Розділ 26 — Розділ 26. Ставлення до зустрічі сім’ї (4)

Якби мене запитали, хто з них кращий — Ріхарт чи Елвен… то Елвен принаймні був щирішим у своїй неприязні, бо зовсім не вмів приховувати справжніх думок.

Лишень погляньте на нього: він вів мене під лікоть, виконуючи роль супроводу, а кінчики його губ дрібно тремтіли. Це був єдиний доступний йому спосіб показати, наскільки ця ситуація йому не до вподоби.

— Я чудово розумію, що моя присутність вас не тішить, — спокійно почала я розмову першою. — Я все усвідомлюю. І мені прикро за мою матір, Кейтлін, яка так зухвало висувала вам усі ті вимоги.

Оскільки Ріхарт теж усе це чув, можна було вважати це початком справжніх тортур надією. Зрештою, Ріхарт та Елвен підвели мене до маркіза Абедеса.

— О.

Маркіз Абедес усміхнувся, розглядаючи моє обличчя.

— Не помічав цього, коли ти була маленькою, а тепер бачу, що ти дуже схожа на мене. Особливо формою вушних раковин…

Мої вушні раковини мали цілком звичайну форму, тож, за логікою маркіза, я була схожа на добру половину присутніх тут людей.

— Так, пане маркізе, — втім, я вирішила підіграти йому. — Мені здається, ми ще й віями схожі. У нас обох вони цілком середньої довжини.

— Правда ж? Я теж так думаю.

Чесно кажучи, навіть жартома я не могла б сказати, що ми маємо спільні риси обличчя. Те саме стосувалося і моїх інших зведених братів. Навіть моє волосся було ніжно-бузковим із легким рудуватим відтінком, тож ми суттєво різнилися. Проте ми дійшли згоди, що «якось-то ми таки схожі».

— Тепер я розумію, що надто нехтував тобою весь цей час. Ти сьогодні неймовірно гарна. Можливо, тобі варто подарувати бодай якесь намисто…

— Пане маркізе.

Невже він справді намагається виторгувати мою лояльність якимось намистом? Я ввічливо перебила його.

— Того, що ви вже зробили для моєї матері, цілком достатньо. Я більше нічого не потребую від дому маркіза.

Якби мені бракувало совісті, я б спершу витягла з них усе можливе, а вже потім встромила б ножа у спину. Але мені зовсім не хотілося, щоб мене ставили в один ряд із Кейтлін, тому я відрізала все одним махом.

Від моєї відповіді обличчя всіх трьох перекосилися від подиву. Невже ці безсоромні люди й справді думали, що я поведуся на брязкальце?

— Навпаки…

— Ну ж бо, не гаймо часу, швидше.

— Я б хотіла знати, чим я можу бути вам корисною.

Я сказала «хотіла б знати», а не «зроблю», але маркіз уже заковтнув наживку і від радості роздимав ніздрі. Дивлячись на нього, я подумки згадала зміст оригіналу.

Книга, у якій я переродилася, мала назву «Свята діва праведного життя, що рятує світ».

Це була історія про неймовірно добру та вродливу героїню-святу, яка рятує людство і знаходить кохання. Головний герой, Іан Вейдрос, був під стать їй — взірцевим чоловіком, у чий образ автор втиснув усі можливі чесноти.

Натомість Ріхарт, другий любовний інтерес, був повною протилежністю Іана — підступним маніпулятором і одержимим інтриганом. Оскільки і головна героїня, і головний герой були взірцями моральності, хімія між ними іноді здавалася дещо прісною.

«Наче читаєш підручник з етики, де зовсім немає “спецій”», — подумала я.

Але ж герої таких підручників зазвичай найщасливіші.

Можливо, сторонньому спостерігачу це здавалося нудним, але для них самих це був ідеальний вибір.

Тому в оригіналі найцікавішим була не стільки романтика, скільки протистояння двох чоловіків через героїню.

Ріхарт був амбітним чоловіком, який мітив у найближче оточення кронпринца Каллона. А Іан, хоч і не цікавився політикою, був близьким другом Роберта. Каллон завжди непокоївся, що дім герцога Вейдроса відкрито підтримає Роберта. Тому Ріхарт будував нескінченні підступи, аби усунути Іана та роздобути святу героїню. Усуваючи суперника, він водночас отримував визнання від Каллона — подвійна вигода.

«І початком усього цього маю стати я…»

В оригіналі я була лише другорядною персонажкою, що плуталася під ногами. Героїня та Іан ще навіть не зустрілися, вони мали перетнутися згодом під час спільного порятунку світу. Наприкінці цього довгого романтичного шляху я, вчинивши безліч лиходійств, мала опинитися у в'язниці. Мій шлях закінчувався тюремним фіналом, а Іан та героїня мали поступово зближуватися без моєї участі.

Проте Ріхарт, який не міг спокійно спостерігати за їхнім щастям, мав використати мене як привід. Він заявляв, нібито з його «молодшою сестрою поводилися неналежно», і роздмухував ворожнечу між родами. Звісно, це була лише зачіпка, яку він висмоктав із пальця, бо не міг знайти реального компромату. Усім було очевидно, що винна я, і Ріхарт навіть не збирався визволяти мене з в'язниці. Ба більше, у книзі навіть не згадувалося, що зі мною сталося потім.

Міжусобиця, що почалася через це, втягувала Каллона та Роберта у складну боротьбу за престол, перетворюючи все на справжнє пекло.

Каллон виступав темною силою, що сіяла хаос у світі, а героїня протистояла йому з почуття обов'язку. Ріхарт через своє викривлене кохання намагався скинути героїню у прірву, аби привласнити її собі… Але праведна і талановита свята разом з Іаном, найкращим мечником світу, врятували людство від зла. Зрештою, Іан здобував славу як права рука майбутнього імператора Роберта і завоював кохання святої.

Отже, я була лише дрібною лиходійкою для розігріву на початку, а Ріхарт — головним поплічником справжнього лиходія. Моя роль в оригіналі закінчувалася в ту мить, коли Ріхарт використав мене як привід для сварки.

Звісно, оскільки я не збираюся потрапляти до в'язниці, я вже відхилилася від сюжету.

Що ж, Ріхарту доведеться шукати іншу безглузду зачіпку, аби піти проти Іана. Але це вже не мій клопіт.

«Оригінал чи ні, це світ, у якому я живу. Якщо я уникну в'язниці, з мене досить».

Тому я переймалася лише власною безпекою і зовсім не цікавилася сюжетом роману. Хай там що за драму розігрують головні герої, я просто житиму своїм життям. А світ… що ж, героїня з героєм якось його врятують.

«Проте оригінал ще можна трохи використати».

Особливо якщо це допоможе втерти носа цим недолугим родичам, які хочуть мною скористатися.

Маркіз Абедес лагідно всміхнувся і промовив:

— Саме так, доню. Справжня родина має бути такою. Які б непорозуміння між нами не виникали, зрештою ми маємо лише одне одного.

— О так, безумовно.

— Я б хотів незабаром запросити тебе до нашого маєтку. Ти, певно, зайнята підготовкою до турніру з фехтування, але чи не могла б ти завітати?

— Кличте, коли забажаєте. — я кивнула з таким виглядом, наче була на сьомому небі від щастя. — Я чекатиму.

Ріхарт задоволено посміхнувся, а Елвен відвернувся, бо був неспроможний опанувати вираз свого обличчя.

***

Досі Анабель Надіт двічі посідала друге місце на турнірах з фехтування. І всі навколо вже припускали, що незабаром у її послужному списку з'явиться третє срібло. Турнір був визначною подією в імперії, і навіть друге місце вважалося неабияким досягненням. Багато хто прагнув найняти Анабель, але її цікавив лише титул.

Це означало, що більшість людей знала про її обставини. Про те, що вона — знехтувана позашлюбна донька маркіза Абедеса, яка зі шкіри пнеться, аби здобути визнання.

І ось сьогодні ця незаконнонароджена донька нарешті з'явилася в компанії родини маркіза. Поки всі потайки спостерігали за ними, одна людина відчула щирий біль у серці.

То був старий верховний жрець, який помилково вважав, що Анабель врятувала йому життя. Він усе ще був сповнений вдячності до дівчини, яка, наче їжак, прийняла на свою спину отруйні голки заради нього.

— Боже мій… вона, певно, так сильно тужила за родинним теплом.

Дім маркіза роками ігнорував її, а вона так зраділа їхньому першому ж слову, що миттю кинулася до них.

— Я й так хотів віддячити їй від імені храму за її щирий і зворушливий вчинок.

Після того випадку Анабель нічого не вимагала від храму. Верховний жрець очікував, що донька жадібної Кейтлін спробує щось виманити, але помилився. Присутній на опері через політичні зобов'язання, він хвилину роздумував, а потім звернувся до жерця, що сидів поруч:

— Чи обов'язково здобувати титул, аби бути визнаною законною дитиною? Здається, був інший спосіб. Старію, пам'ять уже підводить.

— Це можливо за згоди храму, імператорської родини та самого роду, якщо буде доведено кровну спорідненість… Але підтвердити це може лише хтось із вашою божественною силою, пане верховний жерче.

Жрець відповів обережно:

— До того ж після такого обряду ви кілька днів пролежите хворим… Саме тому ви досі відмовляли всім, хто про це просив.

— Але ж вона врятувала мені життя і нічого не просила натомість. Хіба це не свідчить про її щирість?

Жрець не міг заперечити, що порятунок життя верховного жреця — це дрібниця, тому просто промовчав.

— До того ж, мені так шкода її, коли я бачу, як вона радіє лише одному слову від них. — старий верховний жрець додав найважливіше: — Я скоро йду на спокій. Хай наступний верховний жрець розгрібає чергу з прохачів.

— О…

Зрозумівши хитрий план старого, жрець подумки зітхнув і кивнув. Верховний жрець розсміявся і наказав:

— Щодо згоди імператорської родини, гадаю, принц Роберт не відмовить… Призначай день.

— День для перевірки спорідненості?

— Так. Будемо відверті, перше місце на турнірі знову посяде Іан Вейдрос. Шансів отримати титул через перемогу в неї немає.

Він подивився на Анабель, яка вдалині мило розмовляла з маркізом Абедесом.

— Схоже, і маркіз тепер прихильний до неї, тож згоду роду ми отримаємо. Це найменше, чим я можу заплатити за своє життя.

Він знову глянув на неї. Серце його краялося від того, як сонячно вона посміхалася родині, яка так довго її не помічала.

Звісно, не лише верховний жрець не зводив з них очей. Іан, хоч і вів світську розмову з іншими аристократами, був повністю занурений у власні думки. Його теж чомусь боляче зачепило те, як Анабель, наче маленьке цуценя, миттю побігла до них, щойно її покликали.