Розділ 27 — Розділ 27. Ставлення до зустрічі сім’ї (5)

Оскільки будівля опери сама по собі була місцем для світських розмов, чимало людей зверталися до Іана.

— Турнір з фехтування вже зовсім скоро, чи не так? Ви ж і цього разу легко переможете. Знаю, що це ваш останній турнір, тож тріумф наостанок буде особливим.

— Дякую. Правду кажучи, я не надто замислююся над перемогою, а просто роблю все, що в моїх силах.

— Це звучить точнісінько як слова актора опери з нещодавнього інтерв’ю. Він сказав, що не замислюється над змістом, а просто викладається на повну.

— Ось як?

— Так, адже сценарій цієї опери дещо дивний.

Іан відповідав з бездоганними манерами та джентльменською витонченістю, але в його голові не згасав образ осяйного обличчя Анабель.

Йому було боляче бачити, як вона так радісно кинулася слідом за тими, кого називала родиною. Було очевидно, що раз вона з’явилася разом із принцом Робертом, вони просто хочуть використати її у своїх політичних іграх…

Як так звані родичі можуть бути такими? Що рідна мати з братом, з якими вона жила досі, що ці нові — здавалося, усі тільки й думали про те, як скористатись Анабель.

«Краще б вона сипала прокльонами, як робить це зі мною, ніж ішла за ними з таким виразом обличчя, наче віддане цуценя».

Іан уявив, як Анабель лає тих людей, і раптом сам здивувався хвилі роздратування, що здійнялася в його грудях.

— Хай там як, сюжет «Не божеволій» завжди якийсь химерний. Хто б міг написати таке, знаючи, що нікому не подобається вислуховувати образи…

Поки Іан замислився про своє, його співрозмовник лише ввічливо всміхнувся.

— Що ж, це правда.

Брейден, який поруч потягував вино, втрутився в розмову:

— Звісно, у нашому оточенні таких людей немає. Але навіть якщо вони й існують… — Брейден зробив наголос на наступних словах: — Хіба людина при здоровому глузді не мала б це приховувати?

Так Іан був вкотре розкритикований власним батьком.

***

Вечір в опері завершився без зайвих пригод. За кількома короткими фразами з людьми дому Абедес час пролетів непомітно, і театр почав зачинятися. Я повернулася додому вже за північ.

Це був надзвичайно вдалий візит до опери, де все пройшло за планом.

По-перше, мені вдалося потайки дати Іану протиотруту.

На цьому мій зв'язок з ним розірвано! Більше ми не побачимося.

Звісно, з Робертом теж усе скінчено!

Хай собі хоч на голову стає, аби стати імператором, — мене це не стосується.

Єдиною змінною було те… що я закинула наживку маркізу Абедесу та його синам.

«Я не збираюся коїти нічого аж надто лихого», — думала я, обережно знімаючи свою розкішну сукню. — «Просто відплачу Ріхарту тією ж монетою».

Тобто, я збиралася лише один-єдиний раз пошити його в дурні.

«Вони й без моєї допомоги не пропадуть. Щоправда, той таємничий кронпринц, якого вони підтримують, зрештою не сяде на трон».

Я не планувала завдавати дому Абедес нищівного удару, лише трохи помучити їх марними сподіваннями. Зрештою, ми все ж таки кровні родичі.

Хоча про родину я знала небагато.

Від Кейтлін та Ріарда я засвоїла лише одне: коли на кону гроші, навіть рідна кров може стати неймовірно підлою. Але ж кажуть, що «оскільки ви родина», ви маєте бажати одне одному успіху…

«Навіть якщо я згадала минуле життя, моя сутність — це все одно Анабель».

Спогади про переродження були тьмяними, а зміст оригіналу сприймався просто як суха інформація.

«Тож такої поведінки буде достатньо? Ех, не знаю».

Досі я жила лише думкою про те, як перемогти Іана і стати першою. У мене не було друзів, я ніколи не мала нормальних стосунків з людьми. Чесно кажучи, моє життя важко було назвати нормальним у багатьох сенсах.

«Дідько, моя особистість уже сформована як у дрібної поганки».

Від характеру до виховання — усе вже трохи зіпсоване, тож чи зможу я взагалі жити правильно?

Тієї ночі я так і не зустрілася з Ріардом. Від служниць я почула, що він пиячив допізна і повернувся лише на світанку. Ми перетнулися лише наступного дня близько полудня.

— Анабель!

Ріард виглядав так, ніби в нього було жахливе похмілля, але його обличчя сяяло від захвату.

— Ти як це примудрилася стати партнеркою принца Роберта? Ти мені нічого про це не казала!

— А відколи це я маю тобі все розповідати? Просто так склалися обставини, — відрізала я. — Раз уже мене запросили, я пішла перевірити, чи випив Іан Вейдрос вітальний напій.

— Тобі не обов'язково було перевіряти це особисто, — з усмішкою до вух промовив Ріард. — Людина, яку я найняв, стежила там за всім до кінця. Сказав, що він випив усе до краплі!

Ось чому він був такий щасливий. Я байдуже знизала плечима.

— Ну… на власні очі побачити надійніше.

— Та ні, та людина перевірена. Бо… — Ріард примружився і прошепотів мені на вухо: — …я використав раба.

— Що?!

Я аж очі витріщила від подиву. Торгівля рабами була суворо заборонена законом. Це було не просто купівля людей, а використання чорної магії, яка стирала особистість людини, перетворюючи її на одноразову ляльку.

За кілька років Роберт викриє, що кронпринц Каллон отримував політичні кошти від нелегальних работорговців, і саме це призведе до його повалення.

Іан та свята героїня стільки сил покладуть, аби зупинити цю чорну магію!

І тепер Ріард, не усвідомлюючи своєї мізерності як лиходія, вплутується у справу такого масштабу, де замішані найголовніші темні сили світу…

Я не втрималася і вигукнула від обурення:

— Ти з глузду з’їхав?! Якщо тебе спіймають, це пряма дорога до в’язниці!

Тільки-но я подумала, що уникла тюремного фіналу, як усе знову потемніло перед очима.

«Якщо Ріарда викриють, затягне і мене. Адже те, що я була в змові раніше — факт».

Схоже, Ріард поставив на кін усе, навіть документи на будинок, тому й пішов на такий ризик. За такий жахливий злочин світило довічне ув'язнення.

— Не спіймають, не хвилюйся, — зухвало відповів Ріард. — Мій найкращий друг — найбільший работорговець у столиці. Він у таких справах майстер.

— Твій найкращий друг — така людина? Що ж, ви ідеальна пара. Ти хоч розумієш, що робиш…

Я знала, що він знається з усіляким збродом, але не очікувала, що в нього такі зв’язки.

— Якщо раптом нас викриють і треба буде залягти на дно, підемо до нього. Він геній у зміні особистості, сховає так, що ніхто не знайде.

На жаль, в оригіналі люди дому Вейдрос нагрянули так швидко, що часу на зміну особистості просто не було.

— …І як можна вірити тій людині? Він же твій друг.

— Та він божевільний, який щодня розмовляє сам із собою перед дзеркалом. У будь-якому разі, він не чіпає тих, хто не вродливіший за нього.

— Що ж, тоді тобі точно нічого не загрожує, вітаю.

Поки я зітхала і бурмотіла собі під ніс, Ріард радісно плеснув у долоні:

— Хай там як, тепер тобі лишилося тільки посісти перше місце на турнірі!

Це означало, що Ріарду лишилося тільки опинитися на вулиці. Я нічого не відповіла і вийшла з дому, кинувши, що йду на тренування. У мене на душі було так само неспокійно, як і від балачок Ріарда, тож я безперестанку зітхала.

«Може, просто здати його і написати донос? Але в мене немає доказів… Це може обернутися проти мене».

Оскільки я дала Іану протиотруту і він буде в нормі, мені лишалося тільки сподіватися, що вся ця історія ніколи не випливе на поверхню.

У спину мені долетіли запізнілі повчання Ріарда:

— Але тренування не закидай! Уже полудень, а ти тільки виходиш!

Треба ж, людина, яка сама ледарює більше за всіх, ще й намагається контролювати сестру. Опинившись за порогом, я почала гарячково міркувати, як мені викрутитися, якщо Ріарда таки схоплять за найм незаконних рабів.

— Панно Анабель.

Я безцільно блукала вулицями, коли мене хтось покликав. Обернувшись, я побачила знайоме обличчя — це була помічниця з ательє Рейнфілд.

— Я якраз збиралася до вас. Пані Мерилін шукає вас.

— Що? Мене?

— Так. Я саме прямувала до маєтку герцога Вейдроса, як добре, що зустріла вас тут і не довелося йти марно.

— Ви прямували до маєтку Вейдрос… щоб знайти мене…

— Так. Мені сказали, що ви буваєте там найчастіше.

Схоже, я і справді змарнувала своє життя.

Це ж скільки років я там бешкетувала, що мене вже звикли шукати саме за тією адресою… Проте не варто було винуватити інших, адже я й сама мимоволі йшла в бік маєтку Вейдрос. Я думала, що просто блукаю, але ноги самі несли мене туди, куди я ходила щодня.

— Але навіщо я знадобилася пані Мерилін?.. — запитала я, знічено чухаючи підборіддя.

З Мерилін ми познайомилися завдяки пані Леслі. Оскільки я планувала розірвати всі зв'язки з родиною Вейдрос, мені не хотілося більше ні в що вплутуватися. Я вже хотіла вигадати якусь відмовку, щоб втекти, але помічниця з усмішкою відповіла:

— Тренувальний костюм, який замовляла герцогиня, вже готовий.

— О, то ходімо швидше!

Я швидко пішла за нею.

***

В ательє Мерилін на мене вже чекала пані Леслі.

— Я прийшла вранці подивитися на своє вбрання, і тут Мерилін каже, що покликала тебе! Я вирішила зачекати, щоб теж поглянути! — пані Леслі весело всміхнулася, попиваючи чай.

Сьогодні на мені знову був сірий тренувальний одяг. Раз уже я сказала, що йду тренуватися, то не могла вийти в сукні. Мерилін, побачивши мене, тяжко зітхнула.

— Справді… Кейтлін була надто несправедливою до своєї доньки.

Помічниця спритно поставила чай перед Мерилін та переді мною. Так, перш ніж подивитися на новий костюм, ми втрьох несподівано влаштували щось на кшталт чаювання.

— Здається, ще зовсім нещодавно Кейтлін приходила сюди щодня і чекала годинами, бо хотіла отримувати моє вбрання кожного сезону…

— Ви з Кейтлін знайомі? Ти ж приймаєш лише дуже обмежене коло людей, — здивовано запитала пані Леслі. У її питанні відчувалося, що Мерилін зазвичай не бере у клієнтки людей рівня Кейтлін.

— Ми народжували дітей в одній лікарні.

— Га?

— Коли я народжувала першу дитину, ми з Оскаром ще тільки починали справу і не могли дозволити собі викликати лікаря додому, тому пішли до громадської лікарні столиці.

— Ну так, тоді й у Кейтлін не було грошей. Гроші в неї з'явилися… — пані Леслі щось пробурмотіла, але, зиркнувши на мене, прикусила язика.

Звісно, Кейтлін розбагатіла саме після мого народження.

— Ми разом проходили через пологи, тож трохи розговорилися.

— Он воно як.

— Дитина, яку Кейтлін народила того дня, — це панна Анабель.