чи сьогодні…

— Щоб тебе ХХ та ХХ, ХХ проклятий!

Анабель, як зазвичай, спробувала зайти зі спини. Іан без зусиль відбив випад і опустив холодний погляд червоних очей на дівчину, що впала на землю.

— Прийшла-таки.

— Аякже, звісно прийшла! — задихаючись від люті, вона підвелася й знову міцно перехопила меч. — Я ніколи не здамся, ХХ ти клятий!

— Справді?

Вона знову кинулася в атаку, але її стійка була геть порушена. Було очевидно, що й сьогодні її думки витали десь далеко.

Іан міг би з легкістю збити її з ніг іще раз, але натомість просто м'яко пропустив удар повз себе.

— Правий лікоть, — тихо озвався він. — Ти відкриваєш праве плече. І присядь трохи нижче.

Це була перша в його житті щира порада, яку він дав дівчині під час поєдинку.

— ХХ!

Звісно, Анабель була ще надто нестримною, аби прислухатися до чиїхось повчань.

— Не дивись на мене з погордою, ХХ! Я здолаю тебе своїм власним мечем! Начувайся!

Вони обмінялися ще кількома ударами, проте в очах Анабель уже оселилася тривога. Та чиста, затята жага до бою, яка зазвичай спалахувала в ній під час кожної їхньої зустрічі, тепер ніби змішалася з чимось чужорідним.

Аж раптом…

— Ой-ой!

Позаду з'явився Аарон, який штовхав перед собою візок із перекусом, і Анабель, що саме відступала назад, із розгону врізалася в нього.

— Рятуйте! Поки пани чубляться, у хлопів кості тріщать!

Цієї ж миті ранковий перекус лицарів із гуркотом полетів на землю. Готували сьогодні булочки з сосисками; більшість із них були загорнуті в папір, тож зовсім не постраждали. Проте одна, упакована абияк, покотилася прямо в пилюку.

— Ну, ми взяли з запасом, тож ту можна спокійно викинути… — знизав плечима Арон.

Саме в цю секунду сині очі Анабель хижо зблиснули. Вона, як була на землі після зіткнення, миттю скочила на ноги.

— Тоді віддай її мені! — вигукнула дівчина і сміливо схапала забруднену булочку, що валялася в пилюці. — Начувайся, ХХ Іане! Ми ще побачимося!

Вона круто розвернулася й накивала п'ятами. Іан, який стояв ні в сих ні в тих від такої зухвалості, лише безпорадно витріщався їй услід, аж поки помітив на землі якусь річ.

Це був її меч.

— Що за…

Хлопець насупився, розглядаючи старий, дешевий клинок.

«Невже вона настільки втратила інтерес до фехтування?»

Він кинув швидкий погляд у бік, де зникла Анабель, і важко зітхнув.

— Ну що, панове, час для перекусу! Пане Іане? Для вас я вибрав найкращу булочку, яка точно не падала…

— З'їж сам, — відрізав Іан, навіть не глянувши на частування, яке з широкою посмішкою простягав йому Арон. — Я поверну меч власниці.

— Оце так, панні Анабель? Воно й правильно… Якщо не віддати їй зброю, вона ж потім із кухонним ножем за вами ганятися буде. Краще вже заздалегідь боронитися мечем.

Залишивши Арона з його роздумами, Іан швидким кроком рушив туди, куди побігла дівчина.

І справді, Анабель уже мчала назад, міцно стискаючи в руці забруднену булочку.

— ХХ, мій меч!

Схоже, про зброю вона все-таки не забула. Іан із кам'яним обличчям простягнув їй клинок.

— Мечник залишає власну зброю? Тобі бракує елементарних рис воїна.

Зазвичай Анабель на будь-яке його слово вибухала цілою тирадою, проте зараз їй, схоже, не було чого заперечити. Вона лише ніяково опустила очі й збентежено пробурмотіла:

— Я просто задумалася про дещо інше… Дякую тобі за це.

Іан аж здригнувся всередині. Почути слова вдячності від самої Анабель!

Мабуть, саме через це несподіване потрясіння він усе-таки вимовив ім'я, яке не виходило в нього з голови з самого вечора:

— Задумалася? Про Крістофера?

Очі Анабель округлилися до неймовірних розмірів.

— Що?! Звідки… звідки ти знаєш про Крістофера?

Зізнатися, що він підслухав її бурмотіння під ніс і відтоді тільки про це й думав, Іан не зміг би навіть під страхом смерті. Тому він лише коротко кинув, не міняючи виразу обличчя:

— Ну, так, перетнулися якось випадково.

— Он як? Але звідки молодому паничу з поважного аристократичного роду знати про Крістофера…

— Якщо я аристократ, то вже й знати нічого не можу? Кажу ж, просто випадково побачив вас разом.

— Справді?!

Відчувши, як у голосі Анабель спалахнула щира радість, Іан миттєво спохмурнів. Вона ніколи в житті не дивилася на нього з таким виразом. А тепер так бурхливо реагує на згадку про якогось «Крістофера»?

Ба більше, дівчина запитала його неприховано дружнім тоном:

— Правда ж, Крістофер просто неймовірно милий?

— Анітрохи.

— …Що?

Анабель дивилася на нього з таким глибоким шоком, що Іана це зачепило ще дужче. Роздратований її реакцією, він різко додав:

— Очі б мої його не бачили.

— …Що? Та як ти… Ну, гаразд, про смаки не сперечаються, звісно, кожен має право на власну думку, але…

— Одне знаю напевне: якщо ти й далі забиватимеш собі голову всілякими дурницями, то ніколи не здолаєш мене.

Анабель відкрила було рота, стискаючи в руці меч, але лише важко зітхнула. Потім, стримуючи сльози, що раптом підступили до очей, вона міцно закусила нижню губу й прошепотіла:

— …Що ж… Ти маєш рацію… Маєш рацію… Я й сама знаю…

І коли Іан побачив це, то відчув себе геть дивно.

Здавалося, якби він чітко сказав їй: «Не зважай на якогось там Крістофера, а зосередься на шляху меча», йому б одразу полегшало на душі. Але дивлячись на Анабель із таким виразом обличчя, він чомусь відчув дивне пригнічення.

— …Дякую за пораду, ХХ мерзотнику.

Вона повільно повернулася і одним махом перемахнула через паркан, зникнувши з очей.

Іан ще довго стояв на місці, намагаючись заспокоїти дихання. Тоді з недовірою запустив руку у своє золотаве волосся й пробурмотів:

— Моя порада про стійку була справжньою… Чому вона за неї не подякувала, а за це…

Хай там як, вона була надзвичайно дивною дівчиною.

Він збирався вже йти назад, але ще раз глянув на небо, важко зітхнув і легко перестрибнув через огорожу слідом за Анабель.

***

Слідувати за нею виявилося зовсім не важко.

Анабель із забрудненою булочкою в руках упевнено тримала шлях у бік ринкових кварталів.

«Це зовсім не дорога до маєтку Надіт… Невже вона йде на зустріч із Крістофером?»

Не зводячи з неї очей, Іан швиденько прикупив у найближчій ятці дешевий чорний плащ із капюшоном. Оскільки він геть не тямив у ринкових цінах, то просто кинув торговцю золоту монету, яка знайшлася в кишені. Крамар мало не затанцював від щастя і в ту ж мить почав згортати лавку, тож Іан навіть не встиг запитати, чи не переплатив він випадково.

«Я остаточно збожеволів. Навіщо я це роблю?»

Він чудово розумів, що поводиться вкрай дивно, але, почавши стеження, зупинитися вже не міг.

Анабель спритно звернула в підворіття.

Що далі вони заглиблювалися в мережу завулків, то темнішою й похмурішою ставала атмосфера навколо. Самі лише обриси цих місць навіювали неприємні думки.

«З яким це чоловіком вона збирається зустрітися в такій глушині…»

Поважаючий себе кавалер ніколи б не змусив дівчину йти в таке небезпечне місце. Хоча, звісно, Анабель сама була настільки сильною, що жодна небезпека їй тут не загрожувала…

Тим часом дівчина впевнено звернула в черговий глухий кут і радісно вигукнула:

— Крістофере!