Розділ 19 — Розділ 19. Те, у що я вірила, було дивним (7)

Я впізнала зелені очі під каптуром роби й розгублено закліпала.

— Навряд чи рішення віддати сертифікат на вечерю в «Рейнфілді» далося тобі легко, — грайливо примружився Роберт.

— Звісно, це було непросте рішення, — неуважно кинула я у відповідь і прискорила крок, покидаючи гральний дім.

Попри мою холодність, Роберт анітрохи не збентежився і слухняно поплентався слідом.

— Але, ну... я подумала, що на це варто поставити. Тож прощавайте, — я обернулася, напустивши на обличчя якомога більше настороженості.

Було б украй ніяково, якби він почав розпитувати про причини моєї впевненості в його майбутньому імператорстві. Хоча я й була вдячна йому за привітання з днем народження, я не з тих, хто довго пам’ятає чужі добрі вчинки. До того ж він не був тією людиною, чиєї прихильності я прагнула... Варто бодай трохи зв’язатися з таким політично складним гравцем, і проблем не оберешся.

Моєю мрією було просто скромне життя. Я вже склала цілком пристойний життєвий план. Мені не обов’язково бути аристократкою — достатньо використовувати власні навички, щоб ситно їсти та гарно жити. Як-от Оскар, що відкрив купу філій, або Мерилін, власниця елітного ательє.

Тож я остаточно полишила надії на визнання з боку родини маркіза Абедеса і вирішила йти власним шляхом.

Щойно закінчиться турнір з фехтування і я позбудуся загрози бути звинуваченою у замаху на Іана, я планувала стати на рейки мирного існування.

Мій план полягав у тому, щоб влаштуватися вчителькою фехтування в багату родину або ж вступити на службу до лицарського ордену якогось знатного роду. Стати ад’ютанткою, як Аарон — зарплатня там непогана, та й ставлення достойне. А згодом зустріти підхожого чоловіка, закрутити звичайний роман, вийти заміж і народити дітей.

Моєю метою було прожити тут таке життя, щоб навіть під час зустрічі з родичами на корейські свята я могла відбити будь-яке запитання і з гордістю вистояти.

«Хм, ну й амбітну мету я собі поставила».

Подумавши про це, я зрозуміла, що рівень складності й справді зависокий.

— Зачекайте хвилинку, панно Анабель, — Роберт із усмішкою перегородив мені шлях. — Дозвольте мені бодай віддячити. Я був дуже радий отримати вашу підтримку.

Я не стала церемонитися і одразу відповіла:

— Якщо ви так палко бажаєте висловити вдячність, я її прийму. Звісно, просто словами ви не відбудетеся. Оскільки ви все одно хочете обтяжити мене своїм дарунком, то нехай він буде вагомим.

— Ось... ось як? — Роберт на мить замислився над моєю рішучою відповіддю, потім понишпорив в кишені й щось простягнув.

— Вечерю в ресторані Рейнфілда я запропонувати не можу, але ось таке запрошення — цілком.

Я взяла картку й кліпнула очима. Оце так удача!

— Чи не станете ви моєю партнеркою для перегляду опери? — запитав він.

Це було запрошення у VIP-ложу на оперу «Не божеволій».

«Ні, ну якщо вже справи йдуть вгору, то з королівським розмахом....»

Квитки на оперу були не лише надзвичайно дорогими, їх було майже неможливо дістати звичайній людині. Відвідати її могли лише високопоставлені аристократи, яким директор опери особисто надсилав запрошення. Тож це була не просто вистава, а радше світський захід для обраних. Зазвичай директор надсилав дві картки ключовим постатям, щоб ті прийшли з партнером або партнеркою.

Звісно, у списку гостей значилася і родина герцога Вейдроса. Пані Леслі, заявивши: «Краще я посплю, ніж буду дивитися цю нудьгу», відхилила пропозицію свого чоловіка, герцога Брейдена. Тому він обрав своїм супутником сина, Іана. І саме під час цієї опери ховався останній підступ Ріарда.

Спочатку я планувала пробратися туди таємно, впевнена, що мене не впустять...

«Тепер проникати не треба. Просто ідеально!»

Хоча я й назвала це «таємним проникненням», насправді я була мечницею, а не злодійкою, тож шанси бути викритою були високими. До того ж я зовсім не знала планування оперного театру... Я почувалася розгубленою, але ситуація вирішилася сама собою.

Я осяйно усміхнулася Робертові й кивнула:

— Так, ходімо разом. Я дуже рада.

— Дрібниці, — Роберт ніяково поправив робу. — Мені приємно, що панна Анабель задоволена.

— Дякую вам, Ваша Високосте. Бажаю вам, коли повернетеся до палацу і знімете робу, знайти у внутрішній кишені срібну монету, яку ви поклали туди пів року тому!

— ...Якщо вже бажаєш чогось доброго, то чому не золотої монети?

— Ну, це було б уже занадто... Попри свій вигляд, я не кидаю слів на вітер. Я намагаюся дотримуватися балансу.

Це мав бути останній раз. Варто мені перетнутися з Іаном на цій опері — і більше нам ніколи не доведеться бачитися. Звісно, моя поява в якості партнерки Роберта змусить аристократичне суспільство понервувати...

Але яке мені до того діло? Я збираюся жити як звичайна фахівчиня. До того ж після цієї справи я все одно розірву зв’язки з Робертом, тож не було про що хвилюватися.

Нарешті мирне життя замайоріло перед моїми очима.

***

Тієї ночі Іан майже не спав.

Варто було йому заплющити очі, як у пам’яті виринали численні сцени. Особливо те, як Анабель, шкутильгаючи на одну ногу, перетинала сад.

«Тобі не можна хворіти! Твоє тіло має бути в повному порядку!»

Він думав, що навіть якби весь світ за нього хвилювався, Анабель була б останньою, хто це зробить. Це було просто безглуздо.

Провівши ніч без сну, він з розпачем усвідомив, що вся ця втома — через Анабель.

Якщо її метою було висмоктувати з нього сили день за днем, поки він не занедужає, то вона певним чином досягла успіху. Усе через ці шалені прокляття Анабель.

Вона проклинала звичайні побутові дрібниці, і через це він мимоволі згадував про неї повсякчас. Коли їв, коли вмивався, коли на щось дивився — це було справді жахливе прокляття, адже він не міг перестати думати про неї.

Анабель Надіт вщент зруйнувала його повсякденність.

До того ж...

«Чорт забирай, чому щоразу, коли я згадую, як вона схопила мене за зап’ястя, моє серце так шалено калатає?»

Він мучився, лежачи на тому самому ліжку, на яке Анабель заскочила зверху. Хоч як він намагався не згадувати про це, нічого не виходило. Адже це сталося прямо в його кімнаті. Варто було йому просто сісти в крісло, як він згадував Анабель того дня і ледь не божеволів.

«Невже мені... це подобається?»

Здавалося, і тіло, і розум стали якимись дивними.

«Та ні. Не може бути, щоб я був настільки ненормальним».

Він міркував, чи не змінити йому планування кімнати, чи взагалі переїхати в іншу. Промучившись так до світанку, Іан з виснаженим поглядом вирушив на тренувальний майданчик і цілий день люто розмахував мечем.

Тим часом Леслі, попри страждання сина, проводила час надзвичайно весело.

— Вітаю, — Анабель, ніяковіючи, завітала до неї.

— Перепрошую, що вчора так раптово пішла, навіть не попрощавшись... — мовила вона.

— Про що ти кажеш? Це ми маємо дякувати. Ти прийняла на себе ту дивну вибухівку замість нашого Іана. Як твоя нога?

— А, — вигукнула Анабель. — Так, вона трохи набрякла, але вже все гаразд.

— Це добре. Ми віддали ту книгу в гільдію магічних мистецтв на експертизу, але... поки що жодних результатів, — вела далі Леслі.

— Що ж... хм.

— У будь-якому разі, я тобі дуже вдячна. Навіть не знаю, як віддячити за таку доброту...

Анабель у відповідь на ці надмірні люб’язності Леслі лише нерішуче переводила погляд своїх темно-синіх очей, вочевидь бажаючи щось сказати.

— Ну, розумієте...

— Ти вже снідала? Ох, давай не будемо вважати їжею те м’ясо іфера, схоже на гнилятину.

Леслі чудово знала, чому дівчина прийшла з самого ранку, але навмисно тягнула час, не відпускаючи її. Лише після того, як вона згодувала Анабель повний святковий сніданок, Леслі за чаєм нарешті вислухала її справу.

— Я... вчора так поспішала, що залишила свій меч і тренувальний одяг, — Анабель зітхнула. — Забути меч — це ганебно для мечниці. Мені соромно з’являтися перед вами, пані Леслі, у такому вигляді.

— Замість меча ти забрала з собою дещо інше, — м’яко всміхнулася Леслі. — Моє серце.

Не звертаючи уваги на те, що Анабель ледь не поперхнулася чаєм, Леслі розклала на столі всілякі види шоколаду. Вона знала: після ковтка гіркого чаю захочеться солодкого шоколаду, а після нього — знову чаю. Як і було заплановано, Анабель обережно взяла одну шоколадку, а потім знову потягнулася за горнятком.

— А тепер я, мабуть...

— Анабель, те був трюфельний шоколад, а в цьому всередині печиво. У них зовсім різна текстура, не хочеш спробувати?

— Так. Якщо так, то скуштую.

І поки вони так гаяли час...

— Моя пані, — пролунав стукіт у двері, і з’явилася та, на кого чекали.

Це була Мерилін, яка прийшла з цілою горою суконь. Побачивши Анабель у рожевій сукні, Мерилін зітхнула. Її серце краялося від того, що дівчина досі носила одяг, який вона зшила нашвидкуруч.

— Що ж, це лише до сьогодні... — пробурмотіла Мерилін і почала прикладати до тіла Анабель різноманітні сукні.

— Я затрималася з тренувальним одягом, бо довелося заново вивчати матеріали, але він скоро буде готовий.

— Дякую вам, — відповіла Анабель.

Як і очікувалося, дівчина була неймовірно вродливою, варто було лише трохи додати лоску, а завдяки смаку Мерилін вона в будь-якому вбранні виглядала як лялечка. Леслі та Мерилін захоплено обговорювали, що їй личить більше, ніби гралися в ляльки, аж поки Анабель обережно не заговорила:

— Перепрошую... Якщо ви не проти, чи не могли б ви мені з дечим допомогти?

— З чим саме? — з готовністю відгукнулася Леслі. — Кажи що завгодно.

— Річ у тім, що мене запросили на оперну виставу.

Очі Леслі та Мерилін одночасно округлилися.

— Який одяг варто туди одягати? Я ніколи не бувала в таких місцях і не знаю, що одягнути, щоб не осоромити людину поруч...

— Тебе запросили? Чиєю партнеркою?

— А, — Анабель відповіла як про щось несуттєве. — Принца Роберта.

Від цих слів навіть зазвичай спокійна Леслі, яку мало що могло здивувати, окрім їжі, роззявила рота.

Запрошення від принца — це була подія занадто великого масштабу.

Леслі та Мерилін більше не могли дозволити собі розслабленість.

Це була надзвичайна ситуація.