Розділ 24 — Розділ 24. Ставлення до зустрічі сім’ї (2)

Родина мого біологічного батька, маркіза Абедес, була однією з найвпливовіших та найвищих аристократичних родин імперії.

Коли моя мати, Кейтлін, вимагала плату за мене, вони без вагань жбурнули їй величезні статки, мовляв: «На, з’їж це і відчепись».

Мабуть, якби я отримала титул і була визнана частиною їхнього роду, то стала б неймовірно багатою завдяки праву на спадок. До того ж під покровительством дому маркіза Абедес я могла б перетворитися на досить впливову аристократку.

Проблема полягала в тому, що люди з дому Абедес чудово це розуміли. Замість того щоб розчулитися моїми відчайдушними спробами перемогти на турнірі з фехтування, вони вважали це лиш дратівливим дзенькотом.

— Чи можемо ми поговорити? — запитав Ріхарт, високий старший син маркіза Абедес у круглих окулярах, склавши руки на грудях. Він говорив на подив люб’язно. — Як родина.

Родина....

Я мимоволі кліпнула очима. Невже він щойно об’єднав мене з ними одним словом? Він при своєму розумі?

— Авжеж. Я й сама збиралася вас відвідати, але не очікувала, що ми зустрінемося отак сьогодні.

Елвен, молодший син маркіза Абедес, що стояв поруч із Ріхартом, також усміхнувся і простягнув руку.

— Батько теж хоче тебе бачити. Ходімо до нього.

І Ріхарт, і Елвен були молодими людьми, що впевнено прокладали собі шлях в імперії. Їхнє світло-бузкове волосся, таке ж як у мене, було охайно вкладене, а блакитні очі — дещо світші за мої — мали видовжену мигдалеподібну форму. Завдяки привабливій зовнішності вони були досить популярними.

Особливо той чоловік, Ріхарт Абедес, який у моєму минулому житті — в оригінальному романі — був другим любовним інтересом. А ще він був правою рукою головного лиходія, кронпринца Каллона. Надзвичайно здібний, але водночас майстерний у підступних планах та інтригах, людина з подвійним дном. Він мав певну популярність серед невеликої кількості читачів, які полюбляли стосунки типу «любов-ненависть» із похмурими маніпуляторами....

Проте, коли цей чоловік виявляється моїм зведеним братом, справа набуває зовсім іншого повороту.

— Так, добре.

Я лагідно посміхнулася і тихо підвелася. Роберт, Іан та навіть Брейден виглядали так, ніби хотіли щось мені сказати, але зрештою промовчали й дозволили піти.

— Ходімо.

Я вже передчувала, яку нісенітницю почую, але хтозна — можливо, цього разу вона буде бодай оригінальною.

Раніше я вже спілкувалася з маркізом Абедесом та двома його синами. Це означало, що я з дитинства чудово знала, як вони до мене ставляться. Тобто, оскільки мені є чим віддячити, то просто так відпустити їх було б недостатньо для мого задоволення.

***

Це сталося, коли мені було чотирнадцять — того дня, коли я вперше взяла участь у турнірі з фехтування.

Турнір був грандіозною подією для кожного. Він тривав кілька днів у форматі на вибування.

До самого чвертьфіналу я закінчувала всі свої поєдинки менш ніж за п’ять хвилин, легко розправляючись із суперниками.

Ріард та Кейтлін, дивлячись на турнірну сітку, збуджено вигукували:

— Хто міг знати, що Аарон Рейнфілд вилетить у першому ж турі! Хоч йому всього дванадцять, ми трохи хвилювалися, бо він може використовувати свою дрібну статуру для хитрих прийомів у фехтуванні.

Аарон Рейнфілд був одним із кандидатів, перемогти яких, за прогнозами, було вкрай важко. Я теж непокоїлася, що можу безглуздо програти, якщо зіткнуся з ним, але сітка склалася просто фантастично. Першим суперником Аарона став Іан Вейдрос, і Аарон одразу ж вилетів.

— До того ж якщо так піде і далі, ти зустрінешся з Іаном Вейдросом у фіналі.

Ріард промовив це, вказуючи на ім’я Іана. Хоча він, як і я, вперше брав участь у турнірі, багато хто вже називав його «генієм меча».

Зрештою, з таким походженням він був вартий уваги від самого народження.

— Він син дому Вейдрос, тож буде нелегко... але все одно, Анабель, зроби все можливе. Ніщо не може перемогти щире людське прагнення.

— Саме так. Іану, як спадкоємцю герцогського роду, титул все одно не потрібен. Хто знає? Якщо ти кинешся в бій не на життя, а на смерть, можливо, переможеш легше, ніж очікувалося?

Кейтлін погладила моє волосся і щиро всміхнулася.

— Моя люба доню, якщо ти здобудеш титул і будеш визнана частиною родини маркіза Абедес, матуся буде така щаслива.

Чотирнадцятирічна я міцно стиснула меч і кивнула.

Я і раніше помічала, що Кейтлін відверто виділяє мого брата Ріарда і ставиться до нас по-різному. Проте я вірила: якщо посяду перше місце на турнірі, усі почнуть ставитися до мене тепло. Адже коли я вперше проявила талант до меча, її посмішка, коли вона обіймала мене, була яскравішою, ніж будь-коли.

— Тоді ми втрьох — я, твій брат Ріард і наша Анабель — зможемо жити щасливо.

Вона шепотіла мені це м’якше й солодше, ніж будь-коли.

— Ми з Ріардом будемо вболівати за тебе з усіх сил, тож і ти викладися на повну.

Щоразу, коли я перемагала чергового суперника, вони щиро раділи. Навіть якщо я не знала напевно, чи вболівали вони за мене, чи за майно маркіза, не було жодних сумнівів у тому, що ця підтримка була справжньою.

— Коли ти отримаєш свою частку спадку від біологічного батька, я допоможу тобі керувати ним, щоб ми втрьох жили добре. Тоді нам не доведеться бідувати, як зараз.

Насправді здавалося, що бідую лише я, але я все одно беззаперечно погоджувалася з її словами. Я хотіла будь-що стати першою, аби Кейтлін так само ніжно посміхалася мені.

«Кейтлін і Ріард постійно залишають мене осторонь лише тому, що хочуть, аби у мене все було добре».

«Якщо я стану першою, Кейтлін обов’язково мене полюбить. Я ж її донька».

Щоразу, коли я відчувала несправедливість, я згадувала слова Кейтлін, які вона говорила, коли я занепадала духом. Мені доводилося силоміць навіювати собі ці думки, бо інакше ставало надто гірко. Для самотньої дитини навіть така примарна надія була життєво необхідною.

Я якраз йшла до зали очікування після того, як з певними труднощами перемогла суперника у півфіналі. Я пішла до вбиральні і трохи заблукала, випадково опинившись серед глядацьких трибун. І саме там я несподівано зустріла тих, кого не очікувала.

Це були маркіз Абедес та два його сини — Ріхарт та Елвен.

Ані Ріхарт, ані Елвен не брали участі у змаганнях, бо не були мечниками, проте вони прийшли подивитися на турнір як на головну подію імперії.

Я щойно перемогла у півфіналі, тож залишався лише фінал. У такій ситуації всі вже знали про моє існування.

Анабель Надіт, позашлюбна донька маркіза Абедес, чотирнадцятирічна простолюдинка, на чию появу у фіналі ніхто не очікував. Моїм суперником був єдиний син дому Вейдрос — Іан Вейдрос, який уже мав славу видатного фехтувальника, і чию перемогу пророкували всі, незважаючи на його чотирнадцять років. Те, що у фіналі турніру, де могли брати участь люди до двадцяти чотирьох років, зійшлися двоє чотирнадцятирічних підлітків, саме по собі було сенсацією, а їхнє походження робило це протистояння ще цікавішим.

Маркіз Абедес на мить зміряв мене поглядом з голови до ніг. Я й раніше бачила його мигцем, коли проходила повз, але отак віч-на-віч ми зустрілися вперше.

— Ну.

Маркіз Абедес повільно заговорив. Ми ніколи не розмовляли й навіть не зустрічалися поглядами, а тут він заговорив до мене першим. Моє серце шалено закалатало від думки: «Невже він визнає мене лише за те, що я дійшла до фіналу?».

— Ти навіть не дуже схожа на мене.

І це було все.

Маркіз Абедес кинув цю грубу фразу і просто пройшов повз мене. Проте я не могла нічого заперечити. Насправді єдине, що поєднувало мене з гострими на вигляд представниками дому Абедес, було світло-бузкове волосся. Щодо блакитних очей — можна було б сказати, що ми схожі, але колір їхніх очей був явно світлішим за мій.

Поки я ніяково перебирала пальцями, до мене звернувся Ріхарт.

— То ти і є Анабель Надіт.

Я подивилася на обличчя свого зведеного брата Ріхарта і ковтнула слину. Його бездоганна постава та аристократичне вбрання, що так різнилися від вигляду Ріарда, одразу впали мені в очі.

— Я лише чув про тебе, не очікував зустріти отак особисто.

На його обличчі з’явилася м’яка посмішка. Я, що ніколи не відчувала любові, знову сповнилася надії та прикусила нижню губу.

— Хоч у нас різні матері, у нас тече одна кров, тож ти все ж таки моя молодша сестричка. Сподіваюся, ти переможеш у фіналі й тебе визнають частиною родини маркіза Абедес.

Від його лагідного голосу моє серце затріпотіло. Порівняно зі мною в брудному, просякнутому потом тренувальному костюмі, брати з родини маркіза Абедес виглядали неймовірно вишукано. Такі благородні та чудові брати прийняли б мене своєю сестрою!

Я з широкою посмішкою кивнула і вже збиралася подякувати, аж раптом....

— ...Невже ти настільки нахабна дитина, щоб сподіватися на такі слова?

Помітивши мій сповнений надії вираз обличчя, Ріхарт миттєво змінився, а його погляд став холодним як лід.

— Бачу по твоїх очах, як ти на щось розраховуєш. Ця ницість точно від твоєї матері.

Моє тіло почало дрібно тремтіти. Це був набагато сильніший удар, ніж коли маркіз Абедес просто пройшов повз, кинувши, що я на нього не схожа.

— Тобі дали трохи грошей, тож жила б собі тихо. Навіщо роздмухувати цю справу і створювати незручності? Завдяки тобі тепер серед аристократів немає жодного, хто б не знав про твоє існування.

Ріхарт говорив із явним роздратуванням.

— Вперше я відчуваю вдячність за те, що існує Іан Вейдрос.

Після цих слів Ріхарт просто пішов далі. Молодший син, Елвен, який стояв за його спиною із задоволеним виглядом, теж подивився на мене з насмішкою.

— Я не хвилююся. Тобі все одно кінець у фіналі.

Елвен навіть зневажливо штовхнув мене пальцем у чоло.

— Дати прізвище Абедес такій, як ти? Завдяки Іану Вейдросу такого жаху точно не станеться.

З цими словами Елвен пішов за Ріхартом. Залишившись наодинці, я щосили напружила очі, аби не дати сльозам впасти.

Виходило, що зрештою у мене були лише Кейтлін та Ріард. Принаймні Кейтлін та Ріард щиро бажали моєї перемоги й підтримували мене.

Тож коли я зустрілася з Іаном у фіналі, я щосили стиснула руків’я меча.