Розділ 2 — Розділ 2. Бажання втекти (1)

Відчинивши шафу, щоб зібратися на вихід, я важко зітхнула.

Лише два комплекти вщент зношеної сірої тренувальної форми...

Відтоді, як я перестала рости, мені більше не давали нового одягу. Окрім цієї форми, у мене був лише старий шкіряний ремінець для волосся та домашній одяг із грубої бавовни.

Чи ж не абсурд, що в такому розкішному маєтку на мою частку припадає лише це?

Я знала про це й раніше, але зараз у мені знову спалахнув гнів.

Колись я сприймала це як належне.

— Якщо серце полонить жага до прикрас, ти не зможеш зосередитися на мечі.

Це були слова моєї матері, Кейтлін, якої вже немає в живих. Вона повторювала це щодня.

Досі я вважала її слова істиною. Я гадала, що поки не переможу Іана, не маю права бажати нічого, окрім свого меча.

Проте тепер, коли до мене повернулися спогади про минуле життя, я змогла об’єктивно оцінити, наскільки жалюгідним було моє становище.

— Панно, ваша вечеря.

Їжа, яку принесла служниця, дратувала ще більше. Лише шматок жорсткого несмачного м'яса та кілька зів'ялих листочків салату.

— Для того, щоб тіло було спритним, сувора дієта є обов'язковою.

Ріард та Кейтлін завжди насолоджувалися вишуканими стравами, поки я сиділа в кімнаті на самоті, жуючи цю гидоту. Лише зрідка, коли вони з панською ласки віддавали мені недоїдки, і я могла відчути справжній смак їжі.

Раніше я вважала їжу лише пальним для тіла, необхідним для занять фехтуванням. Але тепер я знала, що життя може бути іншим. Я більше не могла змушувати себе їсти це сміття.

— Чи є щось інше? Мені вже набридло щодня їсти одне й те саме, — пробурчала я.

Служниця ввічливо відповіла:

— Але до початку турніру... Пан Ріард наказав суворо стежити за вашим раціоном.

Навіть після турніру вони казали б те саме: «Ви посіли друге місце, тому з сьогоднішнього дня готуйтеся до наступного разу», — і знову подавали б таку їжу.

Але зараз у мене не було сил сперечатися, тож я мовчки взяла виделку.

«Фе, яка гидота».

Наскільки я знала, це було м'ясо Іфера — малого монстра нижчого рангу. Навіть враховуючи всі спогади з мого минулого життя, це було найгірше м'ясо на світі. Проте, оскільки сьогодні мені потрібні були сили, довелося з’їсти все до останнього шматочка.

Одягнувши найкраще з тих лахміть, що були в шафі, і взяла свій меч.

Залишаючи маєток, я побачила Ріарда. Він насолоджувався післяобіднім чаєм у компанії вродливих дам.

«Ця нікчема...»

На мить мені захотілося бодай шматочок його сендвіча, але часу не було, тож я стрималася.

Кинувши на нього презирливий погляд, я вийшла на вулицю. Навіть повітря здавалося іншим, хоча це був той самий світ, який я бачила щодня. Тільки тепер я по-справжньому відчула, що знаходжуся всередині книги.

Озирнувшись навколо, я помітила, як багато тут вродливих чоловіків. Навіть звичайний продавець у крамниці сяяв неземною красою. Мої стандарти щодо зовнішності різко знизилися після того, як я згадала минуле життя. Усе навколо нагадувало декорації до фільму, де кожен перехожий — модель.

«Ні, так не піде. Я стану найвідомішою звабницею цього світу. Це буде мій новий шлях».

Навіть якщо я народилася лише другорядною героїнею, якій не судилося кохання, я сама створю власну романтичну історію.

Для цього я мала якнайшвидше позбутися своєї нинішньої ролі.

«Час почати життя, ніяк не пов'язане з цим пройдисвітом».

***

Іан Вейдрос був чоловіком з ідеальними рисами обличчя. Завдяки витонченому обличчю та збалансованій статурі він привертав увагу навіть здалеку. Як єдиний спадкоємець роду герцогів Вейдросів, він мав аристократичну поставу, стримані манери та шляхетність у кожному русі.

Зараз він байдуже оглядав стрій своєї охорони перед початком місії. Супроводжувати Великого Жреця було величезною честю, тому він відібрав лише еліту з лицарів Вейдросів.

Серед них був і його ад'ютант Аарон — чоловік надто балакучий, але чию майстерність доводилося визнавати.

— А чи не занадто тихо останнім часом? — запитав Арон, підходячи до Іана.

— Про що ти? — сухо кинув Іан.

Аарон засміявся:

— Та про кого ж іще. Про ту саму особу, що посіла друге місце на минулому турнірі. Раніше вона щодня приходила сюди, вигукувала прокльони, і її доводилося виганяти.

Іан не відповів, але Аарон не вгавав:

— Анабель була єдиною, хто насмілювався лихословити на вашу адресу. Мені навіть трохи сумно без цього.

— Не верзи дурниць і готуйся до виїзду.

Навіть не глянувши на Аарона, Іан легко заскочив на свого вороного коня. Попри свою байдужу відповідь, він також зауважив, що Анабель Надіт поводилася підозріло тихо протягом останніх кількох днів.

Анабель Надіт. Мечниця низького походження, яка офіційно програла йому двічі, а неофіційно — понад дві тисячі разів. Якщо він переможе її на наступному турнірі, це буде його третя офіційна перемога над нею. Обом було по двадцять два роки, і оскільки цей турнір був для них останнім за віком, після нього їхньому протистоянню настане край.

Можливо, її манеру бою і можна було назвати по-своєму красивою, але Іан відчував до неї лише роздратування. Вона з’являлася в найнесподіваніші моменти, вимагала поєдинку, а під час бою не гребувала жодним підлим прийомом. Вона могла вдарити його по голові під час привітання або напасти з-за спини, коли він уже закінчив бій.

Коли він з легкістю перемагав її, вона вибухала лайкою та прокльонами. Рівень її висловів був справді ницим і вульгарним. Хоча в її жилах і текла кров маркіза, вона все одно залишалася простолюдинкою за статусом. Проте вона дозволяла собі таку зухвалість щодо єдиного спадкоємця Вейдросів та командира лицарів. Іан ігнорував її лише тому, що не хотів опускатися до її рівня.

— Звісно, вона була впертою особою. Постійно програвала через брак майстерності, але все одно так палко вас ненавиділа... Це було навіть кумедно.

— Тоді не чекай на неї.

— Але це була єдина розвага на нашому суворому тренувальному майданчику. Хіба є щось цікавіше за бійку? Хоча, схоже, скоро це закінчиться.

Усі вже звикли до того, як Анабель, оминаючи вартових, вривалася на тренувальне поле з криком «Поєдинок!» та намагалася напасти на Іана з-за спини. Навіть лицарі, які спочатку обурювалися її невіглаством, зрештою змирилися.

У будь-якому разі, після цього останнього турніру, де він остаточно її здолає, усе затихне. Адже в неї більше не буде приводу намагатися перемогти його.

Він знав, що вона прагне отримати титул і визнання роду маркіза через перемогу. Її жага до перемоги була набагато сильнішою, ніж у нього, але це не означало, що він міг піддатися слабшому противнику.

— До речі, ви не відчуваєте порожнечі? Ви вперше не бачилися так довго з того часу, як вам виповнилося чотирнадцять.

— Зовсім ні.

Навпаки, він почувався так, ніби нарешті позбувся надокучливого зубного болю. Як людина, що цінувала чесність і шляхетність, він не міг симпатизувати Анабель, яка постійно ображала його, не маючи на те вагомих причин чи вмінь. Він вважав себе розсудливою людиною і не міг збагнути логіку Анабель, яка лише завдавала незручностей оточуючим.

— Я ніколи не припиню спроб перемогти тебе! Бо фехтування — це все моє життя! Тож визнай мене своєю суперницею! Припини дивитися на мене з такою зневагою!

Якби не ці слова, які вона вигукнула колись, Іан би вже давно запроторив її до в'язниці за образу честі. Тільки її щира відданість мечу, яка здавалася йому дещо сумною, змушувала його терпіти її витівки. Так було від їхньої першої зустрічі в чотирнадцять років.

— Оскільки турнір уже близько, сподіваюся, вона не готує щось іще гірше. Наприклад, спробу отруїти вас, — іронічно зауважив Аарон.

— Я вибачаю їй зухвалість лише тоді, коли вона тримає в руках меч. Якщо ж вона перетне межу поза поєдинком, їй доведеться заплатити за це ціну.

Почувши холодну відповідь свого господаря, Аарон миттєво замовк.

Анабель, яку не було видно кілька днів, з’явилася саме тоді, коли процесія, що супроводжувала Великого Жреця, вийшла на головну вулицю до імператорського палацу. Серед натовпу людей, що зібралися подивитися на ходу, майнуло високо зав'язане світло-бузкове волосся.

— О, — пробурмотів Аарон, помітивши Анабель. — Сподіваюся, вона не збирається викликати вас на поєдинок прямо тут. У неї такий погляд, ніби вона готова когось прибити.

Іан, чиї зустрічі з нею ніколи не закінчувалися добре, лише важко зітхнув і не відповів. Якою б нестриманою не була Анабель, вона не стала б нападати та лаятися на очах у такої кількості людей. Адже досі вона дотримувалася хоча б тієї елементарної межі, що її поєдинки відбувалися лише в стінах маєтку Вейдросів.

Аж раптом Анабель вистрибнула з натовпу. Іан першим помітив цей рух.

«Ти таки перейшла межу, Анабель Надіт».

Напасти на нього посеред вулиці... Вона, мабуть, остаточно з’їхала з глузду через наближення турніру.

Іан інстинктивно вихопив меч. Попри те, що вона не могла з ним зрівнятися, вона все ж була другою мечницею імперії. У його загоні не було нікого сильнішого за неї, тому він мав битися з нею сам.

— А... Анабель! — раптом вигукнув Аарон із жахом.

Адже невідомо звідки випущені отруєні голки вп’ялися в спину Анабель, яка закрила собою праву руку Іана.