Розділ 22 — Розділ 22. Те, у що я вірила, було дивним (10)

Спостерігаючи за тим, як Анабель Надіт та Роберт мило сиділи поряд, Іан відчув, як у грудях дивно здавлює.

Анабель, яка навмисне вбралася якомога краще, була прекрасною, наче богиня. Настільки, що вона зовсім не видавалася недоречною поруч із принцом. Бачити, як ці двоє знову цокаються келихами з вином і ведуть жваву бесіду, було справжнім душевним катуванням.

Сам Іан зараз божеволів від того, що боявся навіть випадково торкнутися її шкіри, а тим часом винуватиця його стану всміхалася іншому чоловікові... Проте він не був настільки імпульсивною людиною, щоб безпричинно роздратуватися, покинути батька й вибігти з концертної зали. Він вважав себе цілком нормальним, розсудливим чоловіком, здатним легко приборкати свій безпідставний гнів.

Згадуючи про особливості свого характеру, Іан поволі заспокоював серце. Єдиним місцем, куди він міг піти посеред вистави, щоб прийти до тями, була вбиральня.

Він вмився холодною водою, що лилася потоком, і недбало скуйовдив чуб, з якого стікали краплі.

«Чому я так лютую?»

Невже настав той час, коли його гнівив сам лише вигляд Анабель? Чи, може, він злився через те, що вона поруч, а він не може схрестити з нею мечі?

Адже кожного разу, коли вони зустрічалися, їхні мечі схрещувалися.

Вона була безперечно вродливою, справді неймовірно вродливою, і це гнівило ще дужче. Можливо, саме через це настрій зіпсувався остаточно.

«Опануй себе», — зітхнувши, пообіцяв він собі.

Тепер він справді не звертатиме уваги на Анабель та Роберта, а лише дивитиметься на сцену. Він більше не лютуватиме на Анабель, а ігноруватиме її, хай навіть через силу, як робив це раніше.

Саме тоді, коли він ледве заспокоївся і вийшов із вбиральні...

— О-о, зійшов повний місяць, о-о, яка прекрасна ніч!

Арія зі сцени продовжувала лунати, розливаючись довкола, наче фонова музика. Прямо перед вбиральнею, за великим красивим вікном, справді світив повний місяць, а під його білим сяйвом на підвіконні сиділа жінка, гарніша за нічне світило. Віконна рама була настільки високою, що навіть високому Іану довелося закидати голову, щоб поглянути на неї.

Чи це сон? Та сама жінка, яка щойно всміхалася іншому, невідступно притягуючи його погляд, тепер була з ним наодинці.

— Іане Вейдросе, — Анабель, що чекала на нього, вишкірилася в усмішці.

А потім вона зіскочила й кинулася прямо на нього. Іан просто не зміг змусити себе ухилитися від цього.

***

— Скажіть мені, як ви докотилися до такого життя? Це так не схоже на вас.

— Що значить «схоже на мене»? Що взагалі на мене схоже?!

Співак неймовірно вправно виконував свою партію, але вся моя увага була прикута до Іана, який сидів непорушно, наче бовван.

Серце калатало від думки, що варто мені будь-яким чином змусити його випити протиотруту — і я зможу покінчити з усім цим.

Відтоді, як я згадала минуле життя, я стала новою людиною, але справжнє нове життя могло розпочатися тільки зараз.

Як я і передбачала, після того, як він без упину хлистав воду, Іан тихцем підвівся посеред опери.

«Ну звісно, людина ж має ходити до вбиральні».

Усе йшло за планом. Від випадкового отримання запрошення на оперу до цієї нагоди — усе складалося якнайкраще.

Я хвилювалася, що не знайду моменту залишитися з ним наодинці через натовп, але час виявився ідеальним. Щойно Іан зник з очей, я прошепотіла Роберту:

— Принцу, я відлучуся на хвилинку до вбиральні.

— Може, трохи зачекаєте?

Коли я вже збиралася підвестися, він злегка перехопив моє зап'ястя.

— Зараз буде кульмінація, — тихо продовжив він. — Скоро прозвучить надзвичайно пишна й відома арія.

— У мене теж скоро кульмінація.

Я мала на увазі кульмінацію свого плану, але Роберт, схоже, вирішив, що йдеться про кульмінацію мого сечового міхура, бо на мить збентежився.

— Кхм, кхм. Гаразд. Ідіть.

Зрештою він слухняно відпустив мою руку. А коли побачив, що я забираю з собою келих із вином, здивовано запитав:

— Але навіщо ви це берете?

— О, ну, я можу захотіти пити, коли повертатимуся.

Я кинула першу-ліпшу відмовку й поспішила наздогнати Іана. Як і очікувалося, він завернув за ріг до вбиральні.

«Яке везіння».

Простеживши за ним до дверей, я роззирнулася в коридорі — нікого. Та й хто став би блукати поза залою, коли от-от настане кульмінація, як і казав Роберт? Я вискочила на підвіконня біля самої вбиральні. Тепер треба лише дочекатися, поки вийде Іан, накинутися на нього й влити в горлянку вино з протиотрутою.

«Чому він так довго?»

Я чекала досить довго, теліпаючи ногами. Сукня, що плуталася в ногах, високі підбори та оберемки прикрас були незручнішими, ніж зазвичай, проте не настільки, щоб я не змогла вгатити Іана.

— О-о, зійшов повний місяць, о-о, яка прекрасна ніч!

Голос співака був таким потужним, що аж луною відбивався в коридорі. Я розсіяно слухала спів, коли нарешті з'явився Іан, трохи хитаючись.

Раніше його волосся було ідеально зачесане назад, а тепер чуб спадав на чоло, через що він мав дещо розпатланий вигляд. Наскільки я знала, він завжди виглядав бездоганно навіть на тренувальному майданчику.

— Іане Вейдросе, — я зіскочила з підвіконня і, тримаючи в руці келих, притисла його до стіни.

Я була впевнена, що він легко ухилиться, але він, на подив, не пручався. Навпаки, він лише розгублено дивився на мене.

— Анабель?

Я планувала трохи поштовхатися з ним, запитати, чи не хоче він пити, а тоді влити вино, але тепер почувалася ніяково. Це виглядало так, ніби я просто притисла його до стіни й замкнула в пастці.

«Чому в нього такий покірний вираз обличчя?»

За такої атмосфери було б дивно раптом почати заливати йому вино в рот. Тому я дуже спокійно простягнула йому келих:

— Пий.

— Що?

— Воно жахливо несмачне. А несмачне вино має пити така нестерпна людина, як ти.

Іан мовчки подивився на мене, наче на божевільну. Я й сама розуміла, що поводжуся безглуздо, але іншого вибору не було.

— Ти ж не думаєш, що там отрута?

Бачачи, що він не торкається келиха, я навіть зробила ковток сама.

— Я прийшла сюди з єдиною метою: змусити тебе випити цю гидоту.

— Тут і зараз?

— Ага.

— ...Що ж, гаразд.

Іан зміряв мене поглядом, ніби дивлячись на дивачку, зітхнув і взяв келих із моїх рук, піднісши до губ. Скориставшись моментом, я просто штовхнула келих, виливаючи вміст йому в рот.

— ...Ти! — роздратовано вигукнув він від несподіванки.

Більшу частину він проковтнув, але те, що не встиг, потекло по одягу, безнадійно псуючи його. Проте мені було байдуже.

«Ти в майбутньому досягнеш великого успіху, тож переживеш таку дрібницю».

Хай там як, він випив.

Іан Вейдрос прийняв протиотруту.

Я на власні очі бачила, як він ковтав. У коридорі порожньо. На цьому моя місія завершена. Потай від Ріарда я врятувала Іана від небезпеки й успішно приховала наш злочин.

Усе, кінець!

Я вихопила келих з його рук, поки він усе ще дивився на мене незрозумілим поглядом. Тепер, Іане Вейдросе, нам більше немає потреби бачитися.

«Ти теж натерпівся, зносячи витівки Анабель, Іане».

Хоч я і не сказала цього вголос, я подумки вибачилася й без вагань розвернулася.

«Мені справді шкода за все. Я стільки паскудств наробила такому шляхетному дворянину, як ти».

Навіть зараз... я зіпсувала йому одяг вином.

«Більше я такого не робитиму. Зустрінь чудову головну героїню і живи з нею у нормальному коханні».

Звісно, я теж планувала знайти собі чоловіка — таку собі «лайт-версію Іана» — і жити спокійно та щасливо. Я вже почала бадьоро відходити, коли раптом позаду почувся похмурий голос:

— Анабель, зачекай.

Звісно, піти, не перепросивши за розлите вино, було занадто. Цілком логічно, що він розлютився, адже я зіпсувала його вбрання на світському заході.

«Якщо захоче вдарити — просто підставлюся», — подумала я і, напружившись, обернулася:

— Що таке?

— Ти просто так підеш?

— Га?

— Не вірю, що ти так покірно відступиш.

Я кліпнула очима.

Але якщо Іан вріже по-справжньому, буде дуже боляче... Щоб уникнути бійки, я вирішила прикритися ім’ям авторитетної особи:

— Ну, принц чекатиме на мене, якщо я забарюся...

Вираз обличчя Іана став ще гіршим. Певно, він, як справжній лицар, зневажав мою ницість — те, як я намагаюся втекти, посилаючись на принца. Я вже збиралася ніяково додати щось інше, як раптом...

— Взагалі-то, мені справді шкода...

Він зробив крок до мене.

— Тобі, який був шляхетнішим за будь-кого іншого.

Його вираз обличчя був настільки страхітливим, що я миттю замовкла, а велична арія знову рознеслася коридором.

— Анабель.

— Гм, е-е? У тебе є якась справа?

— Просити вдарити тебе, вилаяти тебе... про що ти? Ти справді з’їхав з глузду?

— Ти більше не вдариш? Не лаятимешся?

У мене відвисла щелепа.

Оскільки це був наш останній раз, я навіть забула вигукнути прокляття, щоб не викликати підозр. Точно, він може щось запідозрити. Я швидко ляпнула перше, що спало на думку:

— Ти весь день посміхався, тож бажаю тобі, щоб, коли ти прийдеш додому, виявив, що в тебе щось застрягло між зубами!

Насправді Іан нічого поганого мені не зробив, тож вигукувати таку «страшну» лайку було якось не по собі. Мені хотілося швидше закінчити цю сцену й назавжди зникнути з його очей. Це було моєю маленькою спокутою та останньою послугою для нього.

— Давай закінчимо на цьому. Мені справді треба йти до принца.

Я сама спровокувала Іана, зіпсувала йому одяг, а тепер нахабно заявила про припинення розмови й знову різко розвернулася.

У цей момент він схопив мене за зап’ястя. Наші погляди зустрілися, і на мить запала тиша.

Його червоні очі під розпатланим чубом виглядали якимись... розпачливими. І голосом, сповненим глибокого розпачу та навіть туги, він ледве вичавив із себе...

— Лайся... лайся ще.

Що ти верзеш, ти, клятий божевільний?