Розділ 32 — Розділ 32. Тест на батьківство (2)

У цей час на тренувальному майданчику маєтку герцога Вейдроса Іан із жахливим виразом обличчя наглядав за тренуванням лицарів.

— З таким запалом сім’я Вейдрос скоро підкорить світ.

Аарон прошепотів це зброєносцеві, який захекано стояв поруч.

— Чому він останнім часом буквально живе на тренувальному майданчику? Раніше він зазвичай ішов у цей час.

Атмосфера в лицарському ордені різнилася як небо і земля залежно від того, був там Іан чи ні. Звісно, з огляду на майстерність ордену, що довше залишався Іан, то краще, але всім доводилося проводити дні куди напруженіше, ніж зазвичай.

— Тепер навіть не вдасться побайдикувати під приводом того, що пішов за водою.

Зброєносець обережно відповів Аарону:

— Кажуть, він навіть збирається завтра встановити тут питний фонтанчик.

Поки всі крадькома стежили за настроєм Іана, не наважуючись на перепочинок, адже самому Іану теж було неспокійно на душі.

Минуло вже чимало часу відтоді, як він востаннє бачив бодай кінчик носа Анабель. Минула опера була їхньою останньою зустріччю.

«Яке полегшення. Відколи Анабель Надіт перестала приходити, день став таким насиченим. І час зовсім не тягнеться».

Він вдав, ніби оглядає свій меч, а сам зиркнув на годинник.

«У такому разі, може, залишитися ще на тридцять хвилин?».

Якби лицарі дізналися про це, вони б впали у розпач ще раз. Він уже й сам збився з рахунку, скільки разів давав собі обіцянку залишитися «ще на тридцять хвилин».

«Я не можу дозволити Анабель прийти дарма... Ні, про що це я зараз думаю».

Він мав на увазі почуття на кшталт того, що він сумує, хоче її бачити або чекає на неї....

Звісно, він знав причину, чому Анабель не з’являлася. Будь-хто, здатний хоч трохи мислити, міг про це здогадатися.

— До речі, Анабель Надіт останнім часом не приходить, чи не так? Охоронцям на брамі стало легше. Не треба влаштовувати ці безглузді забіги.

Лицарі, які відпочивали осторонь, почали шепотітися.

— А ти б на її місці прийшов? Їй же тепер не потрібно перемагати пана Іана.

— І то правда. Кажуть, у день церемонії відставки верховного жреця проведуть тест на батьківство? Тоді перше місце на турнірі з фехтування їй більше не потрібне.

— Вона й сама, мабуть, знала, що панові Іану не суперниця. Просто чіплялася через власну впертість, а тепер у цьому немає потреби.

Слова «немає потреби» знову і знову відлунювали у вухах Іана.

Лицарі, сміючись, передавали один одному баклагу, аж поки не помітили, що вона порожня, і покликали зброєносицю.

— Ліндо! Забирай баклагу! Ми все випили.

— Та просто викинь її, вона вже не потрібна. Кажуть же, що завтра встановлять фонтанчик.

— Точно. Років вісім нею користувалися? Раз не потрібна, можна й викинути.

Раптом у розмову лицарів втрутився дехто з незвично серйозним виглядом.

— Як ви можете казати такі жорстокі речі?

Це був Іан, який чомусь виглядав неймовірно ображеним.

— Ви ж були разом упродовж довгих восьми років, хіба ні? І тепер ось так безжально її викидаєте?

Усі ошелешено вставилися на Іана. Лицарі збентежено перезирнулися й обережно відповіли. Попри суворість у питаннях фехтування, Іан завжди був паном, який поважав думку підлеглих.

— Але якщо вона не потрібна, чи є сенс і далі тримати її при собі?

— Вона не тільки не потрібна, а й стара вже, остогидла нам до смерті.

Лицарі навперебій висловлювали думки, аж поки не помітили, що погляд Іана став якимсь самотнім і тужливим, після чого вони розсудливо замовкли.

— Не кажіть, що вона не потрібна.

Він важко видихнув і промовив низьким голосом:

— Хіба вам не здається, що це занадто? Ви всі такі черстві та нелюдяні....

Аарон, зрозумівши, що так далі не піде, швидко схопив баклагу і всунув її в руки Іану. Зітхнувши, Аарон відвернувся і, щось помітивши, ошелешено пробурмотів:

— О? Мамо? І... панно Анабель?.

Почувши слова Аарона, Іан випустив баклагу з рук.

***

Причина, з якої я опинилася в маєтку герцога Вейдроса, куди раніше не заглядала, була доволі проста.

— Насправді все було так... — почала Мерилін, звертаючись до мене м’яким, сповненим вишуканості голосом.

Дивлячись на неї, я замислилася, чи не наснилися мені ті детальні та витончені прокльони, якими вона щойно сипала.

— Він заявив, що прийшов із лицарського ордену Вейдрос. Сказав, що прибув за наказом Аарона і має передати щось надзвичайно важливе. Мовляв, іншим про це знати не можна, тому я виставила людей....

Поки вона спокійно розповідала, у її руках спритно крутився кравецький ніж. Вона без зайвих зусиль спорудила кляп і запхала його злодієві до рота.

— Раптом він схопив блакитний діамант, що стояв у вітальні, і спробував утекти через вікно.

— Ви виставляєте коштовності просто у вітальні? — запитала я.

Мерилін сором’язливо посміхнулася:

— Зазвичай знатні родини з довгою історією виставляють у вітальнях сімейні реліквії. Кажуть, аби розповісти гостям про шлях роду, але насправді це просто спосіб похвалитися і присоромити відвідувачів. Ми — вихідці з простолюду, і в нас немає нічого, крім грошей, тому ми просто виставили найдорожчий камінь.

Якщо так, то цей злодій був не просто дрібним крадієм, а кимось значним. Украсти блакитний діамант — це серйозно.

Мерилін без зусиль пригрозила злодієві кравецьким ножем, відібрала сяючий камінь і повернула його до вітрини.

— Яка дивна традиція. А якщо хтось сторонній украде....

— Саме тому ми не пускаємо до вітальні абикого. Тільки тих, у кому впевнені. Але оскільки він назвався людиною з лицарського ордену Вейдрос, я втратила пильність. До того ж він знав час, коли я йду з роботи, що ще більше приспало мою підозрілість.

Я замислилася: хоча я часто бувала в маєтку Вейдросів, мене ніколи не запрошували до вітальні. Схоже, інформація про те, що туди пускають не кожного, була правдивою.

— Що стосується покарання... мабуть, варто відвести його до ордену Вейдрос, — серйозно промовила Мерилін.

— Те, що він знав мій графік, знав про діамант у вітальні, мав жетон ордену і володіє такою фізичною силою, що зміг вистрибнути з другого поверху і миттєво зникнути — усе це вказує на те, що він не звичайний самозванець.

— Було б добре, якби він виявився кимось із ордену Вейдрос, — я знизала плечима, зиркнувши на злодія, який перелякано мукав крізь кляп.

— Іан так пишається своїм орденом. Не завадило б йому відчути гіркоту життя.

— …

— Тоді підете зі мною, панно Анабель?.

— Прошу? Я?...

— Кажуть же: «Торги зупиняй, а бійку роздмухуй*».

*оригінальне корейське прислів’я: 흥정은 말리고 싸움은 붙이랬잖아요 (Бійку треба зупиняти, а торг — заохочувати). Воно означає, що хороша людина має припиняти конфлікти та допомагати людям домовитися про вигідну угоду.

— Хіба... хіба воно не навпаки звучить?...

— Тільки уявіть, як буде весело, якщо в ордені Вейдрос почнеться розбрат.

Ще коли вона виголошувала ті всеохопні прокльони, я запідозрила, що Мерилін, яку я знала досі, була лише маскою підприємиці. Досі я вважала її просто непоганою людиною, але побачивши цю сторону....

— Добре, тоді ходімо просто зараз? Іан якраз має бути на тренувальному майданчику.

...Я остаточно переконалася, що вона по-справжньому чудова і сповнена людської привабливості людина.

Так ми з Мерилін знайшли спільну мову і негайно вирушили до тренувального майданчика Вейдросів, тягнучи за собою німого злочинця.

Щойно Іан побачив мене, він випустив баклагу, яку йому передав Аарон.

«Що це з ним? Навіщо так явно демонструвати своє незадоволення? Бідна баклага».

— Я-якими долями ви тут? — підійшов і запитав Аарон.

Мерилін детально пояснила обставини появи злодія, і невдовзі справу було вирішено. Злодій виявився не лицарем ордену, а молодиком, який нещодавно приходив проситися на службу.

Чекаючи на свою чергу для тестування, він підслухав, як Аарон теревенив про вітальню в маєтку Рейнфілдів, і вирішив спланувати злочин, поцупивши жетон у іншого лицаря. Відколи він наважився на цей вчинок, він постійно чатував на вулиці Нарабігіль, спостерігаючи за часом, коли Рейнфілди ідуть додому.

— Стривайте, а відколи це в нього рот закритий? — запитав Аарон, помітивши майстерно зроблений кляп і миттєво впізнавши роботу Мерилін.

Мерилін знизала плечима:

— Я заткнула його одразу, як побачила, на випадок, якщо він почне мене обзивати. Це ж неприємно слухати.

— ...Значить, ти, мамо, уже встигла це зробити, — Аарон похитав головою, а я подумки зазначила: «Аарон, схоже, добре знає справжню натуру своєї матері».

Я стояла поруч, не маючи особливих думок, а потім зиркнула на Іана і, кліпаючи очима, запитала:

— Слухай, що з тобою? Чому в тебе такий вигляд?

— А що не так із моїм виглядом? — відповів Іан якимось задерев’янілим тоном, і я, підозріло мружачись, зробила крок до нього.

— Це справді дивно. Я вісім років ходила за тобою по п’ятах, невже я тебе не знаю? Зараз таке враження, ніби в тебе якась частина нейронів оголосила страйк.

Я зітхнула і промовила заспокійливим тоном:

— Не хвилюйся. Ні сьогодні, ні в майбутньому я більше не буду до тебе чіплятися. Не переживай. Особливо сьогодні — я прийшла не до тебе.

— Ти прийшла... не до мене?

Насправді я прийшла, аби подивитися на розлюченого Іана, але не могла ж я так прямо про це сказати. Тим паче, злодій і справді не належав до ордену Вейдрос.

Тож я просто кивнула, дивлячись на нього, а він прошепотів із шокованим обличчям:

— Значить... я більше не потрібен?...