Розділ 21 — Розділ 21. Те, у що я вірила, було дивним (9)

«Невже він думає, що навіть я можу кинути виклик на дуель прямо тут?»

Насправді я планувала вчинити ще більш нетактовно, ніж просити про поєдинок. Я збиралася зненацька вгатити його і щось згодувати. Навіть якщо це протиотрута, відчуття після такого будуть досить паскудними.

«Але це востаннє. Тепер мені з тобою не по дорозі, так що терпи».

Мені теж не дуже приємно було знущатися з нього, адже він, власне, не зробив нічого поганого.

«Чи ти настільки ненавидиш перебувати зі мною в одному просторі?»

Його огида мала причини, але мені було трохи прикро. Я справді стала іншою людиною. Тепер я чітко знала, що Іан не є тим, кого мені варто ненавидіти.

Та незалежно від моїх почуттів, Іан продовжував стояти й так довго та пильно дивився на мене, що це ставало справді ніяково.

Брейден, герцог Вейдрос, що стояв поруч, ляснув сина по спині й підштовхнув уперед. Майже тягнучи Іана за собою, він підійшов до нас.

— Давно не бачилися, принце.

— Герцогу Вейдрос, Іане.

Роберт з приємною посмішкою підвівся і простягнув руку. Я теж невпевнено піднялася слідом.

— Приємно бачити батька з сином разом. Це моя партнерка, панна Анабель Надіт.

— Вітаю, я Анабель Надіт.

— Я багато чув про вас від Леслі, але, здається, ми вперше вітаємося отак особисто.

Брейден промовив це, доброзичливо всміхаючись:

— Сподіваюся на вашу прихильність.

Я гадки не мала, про яку саме «прихильність» ідеться.

— Після вистави я хотів би поспілкуватися ближче, а заодно і подякувати. Радий, що з вашою ногою все гаразд.

— А... так.

Зрозуміло. Згадка про ногу означала, що він мав на увазі випадок із вибуховою закладкою. Схоже, батьки Іана настільки вірили у здібності сина, що не мали жодної настороженості до його «самопроголошеної суперниці».

— Іане, привітайся.

Брейден штурхнув Іана під бік, і той привітався з таким виглядом, ніби робив велику послугу.

Ну справді. Невже обов'язково так відкрито демонструвати свою неприязнь? Хоча, зважаючи на все, що я коїла раніше, це було очікувано.

— Тоді бажаю вам приємно провести час.

Брейден ввічливо всміхнувся і сів разом з Іаном.

«Ні, те, що вони сіли поруч — це добре, але чому аж настільки близько?»

Брейден вибрав місця прямо біля нас. Ба більше, він майже силоміць посадив Іана праворуч від мене. Злегка нервуючи, я спостерігала, як Іан залпом випив вітальний напій, що принесла покоївка, і попросив ще один.

«Чого він так жадібно ковтає? Пити захотілося?»

У будь-якому разі, він одним махом проковтнув зілля, приготоване Ріардом. Тепер залишалося лише знайти момент, щоб залишитися з ним наодинці, і влити в нього протиотруту.

«Кінець цій безглуздій справі вже близько! Прощавайте всі. Навіки прощавайте».

Нехай про мене з Робертом повзуть будь-які чутки — йому, у всякому разі, байдуже. Залишу позаду й Іана, якому доводилося терпіти мої образи без жодної провини, і нарешті почну жити власним життям.

— Іане, — покликав Роберт, приязно всміхаючись. — Хіба панна Анабель сьогодні не красуня? Я й не знав, бо бачив її лише в старому тренувальному одязі.

На це Іан відповів сухо:

— Не знаю.

Брейден після цих слів зробив дивний вираз обличчя, але не втручався. Натомість Роберт звернувся до мене, наче заспокоюючи:

— Не зважайте. Схоже, Іан не дуже вміє розмежовувати приватне та публічне. Це ж не майданчик для змагань з фехтування.

— Все гаразд. Я лише трохи образилася, — відповіла я, знизавши плечима. — Рівно настільки, щоб подарувати йому парасольку, яка затискає волосся? Або шоколад, що розтанув і прилип до обгортки?

Іан мовчав, схрестивши руки, і навіть не дивився в мій бік. Це був приклад ідеального ігнорування.

Втім, він завжди так поводився. Ба більше, сидячи в кріслі, він відсунувся від мене на максимальну відстань і застиг.

«Невже йому аж настільки гидко навіть випадково торкнутися мене... Неймовірно».

Мабуть, той випадок, коли я схопила його за зап’ястя і зчинила галас, залишив дуже неприємний осад. Зрештою, будь-якій нормальній людині було б соромно за таке. Якби я була на його місці, я б теж не хотіла бачити таку особу.

Він продовжував мовчати, лише раз за разом просив покоївку принести води й жадібно її пив.

«Пий, пий. Пий побільше».

Поки ми з Робертом розмовляли про те про се, завіса нарешті піднялася.

«Він точно захоче в туалет хоча б раз».

Раз він стільки п'є.

«Тоді я його і впіймаю».

Я чекала, поки Іан покине своє місце, наче хижак, що вистежує здобич.

***

Були й ті, хто, не вступаючи в розмову, пильно спостерігали за Анабель та Робертом. Це був маркіз Абедес та двоє його синів. Усі вони мали характерне світло-бузкове волосся.

Старший син Ріхарт та молодший Елвен були вельми помітними та талановитими постатями. Не кожна аристократична родина могла отак у повному складі бути присутньою на опері. Ріхарт працював в уряді, а Елвен — у міністерстві фінансів, і кожен з них отримав особисте запрошення. За належної політичної підтримки обидва могли б з часом претендувати на посаду канцлера.

— Батьку, — промовив Елвен, насупившись. — Що це дівчисько задумало? Невже вона справді намагається щось закрутити з принцом Робертом?

Маркіз Абедес та його сини добре знали про існування Анабель. Неможливо було не знати про ту, хто постійно посідає друге місце на змаганнях. Якби вона виборола перше місце, маркіз мусив би визнати її членом своєї родини.

Проте маркіз Абедес не мав жодного бажання визнавати дитину, народжену через миттєву пристрасть. Від самого початку вона була лише помилкою. Він віддав Кейтлін чимало майна, як вона й просила, і вважав, що на цьому його обов'язки вичерпані.

Ріхарт та Елвен думали так само. Щиро кажучи, вони навіть раділи, що існує Іан Вейдрос. Адже вони не мали жодного наміру приймати як сестру якусь байстрючку, народжену від вульгарної жінки.

Тож вони жили, ігноруючи будь-які витівки Анабель. Тим паче, що цьогорічні змагання, на які Анабель покладала все життя, будуть для неї останніми. Через вікові обмеження вона більше ніколи не зможе претендувати на статус члена родини маркіза.

— Але схоже, що принц Роберт справді вирізняє її серед інших, — пробурмотів маркіз Абедес, хмурячись. — Він би не привів її відкрито на такий офіційний захід, якби вона не була йому дорогою.

Те, що Анабель опинилася в центрі уваги, було для них цілковитою несподіванкою. До того ж, вона зв'язалася з членом імператорської родини, якого найбільше побоюється наслідний принц. Жила б собі тихо, так ні — створює стільки галасу.

— Чи не розгніває це Його Високість наслідного принца? — тривожно запитав Елвен, кусаючи нігті. — Адже всі знають, що вона ваша донька, батьку. — його очі зблиснули. — Можливо, варто її суворо попередити, щоб вона не сміла ганьбити ім’я Абедесів своїми витівками?

Тоді Ріхарт, який досі мовчав, повільно втрутився:

— Ну не знаю. Чи не краще буде її використати?

— Використати?

— Якщо правильно нею скористатися, це може стати шансом для нас увійти до найближчого оточення наслідного принца.

Усі знали, що дім Абедесів підтримує наслідного принца. Проте аристократичних родин, що прагнули вислужитися перед ним, було забагато.

Більшість вірила, що саме він стане наступним імператором. І серед усіх них маркіз Абедес не мав на своєму рахунку якихось особливих заслуг перед принцом. Тому Ріхарт пропонував використати Анабель, щоб нарешті привернути до себе увагу.

— Наслідний принц щиро ненавидить принца Роберта, — задумливо вів далі Ріхарт. — А ця дівчина роками відчайдушно намагалася стати частиною нашої родини.

— Я ніколи не вважав її ріднею, — роздратовано кинув Елвен, але Ріхарт проігнорував його.

— Якщо ми правильно її підштовхнемо, вона може вивідати інформацію у принца Роберта і все нам розповісти. Адже досі ми жодного разу не виявляли до неї прихильності.

— І не збираємося.

На слова Ріхарта маркіз Абедес повільно кивнув:

— Елвене, від цього залежить майбутнє нашого роду. Здається, ця дитина вперше може стати нам у пригоді.

Він навіть відчув щось подібне до вдячності за те, що вона, замість жити непомітно, створила такий несподіваний поворот.

— Вона прагне любові. Вона марить нашою родиною. Досить дати їй хибну надію, трохи удаваної доброти — і вона зробить для нас що завгодно.

Маркіз Абедес засміявся і наказав синам:

— Коли опера закінчиться, підійдіть і привітайтеся з нею.

— Батьку!

Елвен хотів заперечити, але маркіз продовжив:

— Скажіть, що шкодуєте за минулу байдужість і хочете налагодити стосунки. Якщо вона вагатиметься, обсипте її коштовностями. Поступово зруйнуйте її настороженість і перетягніть на наш бік. Варто лише трохи до неї поблажливіше поставитися — і вона підкориться.

Він ще раз глянув на Анабель, яка мило розмовляла з Робертом.

***

Опера була в самому розпалі.

— О-о-о! О Боже! Ви ж були такою доброю людиною. Чому ви так змінилися?

Арія співачки на сцені заповнила всю залу.

— Божевілля, ви справді з’їхали з глузду. Ви більше не та людина, яку я знала!

Іан кусав губи, порожнім поглядом дивлячись на сцену. Зміст опери зовсім не доходив до його свідомості.

Навіщо Брейден наполіг на тому, щоб сісти саме тут...

Хоча він дивився на співачку, вся його увага була прикута до того, що відбувалося поруч. Він здригався від кожного руху Анабель. Роберт щось шепотів їй на вухо, а вона хихикала у відповідь. Спостерігаючи за цим краєм ока, Іан мовчки підвівся.

Йому потрібно було вийти, щоб бодай трохи прийти до тями.