Розділ 3 — Розділ 3. Бажання втекти (2)

— На... Напад! Що, в біса, коїться?! — Верховний жрець горлав, підстрибуючи на місці від жаху. Його обличчя перекосило, щойно він побачив отруйні голки, що рясно всіяли мою спину. — Як хтось посмів зазіхнути на мене! На слугу найвищого божества!

Я розправила затерплу спину й важко зітхнула. Очевидно, зловмисники цілили не в жерця, а в Іана Вейдроса, але старий сприйняв це на свій рахунок. Втім, враховуючи, що ворогів у Верховного жерця було значно більше, ніж у Іана, така логіка здавалася цілком слушною.

— Це точно справа рук тих клятих атеїстів! — Теракти безбожників ставалися настільки часто, що такий висновок напрошувався сам собою. Власне, саме тому Іан і очолив загін лицарів для його супроводу.

— Бог вам цього не пробачить! — Я не очікувала такого непорозуміння, але це було мені тільки на руку. Що більше людей віритимуть, що ціллю був жрець, то краще. Це автоматично виводило нас із Ріардом зі списку підозрюваних.

Поки Верховний жрець вивергав прокляття, я швидко оглянула Іана. На щастя, жодна голка його навіть не зачепила.

— Анабель Надіт? Що це означає? — Червоні очі Іана, що вп’ялися в мене, були сповнені щирого заціпеніння.

— Ну, якби влучили у Верховного жерця, була б біда, — холодно кинула я, навіть не дивлячись на нього, — але для мечниці, що володіє магією клинка, така отрута — лише дрібниця.

— Твої рухи... ти зовсім не виглядаєш пораненою.

Звісно, я ж заздалегідь прийняла купу антидотів.

— На цьому все. Бувайте.

Я сподівалася, що раз ніхто серйозно не постраждав, справу вдасться зам’яти. Але не встигла я зробити й кроку, як Верховний жрець схопив мене за руку.

— Дитино, ти ж Анабель Надіт? — Його очі сяяли. — Я знаю, ти посіла друге місце на останніх двох турнірах. Те, як ти кинулася на захист, врятувавши мене... Нехай божественне благословення завжди перебуває з тобою!

Я ніяково відповіла, відчуваючи голки в спині:

— Я лише зробила те, що мала.

— Ні, така самопожертва... — Старий жрець, який вже готувався до відставки, був настільки зворушений, що не міг дібрати слів. — Я навіть довірив охорону лицарям Вейдрос, але ти, та, хто не мала жодних зобов'язань, пішла на таку жертву...

Раз уже почала брехати, треба йти до кінця. Я промовила з рішучим виглядом:

— Ваша Святосте, я настільки вас поважаю, що просто не могла стояти осторонь. — Від цих слів він розчулився ще дужче й міцно стиснув мої долоні:

— Храм неодмінно, за будь-яких обставин, віддячить тобі!

— Не буду відмовлятися. Дякую. — Я відповіла миттєво, сподіваючись, що дадуть трохи грошей. Водночас мені доводилося вдавати, ніби я не помічаю важкого, палючого погляду Іана, що впивався мені в щоку.

— Тож, мені справді час... — Я знову спробувала розчинитися в натовпі, але Іан зістрибнув зі свого чорного коня й стрімко перехопив мене.

— Це все дуже дивно, — його голос звучав загрозливо, і в мене по спині пробіг холодний піт. Проте я зухвало витріщилася на нього:

— Що саме?

— Те, що ти, яка затихла на кілька днів, раптом з'явилася саме зараз.

Після того, як я згадала минуле життя, я справді припинила переслідувати його й створювати проблеми.

— Пусти! — я грубо відштовхнула його руку, бо просто не знала, що відповісти.

— І те, що ти зробила щось корисне для мене.

Це й справді було зовсім не в моєму дусі. Тож я вирішила піти в заперечення:

— Я... я зовсім не тобі допомагала! Не тіш себе ілюзіями! — Але його моторошний допит тривав:

— Але найдивніше інше... — Його червоні очі люто зблиснули. — Кожного разу, коли ти бачиш мене, ти вивергаєш прокляття. Ти б нізащо не пішла отак тихо. То що ти замислила? Кажи негайно!

Точно! Я забула найголовніше. Колишня Анабель уже б давно обсипала його найгіршою лайкою. Не можна видавати, що я змінилася, інакше він щось запідозрить, і мені кінець.

— Ха, я намагалася стримуватися при людях, але... — Проте моє ставлення до нього вже не було колишнім. Іан не зробив мені нічого поганого, а жага перемоги зникла. Сумління не дозволяло мені просто так сипати брудною лайкою та прокльонами, як раніше. Разом зі спогадами минулого життя до мене повернулися почуття власної гідності та сором. Тому я вирішила обійтися "культурною" лайкою.

Я вигукнула йому просто в обличчя:

— Щоб тобі під час їжі пів таргана в сендвічі трапилося! Щоб тобі на голову десять голубів сіло і всіх свої паразити на твоє волосся витрусили!

Обличчя Іана перекосило від огиди. Його ад'ютант Аарон, рожевоволосий чоловік, що стояв поруч, ледь стримував сміх, надувши щоки й тихо хмикаючи. Оскільки Іан мав продовжувати супровід процесії, він не міг тримати мене довго.

«Ну, одну кризу подолано», — подумала я з гордістю і зникла в натовпі.

***

Після завершення супроводу, повернувшись до маєтку герцога Вейдроса, Іан сидів у кріслі, занурений у роздуми. Аарон, який прийшов доповісти про справи лицарського ордену, усміхнувся:

— Пане Іане.

— Що.

— Ви випадково не про панну Анабель думаєте?

— Стули пельку.

— Судячи з того, що ви почали лаятися, я вгадав.

Темно-сині очі Аарона звузилися від задоволення. Іан вирішив не відповідати. Насправді Аарон мав рацію — він думав про Анабель весь шлях. По дорозі від імператорського палацу до храму стався ще один напад безбожників, тож інцидент з голками просто загубився в загальному хаосі.

Але Іан не міг викинути це з голови. Згадуючи кут і напрямок польоту голок, було очевидно, що цілили саме в нього, а не в жерця. Це робило вчинок Анабель ще більш незрозумілим. Навіщо їй підставлятися під удар заради нього? Хоча для майстра меча та отрута не була смертельною, голок у її спині було занадто багато.

— У нас є два варіанти, — Аарон безцеремонно сів навпроти з серйозним виглядом. — Перший: вона хотіла вкрасти ваші заслуги перед Верховним жерцем, щоб самій опинитися в центрі уваги.

— Відхиляється, — миттєво відрізав Іан. — Крім вдячності старого жерця, це не додасть їй слави.

— Тоді другий варіант, — Аарон підняв брову. — Вона злякалася, що ви отримаєте травму і не зможете змагатися з нею чесно!

— Виключено. — Іан похитав головою. — Анабель і поняття «чесна гра» — речі несумісні.

— Але ж ви маєте бути їй вдячні. Чи не варто принаймні подякувати?

— Я б і сам зміг ухилитися.

Навіть якби йому не пощастило, його б зачепила хіба що одна голка. Отрута не була смертельною, тож дякувати не було за що.

— І все ж, вона не з'являлася кілька днів. Можливо, з нею щось сталося?

Після не тривалої паузи Іан роздратовано махнув рукою:

— Досить. Як і раніше, мені байдуже до неї. Мені все одно, що в неї на думці.

— А мені от дуже цікаво, — усміхнувся Аарон. — Її остання лайка була такою... милою та водночас детальною. Пане, вам варто бути обережним з голубами та сендвічами.

— Геть звідси.

— Які жорстокі слова...

— Ти ще тут?!

Виставивши Аарона, Іан ліг пізніше, ніж зазвичай. Раптом він усвідомив, що за один сьогоднішній день він думав про Анабель більше, ніж за всі попередні двадцять два роки.

«Просто хвилинна примха», — переконував він себе, ворочаючись у ліжку. Але щойно він заплющував очі, перед ним поставав образ Анабель з голками в спині. Це видовище було надто вражаючим, щоб його ігнорувати.

«Вона ж не їжак якийсь...»

Спина, всіяна голками... Спина, що зникала в натовпі... Він не міг викинути це з голови. Зрештою, він підхопився і покликав слугу.

— Пане Іане? Що трапилося посеред ночі?

— Дізнайся, як почувається Анабель Надіт. Особливо зверни увагу на її спину.

— Що? Прямо зараз?

— Якнайшвидше.

Відправивши слугу, він сів, схрестивши руки.

«Це просто дивний випадок. Таке більше не повториться. Щойно переконаюся, що вона в порядку, одразу викину це з голови».

***

— Ти зовсім з’їхала з глузду? Навіщо ти це зробила?!

— Краще б подякував, — буркнула я у відповідь Ріарду, який влетів до кімнати, зачувши чутки. Я заздалегідь випила антидот і потайки відвідала лікаря, тож була в повному порядку.

— Іан збирався ухилитися. У нього чудова реакція, він був готовий. Я злякалася, що він не отримає жодної подряпини й нас викриють, тому підставилася сама.

— Звідки тобі знати?

— Я — друге місце в імперії. Я билася з ним безліч разів. Ти можеш не розуміти, але я — знаю.

Статус другої мечниці імперії мав свої переваги — було легко пускати пил в очі всім, крім Іана. Коричневоволосий та кароокий Ріард зовсім не був схожий на мене. У нього не було ані краплі таланту до меча, він навіть магією клинка не володів. Тому він легко повірив моїм словам.

— Що ж, не все вдається з першого разу. Наступного разу пощастить більше, — Ріард не мав жодних підозр, бо пам'ятав, як раніше ми разом з ентузіазмом планували зашкодити Іану. — Це наш останній шанс на гідне аристократичне життя. Ми маємо за будь-яку ціну знищити Іана Вейдроса.

Від його слів ставало млосно — адже в результаті знищимо ми тільки самих себе. Але оскільки організатором був Ріард, мені доводилося підлещуватися до нього, щоб вивідати деталі плану.

— І що далі? — обережно запитала я.

— Післязавтра, — гордо відповів він. — Наш план з вибухом в “Гібіскусі”. Підірвемо все до бісової матері!

Я подумки зітхнула. Якщо в той день з пальця Іана впаде хоча б ніготь, ми всі загримимо за ґрати. Здається, знову рятувати ситуацію доведеться мені одній.