Розділ 29 — Розділ 29. Ставлення до зустрічі сім’ї (7)

Верховний жрець, як і личить людині, що любить увесь світ, мав схильність думати про все виключно позитивно.

— Судячи з того, що я бачив під час опери, атмосфера була чудовою. Авжеж, коли старієш, немає нічого ціннішого за кровні зв'язки.

Звісно, хтось міг би назвати такий позитивний погляд «рожевими окулярами».

— Панна Анабель врятувала мене суто з доброї волі, тож така вдячність із мого боку — це найменше, що я можу зробити.

Верховний жрець почав заповнювати дорогий пергамент своїм вишуканим почерком.

— Потрібна лише згода самої зацікавленої особи… сім'ї… імператорської родини… та моя. За тиждень відбудеться церемонія з нагоди мого виходу на спокій, тож на честь цієї події….

Він покликав молодшого жерця і наказав доправити цей лист до маєтку маркіза якраз під час вечері.

У цей самий час була людина, яка думала про Анабель набагато більше, ніж навіть верховний жрець.

— Панна Анабель вже три дні носа не показує.

Аарон пробурмотів це із серйозним виглядом, але Іан нічого не відповів. Проте під його очима залягли тіні, а в червоних очах не було життя.

— Ми ж бачилися майже щодня, тому мені дуже сумно. Хіба вам не так само?...

— Чому мені має бути сумно?

Іан різко відповів Аарону, продовжуючи вправно розмахувати мечем.

— Навпаки, добре, що ніхто не заважає.

— Та невже, — Аарон схрестив руки на грудях і пробурмотів: — Я так і не виконав місію, яку дала мені панна Анабель. Мені соромно з'являтися їй на очі. Я мав би потайки пробратися, коли ви пане Іане, будете приймати душ, і….

— Навіть не думай про таке, Аароне. Цього ніколи не станеться.

— Що? Оце так, невже ви плануєте більше ніколи не митися?

Зрештою, Іан із моторошним виразом обличчя спрямував меч на Аарона. Потім він роздратовано кинув:

— Анабель нещодавно отримала запрошення на вечерю до маєтку маркіза Абедеса. Це означає, що їй зараз не до того, щоб тинятися тут. Тож не чекай на неї марно.

— Хм.

Аарон повільно відступив назад, а потім схилив голову набік.

— Я сказав, що мені сумно, але не казав, що чекаю на неї. Може, це ви, пане Іане, чекаєте?

— Не сміши мене. З чого б мені чекати на людину, яка так зраділа запрошенню до маркіза, що забула про своє бажання перемогти мене?

— Оце так.

Аарон співчутливо цокнув язиком на різку відповідь Іана.

— Схоже, ви опустилися в списку її пріоритетів. То ви через це дуєтеся?

— Хто це тут дується?!

— Ой, я й забув, що коли питаєш людину, яка дується, чи не дується вона, вона зазвичай починає лютувати.

Іан більше не хотів розмовляти з Аароном, тож він грубо встромив меч у піхви й покинув тренувальний майданчик.

Аарон мав дивовижний хист: він умів перетворювати будь-яке почуття неспокою в душі Іана на чистий гнів. Але коли гнів вщух, слова Аарона знову дивно зазвучали у нього у вухах.

Чекає, дується….

Протягом тих трьох днів, поки Анабель не з'являлася, Іана охопило безліч думок. І врешті-решт він сам дійшов висновку, що причиною її відсутності був маєток маркіза Абедеса.

«Я думав, що її пристрасть до меча була щирою».

Іан відкинув мокре від поту волосся і насупився.

«Невже її бажання перемогти мене було лише для того, щоб отримати визнання маркіза Абедеса?... Якщо так, то я й справді опустився в її пріоритетах, як і казав Аарон…. Невже ми більше ніколи не будемо пов'язані?... Чи це через цей жаль мені так погано на душі?».

Раптом він замислився, чи не чекав він на Анабель, як стверджував Аарон. Навіть ідучи до ванної кімнати, він продовжував напружено думати.

«…Мабуть, вона вже прибула до маєтку маркіза».

***

Я вийшла з дому в одязі для виходу, який пані Мерилін пошила з такою старанністю.

Ріард із незадоволеним виглядом кинув мені в спину:

— Одна вечеря не зробить тебе частиною сім'ї маркіза. Ти обов'язково маєш посісти перше місце й отримати титул. Зрозуміла?

Схоже, він боявся, що якщо в маєтку маркіза до мене поставляться прихильно, я можу покинути підготовку до турніру. Він уже встиг програти в карти навіть документи на будинок, тому, відчуваючи тривогу, повторював це знову і знову:

— Не ведися на подачки. Тільки право на спадщину має справжню вагу.

— Звісно. Перемога на турнірі — це і моя давня мрія. Тож не хвилюйся.

Я щосили намагалася його заспокоїти.

«Що брат по батькові, що брат по матері — чому вони обидва такі…».

Оскільки ні біологічний батько, ні мати не були хорошими людьми, це, у певному сенсі, було закономірно.

«Ну, тому і я така сама…».

Я теж була частиною цієї послідовної кровної лінії. До того як я згадала минуле життя, я була нестерпною, просто справжнім стихійним лихом. І припинила я поводитися як неадекватна божевільна не тому, що раптом стала доброю, а щоб уникнути в'язниці у фіналі.

«Такі люди зазвичай просто завдають одне одному болю, а потім розривають стосунки».

Маєток маркіза, до якого я прибула, вражав своєю розкішшю. Якби я прийшла у своєму сірому тренувальному костюмі, мене б навіть покоївки зневажали.

— Радий бачити тебе, Анабель.

Маркіз Абедес усміхнувся і поплескав мене по плечу.

— Треба було запросити тебе раніше.

Елвен похмуро мовчав, але Ріхарт привітно мружив очі й мило посміхався. Він навіть виявив люб'язність, відсунувши для мене стілець.

— Так, Анабель. Тепер приходь частіше.

Дивлячись у його блакитні очі, я важко ковтнула слину.

«Та що з ним таке?»

Звісно, він завжди був таким. Людина, чия зовнішність і нутро розходилися до жаху, а також лихий другий любовний інтерес.

Чесно кажучи, я друга за майстерністю мечниця у цьому світі, тому мені було б не важко провчити їх усіх….

«Але все ж таки ми однієї крові. Навіть якщо ми показуємо одне одному свої найгірші сторони, до кровопролиття доводити не варто».

Цей тип був по-справжньому підступною та лихою людиною. Він був на зовсім іншому рівні, ніж така дрібна однолінійна лиходійка, як я.

«Він навіть допомагає Каллону використовувати чорну магію. Він людина, здатна зруйнувати світ, тож я не можу дозволити йому зруйнувати ще й мене».

Тому не варто було підлаштовувати йому надто велику капость, треба було знати міру. Я планувала просто вжалити й вчасно відступити, щоб йому було навіть ліньки мститися.

— Тобі довелося багато витерпіти… Але ж після страждань завжди приходить радість, чи не так?

— Ну, особисто я вважаю, що після страждань приходять хронічні хвороби… але в будь-якому разі, я дуже рада, що ми зараз разом.

Невдовзі розпочалася ця вкрай дивна вечеря. Їжа була надзвичайно смачною, але оскільки вона поступалася стравам Оскара, особливого захвату я не відчула. Ми обмінялися кількома загальними фразами. Ніби домовившись, ми повністю уникали таких тем, як Кейтлін чи турнір із фехтування.

Тільки коли подали основну страву, маркіз Абедес прокашлявся і обережно підняв справді важливу тему.

— Схоже, останнім часом ти близька з принцом Робертом.

— О.

— Принц Роберт вельми хитрий… тобто обережний, тому він мовчить попри всі чутки.

Щойно маркіз заговорив, Ріхарт швидко підхопив:

— Саме тому всім тим неробам, які люблять пхати носа в чужі справи, дуже цікаво.

Але ж найбільше це цікавить саме трьох людей, що сидять переді мною….

— Справді… між вами… якісь особливі стосунки?.

— Ну, навіть не знаю.

Я ніколи не була здатна на масштабні злочини, але в дрібній брехні, шахрайстві та впертому відстоюванні свого мені не було рівних.

— Принц Роберт настільки хитрий… ой, обережний, що я сама не впевнена.

Я зробила вигляд наївної дурепи, яку дуже легко використати, і продовжила:

— Може, ви підкажете? З ким мені ще про таке говорити… Адже ми родина.

— Авжеж, авжеж. Хто ще, як не ми, дасть тобі щиру пораду.

Маркіз Абедес квапливо закивав. Навіть якби мені зовсім не було з ким обговорити особисте життя, я б нізащо не пішла за порадою до нікчемного біологічного батька, який породив позашлюбну дитину…. Поки я подумки цокала язиком, мій язик продовжував свою справу.

— Здається, ми на тому рівні, коли можемо обговорювати важливі речі. Наприклад….

Від моїх слів навіть Елвен, важко ковтнувши слину, втупився в мене.

— Обговорювати, де наступного разу буде проводитися облава.

Я не проґавила момент, коли Елвен ледь не впустив виделку.

— О-облава? Принц сам сказав тобі про це?

Роберт часто отримував таємні накази імператора на розслідування та припинення всіляких незаконних справ. Досі його успіхи були значними, саме тому він здобув довіру імператора, не маючи іншої підтримки. Звісно, Роберт нічого такого мені не казав. Я просто знала це з оригіналу. Оскільки Іан допомагав Роберту з цією облавою, він і зустрів головну героїню.

«Хм».

Звісно, брехати, використовуючи третю особу, було ницо, але я й так була ницою особою.

«Все одно я планую розірвати з ними всіма зв'язки. Мені байдуже, що вони там нагорі вирішуватимуть».

Я навіть знала, чому вони всі так нажахані. Бо родина Абедес та кронпринц Каллон були причетні до чорної магії. Мабуть, занервували, що можуть стати ціллю таємної перевірки. Що ж, цього разу маркіза Абедеса та кронпринца Каллона не викриють.

— Я ж, як не крути, дещо тямлю в мечах.

Я невизначено посміхнулася й додала:

— Можливо, він вважає, що йому знадобиться моя допомога.

Хоча, щиро кажучи, йому цілком вистачило б і одного Іана.

— Р-розумію.

Маркіз Абедес, ковтнувши слину, запитав:

— То де ж принц збирається проводити наступну облаву?

Якби вони заздалегідь дізналися про кроки Роберта, це стало б безцінною інформацією для кронпринца Каллона. Ріхарт, не зводячи очей з мого наївного обличчя, теж затамував подих, і його очі заблищали.

— Це… ох, там такі складні назви… Я маю зібратися з думками, перш ніж розповісти. Знаєте, крім фехтування, я не здобула ніякої нормальної освіти. Але ось це м'ясо якесь жорсткувате.

Ріхарт негайно подзвонив у дзвоник і вигукнув:

— Приготуйте знову! Принесіть найкращу вирізку!

— І вино мені не зовсім до смаку.

— Негайно несіть найкраще вино, що є в маєтку! Всіх видів!

— Я дуже люблю десерти… вже передчуваю їх.

— Передайте кухарю, щоб підготував не менше трьох видів десертів!

Саме в цей момент до їдальні вбіг слуга.

— Маркізе! Вибачте, здається, це термінова справа. Прийшов лист із храму.