Розділ 17 — Розділ 17. Те, у що я вірила, було дивним (5)

«Оце так, я справді поводжуся як справжня психопатка».

Подумати тільки, вломитися без попередження до кімнати чоловіка, який спокійно займався своїми справами, заїхати йому в пику, силоміць розширити зіниці, та ще й на ліжко повалити...

Але якщо подумати об’єктивно, я завжди була для Іана справжнім стихійним лихом. Траплялися речі й гірші за це, тож дивуватися не було чому. Зрештою, я ж була безглуздою грубіянкою, яка навіть злочини планувала.

— Не зрозумій хибно!

— Ти, ти...

— Я знаю, що ситуація виглядає двозначно, але твоє тіло мене анітрохи не цікавить. Давай прояснимо це раз і назавжди.

Оскільки моя репутація і так не могла стати гіршою, я нахабно підвелася, навіть не перепросивши.

— Я добре усвідомлюю, що заслуговую на лайку, — бовкнула я абищо, потроху пробираючись до книжки. — Але спробуй тільки мене образити — пошкодуєш.

Іан дивився на мене з таким виглядом, наче в нього мову відняло. Хай там як, тепер, коли я переконалась, що він у нормі, я прагнула лише одного — схопити закладку, поки він у шоці, і чимшвидше накивати п’ятами.

Та й взагалі, навіщо було раптово пускати кров із носа й не ухилятися від удару, збиваючи мене з пантелику? Якби він поводився як зазвичай, усе б уже давно закінчилося, тож мені навіть було трохи прикро.

— І цю книжку я забираю.

Іан підвівся, насупивши брови.

— Що? Навіщо вона тобі?

— Насправді я дуже хотіла її прочитати. І треба ж, вона опинилася саме у тебе!

— Цю книжку?

— Саме так! Книжка моєї мрії!

Однак, схопивши її, я заціпеніла. Назва була... чорт забирай.

<Розуміння м'язів (ілюстроване видання): Чоловічий атлас>

Цей схиблений на фехтуванні хлопець навіть за попереднім замовленням купує таке... Він же спадкоємець герцогського роду, хіба не мав би він читати про історію чи політику? Він так серйозно втупився у сторінки, що я була певна: там щось неймовірно глибоке.

Поки я розгублено на нього витріщалася, Іан, який досі стояв ні живий ні мертвий від подиву, раптом випростався і набув офіційного вигляду.

— То ти хочеш сказати, що моє тіло гірше за ілюстрації в цій книжці?

Його тон був напрочуд серйозним і навіть дещо ображеним.

— Чому цією книжкою ти мариш уві сні, а до мене не виявляєш жодного інтересу?

Боже мій, невже це те, через що варто перейматися? Я й не знала, що він так пишається своєю статурою. Хоча гріх було б не пишатися, але зараз це виглядало просто кумедно.

— Розумієш, ти просто не знаєш, що ілюстрації завжди дещо перебільшені...

Саме в цей момент закладка в моїй руці з тихим звуком вибухнула.

— Анабель!

Іан підскочив, вигукнувши моє ім’я. Оскільки я очікувала на цей вибух, я встигла вчасно випустити книжку, врятувавши очі та руки. Моєї реакції цілком вистачило, щоб уникнути травм від спланованого інциденту. Проте, падаючи, книжка боляче вдарила мене по підйому стопи. Звісно, це теж було частиною мого розрахунку.

— Ой!

Прикинувшись, що мені дуже боляче, я присіла, схопила квітчасту закладку, що валялася на підлозі, і швидко запхала її до кишені. Без неї від мого втручання не залишиться і сліду.

Іан, збліднувши, підбіг до мене і схопив за плечі.

— Ти ціла? Що це взагалі було?...

— А ти як думаєш? Щоразу, як я з тобою зв’язуюся, стається якась халепа!

Я відштовхнула його руки й відступила.

— А щоб тобі завтра вранці на самому кінчику носа вискочив здоровенний болючий прищ! І щоб ти намагався його видавити весь ранок, а він став ще більшим і червонішим! І щоб так два тижні ходив!

Йдучи геть, я обов'язково мала наговорити капостей. Тільки так можна було уникнути підозр Іана, який ставав надто серйозним щоразу, коли до нього проявляли бодай краплю доброти.

Місію виконано. Цього достатньо.

На щастя, кімната Іана була на другому поверсі. Одного стрибка на садове дерево цілком вистачало, щоб м’яко приземлитися. Вдаючи, ніби тікаю від нього, я вистрибнула з вікна і помчала через сад. Стопа після удару книжкою нила, але бігти я могла.

— Анабель Надіт!

— Не йди за мною! — верескнула я у відповідь.

Іан стояв біля вікна з розгубленим обличчям.

— Краще перевір ту книжку, вона підозріла! І не забудь порізати папером пальця, щоб він потім три дні нестерпно свербів!

Нехай перевіряє ту книжку хоч довіку — нічого він там не знайде. Повністю знищивши докази, я задоволено втекла. Навіть припадаючи на одну ногу, я відчувала на собі погляд Іана.

Та байдуже. Навіть якщо він щось запідозрить, головне, що всі речові докази у мене.

***

До речі, я ж не ночувала вдома.

Усе через те, що вчора після обіду з Робертом я так набралася, що відключилася прямо в герцогському маєтку. Зараз уже вечоріло. Виходить, мене не було майже дві доби.

Коли я відчинила двері будинку, Ріард якраз грав із друзями в карти. Хоча «гра в карти» — це м'яко сказано, ставки там були неабиякі.

— Анабель? — Ріард, який із сигарою в зубах зосереджено витріщався на стіл, перевів погляд на мене. — Хвилинку. У цьому колі я пас. — він кинув карти й поважно підвівся. — Звідки у тебе це вбрання?

— Фанат подарував.

Трішки перебільшено, але не зовсім брехня.

— Фанат? У тебе вони є? Хоча на вигляд одяг не з дорогих. Якась нікчема до тебе причепилася.

Якщо на сукні немає зайвих брязкалець, це не означає, що вона дешева. У Ріарда ніколи не було смаку. Він понизив голос і серйозно мовив:

— Йди за мною. Треба поговорити.

Я вже готувалася витягти меч і наказати йому стулити пельку, якщо він почне читати моралі через мою відсутність. Однак, як тільки ми зайшли до моєї кімнати, Ріард з надією в очах запитав:

— Ну що, той предмет вибухнув?

— …?

— Ти ж ходила це перевірити, чи не так?

Звісно, йому було байдуже до моєї ночівлі поза домом. Його цікавило лише те, що сталося з Іаном. Я вдягнула на обличчя посмішку.

— Так. Перевірила.

— І який результат?

Побачивши мою задоволену посмішку, Ріард аж затамував подих від передчуття.

— Він попався?

— О так. Наковтався того диму сповна. — я ствердно кивнула. — Зараз у нього в очах усе пливе, поводиться дивно. Одразу наказав перевірити книжку, але я вчасно викрала закладку.

— О, Анабель! Молодчина! — Ріард заплескав у долоні, важко дихаючи від збудження. — Нарешті. Чудово, просто чудово. Тепер усе вийде.

— Слухай, — я схрестила руки на грудях. — Я точно переможу. Крім Іана Вейдроса, мені немає рівних.

— Це правда. Різниця між тобою та третім місцем величезна.

— Тому, гадаю, можна сміливо ставити гроші.

— Що?

— Я про турнір мечників. Через Іана Вейдроса на мене дуже високий коефіцієнт.

Очі Ріарда спалахнули, коли він зрозумів, що я маю на увазі.

— Якщо все зробити правильно, можна стати мільйонером. — я почала майстерно його спокушати. — Я знаю, як ти дбав про мене весь цей час. І хоч ти казав, що повернеш мені маєток і статки, мені буде незручно. Це безпрограшна ставка, тож забирай увесь виграш собі.

Хоча для Ріарда мої гроші завжди були його грошима, ця пропозиція стала для нього непереборною спокусою.

— Непогана думка. Я про це і не думав.

Ріард жадібно посміхнувся.

— Твій коефіцієнт, здається, тридцять п’ять до одного...

«Не думав він».

Судячи з того, що він миттєво згадав про коефіцієнт 35, він уже все прорахував за гральним столом.

— Але ти ж сама казала... що навіть сліпий мечник може бути небезпечним.

Я ледь стримала роздратування. Треба ж, саме зараз цей негідник виявив дивовижну пам'ять.

— Невже ти думаєш, що я не здолаю навіть сліпого Іана?

Він явно вагався. Якщо так піде і далі, Ріард не ризикне поставити все майно. Щоб остаточно заштовхнути його в прірву, мені довелося піти на ще одну хитрість.

— Якщо боїшся, давай зробимо ще дещо, — запропонувала я з посмішкою. — Пам'ятаєш той препарат, про який ми говорили? Це дасть стовідсотковий результат.

Тільки тоді Ріард збуджено закивав.

Це буде останній раз, коли я його дурю. Після цього він залишиться без даху над головою.

Знаючи його жадібність, він неодмінно закладе навіть будинок, щоб витиснути з цієї ситуації максимум. Я зможу вижити, вступивши до лицарського ордену чи викладаючи фехтування, а Ріард — лише нікчемний паразит. Тож банкрутство для нього — пряма дорога до жебрацтва.

«Я не можу вбити тебе власноруч, бо в нас одна кров, але ти відчуєш на власній шкірі, як це — їсти відходи, мати лише дві зміни одягу і жити як волоцюга».

Я вже уявляла його обличчя в той момент, коли на турнірі оголошу про свою відмову від участі. Це передчуття було солодшим за будь-який напій. Хоча для цього мені доведеться ще раз — востаннє — врятувати Іана.

***

— Книжка вибухнула?

У кімнаті Іана зібралися мешканці герцогського маєтку.

— І Анабель прийняла удар на себе, пошкодивши ногу? — стурбовано перепитала Леслі, вислухавши розповідь сина. — І вона пішла геть, кульгаючи, навіть не отримавши допомоги?

— Якщо мова про панну Анабель...

Це заговорив Брейден, чоловік Леслі та голова дому Вейдрос.

Він мав таке ж золотаве волосся і добрі блакитні очі, як і син, і попри зрілий вік, зберігав чудову статуру. У молодості він ніколи не поступався першим місцем на турнірах, тож і перемоги сина сприймав як належне. Його мрією було швидше передати титул Іану і насолоджуватися життям разом із Леслі, тому сам турнір його мало цікавив. Відповідно, і на Анабель, яка завжди була другою, він не звертав уваги.

Але останнім часом Леслі так часто згадувала про неї, що він мимоволі зацікавився. І ось такі новини.

— То ця юна панна знову тебе врятувала?