Розділ 33 — Розділ 33. Тест на батьківство (3)

Я пильно дивилася на Іана, який поводився не так, як зазвичай, аж поки Аарон не втрутився в розмову.

— О, панно Анабель. Ви одразу помітили. Ви справді дурненька, яка нікого, крім Іана Вейдроса, не помічає...

— Кха! Кха-кха!

Іан хотів був щось сказати, але від слів Аарона про «дурненьку, яка нікого, крім Іана Вейдроса, не помічає», він раптом зайшовся кашлем, ніби щось потрапило не в те горло. Аарон же невимушено вів далі:

— Зараз він сумує через те, що баклага, якою він вісім років користувався в ордені, стала непотрібною і її викидають. Ніхто й не здогадувався, але, схоже, це була улюблена баклага Іана.

— О. Ти про цю?

Я подивилася на баклагу, що валялася біля ніг Іана, і запитала:

— А чому вона стала непотрібною?

— Бо вирішили встановити питний фонтанчик. Он там, під тим в'язом.

— Зрозуміло. Без фонтанчика справді було трохи незручно. Хоча для зброєносців це був гарний привід побайдикувати.

— Неймовірно. Ви розмовляєте точнісінько як людина з нашого ордену. Схоже, ці вісім років не минули дарма. До речі, ви сьогодні не будете тренуватися?

— Досить з мене. Яке тренування з людиною, що має такий вигляд, ніби її життя скінчилося через викинуту баклагу. До того ж завтра у мене тест на батьківство. Не хочу накликати біду.

Я нахилилася і підняла баклагу. А потім просто вклала її в руки Іану. Це був мій останній жест доброї волі до того, з ким мені більше нема чого ділити.

— Не знала, що в тебе є «улюблена баклага». Будь щасливий із нею.

Наостанок я легенько поплескала його по тильному боці долоні, від чого він здригнувся і важко задихав.

— Що знову, що таке?

— Ти... навіщо ти... так безцеремонно торкаєшся ру... рук, змушуючи се... серце калатати...

Побачивши, як він здригнувся, ми всі розгубилися. Я ошелешено кліпнула очима і промовила:

— Е-е... Ми ж раніше мечі одне до одного приставляли, невже тепер дотик до руки викликає в тебе такий жах?

Кінчики вух Іана, потилиця і навіть щоки спалахнули густим рум'янцем.

— Я хоч і люблю покепкувати з пана Іана... — Аарон зітхнув і додав: — Але в цій ситуації насміхатися з мого пана було б уже питанням не почуття гумору, а відсутності людяності. Зараз він просто шокований через історію з баклагою, але взагалі він чудова людина.

Схоже, Аарон не хотів, щоб його пан виглядав дивно, тому його промова затягнулася.

— О, наприклад, щодо цього злодія — я таки згадав його.

Він захоплено сплеснув у долоні:

— Його фізичні здібності були непоганими, але пан Іан відсіяв його на етапі перевірки особистих якостей. Справді, пане Іане, у вас неймовірна інтуїція. Як ви одразу це зрозуміли?

Спроба Аарона змінити тему виявилася вдалою. Лицарі навколо почали гомоніти: «Справді, пан Іан неймовірний», «Він чудово бачить людей наскрізь».

— Ми самі розберемося з ним у Вейдросі. Очевидно, що він злочинець, який прикривався нашим іменем, — сухо промовив Іан, опанувавши свої емоції.

На жаль, не було схоже, що його гордість бодай трохи постраждала. Я прийшла, аби побачити його поразку, а натомість побачила, як він став ще більш самовпевненим.

— Ну, я пішла, — сказала я, позіхаючи, адже все це стало мені нецікавим.

Я передала злодія Аарону.

— Я прийшла сюди не для того, щоб слухати оди проникливості Іана. І мені не дуже цікаво, що буде далі.

— Зачекайте, панно Анабеле! — Мерилін схопила мене за руку, коли я почала буркотіти.

Я вже приготувалася вислухати зауваження про неввічливість до тих, хто береться покарати злочинця, але вона сказала:

— Ходімо разом.

— Мені теж не цікаво спостерігати за цим передбачуваним торжеством справедливості, — рішуче додала Мерилін.

Справді. Ми з нею неймовірно схожі душами.

***

Коли ми залишилися в екіпажі удвох, без злодія, стало якось порожньо. Зазвичай ми не зустрічалися без пані Леслі, тож не були аж надто близькими, але зараз я відчувала дивну спорідненість, і мені було приємно бути з нею.

— Маєток Надітів на вулиці Орвія, так? Я висаджу вас там, — м'яко сказала Мерилін, і я кивнула.

Для прогулянок час був уже запізній.

— Щиро дякую вам сьогодні, панно Анабель, — вона офіційно висловила свою вдячність. — Справді, якби ви випадково не опинилися на вулиці Нарабігіль, він би втік із діамантом. Він був настільки швидким, що слуги нічого не встигли б зробити.

— Це правда. Але ви, мабуть, сильно перелякалися. Якусь мить ви залишалися у вітальні наодинці зі злочинцем. Було б краще, якби в цей час там був пан Оскар, — сказала я, згадуючи Оскара, якого бачила в маєтку Вейдросів.

У нього був непроникний вираз обличчя, а його майстерність володіння ножем вражала.

— Оскар?

— Так. Він виглядає дуже солідно, від нього віє такою силою — здається, він міг би здолати злодія одним поглядом.

— Хм, ну... зовні він справді такий, — Мерилін відвела погляд і відповіла якось невпевнено.

Схоже, за цією суворою зовнішністю ховалося щось інше. Більше говорити було ні про що, тому в кареті запала тиша. Я просто перебирала пальцями ефес меча, дивлячись у вікно.

— Панно Анабель.

Вона тихо покликала мене, пильно спостерігаючи за мною.

— Я маю вам в дечому зізнатися.

Сонце сідало, і червоне світло лягало густими тінями на обличчя Мерилін. Моє світло-бузкове волосся у променях заходу здавалося майже таким самим фіолетовим, як і в неї.

— Мені? І що ж це? — безтурботно запитала я, а вона сумно всміхнулася.

— Те, що я бачила вас раніше десь разів сім — це була неправда. Насправді я бачила вас безліч разів. Ви завжди виділялися в натовпі. Оскільки мій дім та маєток Вейдросів поруч, наші маршрути часто збігалися. Але щоразу, як я бачила вас, мені ставало не по собі... тому я вдавала, що не знаю вас.

— Це зрозуміло. Більшість людей вважали мене нестерпною.

— Справа не в цьому. Просто мені було прикро без жодної на те причини: того дня у тій лікарні народилося двоє дітей — моя дитина померла, а дитина Кейтлін вижила. Я знаю, що це безглуздо, тому, будь ласка, не засуджуйте мене.

Я й не збиралася її засуджувати, але Мерилін одразу виставила захист. Така непохитна воля — знати власні слабкості, але не дозволяти іншим говорити про них уголос.

«Точнісінько як я».

Я, як ніхто інший, розуміла її почуття, тому мовчки чекала на продовження.

— Я думала: «На її місці я б не виховувала свою доньку так, не робила б її такою нещасною, я б любила її просто за те, що вона є»...

— ...

— Якби панна Анабель росла в любові та добробуті, я б, мабуть, нічого не відчувала. Але оскільки ви виглядали інакше, мені було ще прикріше. Дивлячись на вас, я постійно згадувала свою померлу доньку.

Я перебирала пальцями, тамуючи зітхання. Мерилін спокійно вела далі:

— Дивлячись на вас, я весь цей час сама себе ранила. А коли ми зустрілися разом із пані Леслі, я побачила, що ви просто звичайна приємна дівчина, і мені стало соромно за свою дріб'язковість. Тепер, коли ви ще й допомогли мені, мені ще ніяковіше за свою минулу поведінку.

У кареті знову запала тиша. Я трохи вагалася, але все ж набралася сміливості й запитала:

— Але, пані Мерилін, навіщо ви мені все це розповідаєте?

Я б на її місці ні за що не відкрила такі потаємні й темні думки.

— Бо я вважаю: щоб бути щирою з людиною, не можна нічого приховувати, навіть якщо це щось похмуре. Хіба ми не будемо тепер часто бачитися?

Попереду вже виднівся маєток Надітів. Мерилін взяла мене за руку і сонячно всміхнулася:

— Вітаю вас із тестом на батьківство. Нарешті ви отримаєте визнання родини, якого так довго прагнули. Завтра я щиро вітатиму вас.

Раптом на серці стало тепло. Досі я думала, що я єдина людина, яка щиро хоче цього тесту. Було очевидно, що як родина Абедес, так і Роберт лише планують використати мене. Ріард теж, почувши новини, відреагував прохолодно, боявся програти парі на турнірі. Та й я сама прагнула цього не заради родинного визнання, а лише засліплена правом на спадок.

І ось з'явилася людина, яка вітає мене щиро.

— У день тесту ви ж одягнете мою сукню? Адже у вас немає іншого вбрання, крім того, що створила я, — Мерилін усміхнулася. — Я щаслива, що моє творіння буде з вами у таку історичну мить. Завтра я сидітиму в першому ряду і благословлятиму ваше майбутнє.

Від цих слів мені стало так приємно на душі, що я мимоволі почервоніла.