Розділ 25 — Розділ 25. Ставлення до зустрічі сім’ї (3)

Іан Вейдрос був чотирнадцятирічним хлопцем, моїм однолітком. На відміну від мене, він носив дорогий тренувальний одяг, а на його безтурботному обличчі не було й тіні відчаю чи напруги. Стримані рухи, байдужий вираз обличчя, розкішний, ідеально вигострений меч і до дратівливості бездоганна аристократична зовнішність — він у всьому відрізнявся від мене.

Через нещодавню зустріч із Ріхартом у мене виникла неприязнь до всього «аристократичного», тому я мимоволі почала ненавидіти в Іані кожну дрібницю. І того дня, коли я зазнала нищівної поразки у фіналі, коли навіть Кейтлін та Ріард дивилися на мене холодними очима, не промовивши жодного слова втіхи, — тієї ночі я, ще зовсім дитина, не могла заснути. Я лежала в ліжку, згорнувшись калачиком, наче креветка, і тишком плакала.

Хоча я стала іншою людиною після того, як згадала своє минуле життя, я все одно чітко усвідомлювала себе як Анабель Надіт, тому не могла забути тих подій.

Звісно, я все розуміла. Оскільки я була позашлюбною донькою, на мене навряд чи могли дивитися з любов’ю. З боку родини маркіза було цілком природно відчувати роздратування через групу людей, які відкрито зазіхали на їхнє майно.

Однак, якщо ти людина, то принаймні не повинен піддавати когось найжорстокішому — «тортурам надією».

Могли б просто ігнорувати мене. Невже обов’язково було отак висміювати й розтоптувати чотирнадцятирічну дитину?

Якби вони поводилися зі мною просто як із порожнім місцем, та поразка не була б настільки принизливою.

Довгий час стара я вважала, що причиною тогочасного приниження був Іан Вейдрос, і тому точила на нього зуб. Але коли я об’єктивно згадала минуле після пробудження пам’яті, то зрозуміла: Іан був людиною, яка винна переді мною найменше. Він просто жив своє життя.

Натомість усі інші були негідниками. Іронічно, що всі ці люди були моїми кровними родичами.

— Ми давно не розмовляли отак по-дружньому, — сказав Ріхарт, супроводжуючи мене.

Його тон і навіть погляд були сповнені вдаваної ніжності.

— Не знаю, чи пам'ятаєш ти події нашого дитинства... Тоді я теж був юним і вельми недосвідченим.

Я теж була маленькою і тоді дуже постраждала. До того ж я чудово знала: Ріхарт — не та людина, яка казатиме подібне щиро. Він явно прорахував мою корисність, і його очікування були цілком очевидними.

«Мабуть, хоче використати мене, щоб якось потрапити на очі принцу Роберту».

Ріхарт навіть запитав м’яким голосом:

— Чи вислухаєш ти мене, якщо я попрошу вибачення?

— Звісно, — я лагідно посміхнулася.

Я сказала, що вислухаю, але не казала, що прийму ці вибачення.

«Відчуй і ти на собі, що таке мої тортури надією».

Звичайно, варто було зважити на те, що йшлося про події восьмирічної давнини, як і казав Ріхарт. Проте я збиралася повернути цей борг із чималими відсотками.

— Супроводжуй її, Елвене, — наказав Ріхарт.

Елвен, наче не маючи іншого вибору, простягнув мені руку.

Тримаючи його за руку і йдучи вперед, я думала про те, що це, безумовно, була ідея підступного Ріхарта, а простодушний Елвен поряд зі мною, мабуть, спочатку лютував, але зрештою був змушений погодитися.

«Ріхарте, ти покидьку...».

Те, що я розуміла їхнє небажання бачити мене, було однією справою, а мій сум від спогадів — зовсім іншою. Що б не запропонував Ріхарт, я збиралася вдавати покірність, а потім, у вирішальний момент, завдати удару в спину. Я навіть підготувала промову.

Спочатку я посміхнуся і скажу: «Звісно, я зробила все так, як ви казали, пане Ріхарте...».

Потім, побачивши його сповнене надії обличчя, я холодно додам: «Сподіваюся, ви не настільки безсоромна людина, щоб справді розраховувати на це?».

А наостанок кину: «Бачу, ваші очі сповнені сподівань — ця ницість так нагадує мені мене саму в чотирнадцять років», — і після цього остаточно розірву з ними всі зв’язки.

Від самої лише уяви про цей момент у мене аж у животі лоскотало від передчуття.

***

Елвен, супроводжуючи Анабель, подумки лютував. Йому навіть не хотілося робити вигляд, що вони знайомі, але всі в один голос твердили, що її потрібно використати, тож він не мав вибору.

Він завжди був прямолінійним, але його брат завжди прораховував усе на кілька кроків уперед, тож варто було слухатися його порад.

«Який же клопіт», — думав він.

Коли в домі маркіза дізналися про існування Анабель, його мати злягла від хвороби. Вона знала, що батько — людина легковажна у словах та вчинках, але не очікувала, що він дійде до того, щоб привести позашлюбну дитину.

Чутки в світському товаристві — це одне, а реальне існування байстрючки — зовсім інша справа.

Мати ще давно поставила батькові умову: «Оскільки наш шлюб позбавлений любові, я не втручатимуся у твоє приватне життя, але жодних позашлюбних дітей бути не повинно».

Батько тоді легковажно відповів: «Я поводжуся обережно, тож появи позашлюбних дітей можна не боятися».

Це не викликало особливої довіри, але вона сподівалася, що він, відповідно до свого статусу маркіза, знатиме міру....

— Скільки ви дасте? — зухвало запитала Кейтлін Надіт, з'явившись із немовлям, що мало блідо-бузкове волосся. Її вимогою були гроші.

— Ви ж не збираєтеся залишити дитину роду Абедес жити в будинку, що розвалюється?

Батько, роздратовано, віддав їй один із розкішних особняків у столиці.

— Більше не приходь і рости її сама, — кинув він.

Після того Кейтлін приходила ще рівно два рази, стверджуючи, що у неї немає грошей на життя.

— Це дитина роду маркіза Абедеса. Ви збираєтеся дозволити їй рости як жебрачці?

Першого разу їй дали величезну суму. Але коли вона прийшла вдруге, батько гримнув на неї, пообіцявши покарати, якщо вона ще хоч раз бовкне таку нісенітницю.

Після цього Кейтлін проявила очікувану безсоромність і більше не з’являлася в маєтку маркіза. Проте згодом дійшли новини, що вона навчає позашлюбну доньку Анабель мистецтву меча. Казали, вона всюди патякає, що Анабель виграє турнір і стане повноправною частиною роду Абедес.

Також подейкували, що вона постійно використовує ім’я Абедесів, намагаючись будь-якою ціною втиснутися в коло аристократії.

— Коли моя дитина отримає титул, я теж природним чином стану частиною аристократичного світу, чи не так? — заявляла Кейтлін.

Вона вела розкішне життя на рівні вищої знаті та постійно створювала галас навколо себе.

— Зараз такі часи, що навіть простолюдинки стають герцогинями Вейдрос, — казала вона.

Бути пов’язаними з такою особою будь-яким чином означало ганьбити честь родини. Замість того, щоб жити тихо після народження байстрючки, вона пхала свого носа всюди, через що у матері почалися проблеми в світському товаристві.

Елвен пам’ятав, що мати завжди страждала через Кейтлін. Вона померла від хронічної хвороби за місяць до того, як Анабель взяла участь у своєму першому турнірі. Почувши чутки, що Анабель подала заявку на змагання, мати до останнього дня не могла заснути від хвилювання.

— Якщо Анабель Надіт справді виграє турнір, ця Кейтлін Надіт буде ходити з високо піднятою головою... Я цього й після смерті не витерплю! — казала вона.

Спостерігаючи за цим, Елвен теж щиро сподівався на одне: щоб Анабель Надіт ніколи не визнали частиною роду Абедес. Щоб Кейтлін Надіт не мала приводу для своєї безсоромної пихи. Тому, коли Анабель дійшла до фіналу свого першого турніру, обидва брати палко бажали перемоги Іану.

Попри натягнуті стосунки з домом герцога Вейдроса, вони були несказанно раді існуванню Іана.

Коли ширилися чутки, що Анабель щодня кидається на Іана і переслідує його, наче п’явка, Елвен подумки висміював її: «Яке коріння, таке й насіння».

Але тепер брат і батько кажуть йому вдягнути маску і бути до Анабель ласкавим. Елвен погодився, проте він погано вмів приховувати емоції, тому на його усміхненому обличчі час від часу проступали судоми.

Втім, як і казали брат із батьком, варто було лише простягнути Анабель руку, як вона, наче зраділа, усміхнулася і слухняно пішла слідом. Здавалося, після всього того приниження у чотирнадцять років та років ігнорування, у неї зовсім не було гордості.

Хоча, вона ж донька Кейтлін Надіт, кров не водиця. Мабуть, будь-що хоче притертися до маркізату Абедес.

Цікаво, чи розуміє вона взагалі значення свого спілкування з принцом Робертом?

Тільки-но Кейтлін померла і стало тихо, як її донька почала розбурхувати світське товариство іншим способом.

«Треба ж, і принца Роберта якось звабила...» — думав Елвен.

Вона явно була з тих, хто ніколи не живе спокійно.

«Ну що ж», — Елвен скоса поглянув на Анабель, що йшла поруч, і подумки оцінив її. — «Якщо її отак причепурити, то оболонка цілком непогана».

Раніше вона завжди була в обшарпаному тренувальному одязі, але сьогодні випромінювала особливу вишукану чарівність. Вона навряд чи знала бодай щось про етикет, але завдяки загартуванню мечем її постава була рівною та правильною, а вираз обличчя навіть у такому місці залишався невимушеним.

— Я чудово знаю, що моя присутність вам не до душі, — лагідно промовила Анабель. — І я все розумію.

Елвен ледь помітно насупився. Якщо подумати, це була їхня перша справжня розмова. Навіть під час першого турніру, коли вони перетнулися, вона не змогла вимовити й слова.

— Мені також прикро за зухвалі вимоги моєї матері, — додала вона.

— Кхм, кхм, — відкашлявся Елвен.

Він був упевнений, що вона така ж безсоромна і підла, як і її мати. Він очікував, що, отримавши статус представниці родини, вона одразу почне вимагати право на спадок, а її очі горітимуть лише жадобою до грошей.

Проте слова, які вона промовила, зупинившись перед батьком, були приголомшливими.

— Пане маркізе, — звернулася вона.

Елвен чекав, що вона почне благати, називаючи його батьком....

— Того, що ви вже зробили для моєї матері, цілком достатньо. Я більше нічого не потребую від дому маркіза, — спокійно сказала вона і посміхнулася.