Розділ 34 — Розділ 34. Тест на батьківство (4)

Ранок церемонії відставки був надзвичайно ясним і свіжим. Я наспівувала собі під ніс, обираючи вбрання.

Хоча відставка верховного жерця сама по собі була важливою подією, сьогодні також мав відбутися перший за майже сто років тест на батьківство, тож площа Айлас обіцяла бути вщент заповненою людьми.

Я обрала найпишнішу та найгарнішу сукню з тих, що пошила Мерилін. Одягнувши її, я вже відчула себе заможною та здібною самотньою жінкою, і від цього настрою мені хотілося літати.

Сповнена ентузіазму, я вже збиралася вийти з дому, коли помітила Ріарда, який наодинці пив чай у вітальні.

— Ріарде? — покликала я, зиркнувши на нього першою. — Ти не йдеш? Церемонія відставки скоро розпочнеться.

— А... — Ріард ніяково всміхнувся і почухав підборіддя. — Йди попереду. Мені треба де з ким зустрітися.

— Зустрітися? З ким?

— Та... є одна людина.

Відтоді як було вирішено провести мій тест на батьківство, Ріард поводився дивно. Я очікувала, що він буде несамовито радіти, але він лише розгублено зиркав на всі боки, наче людина, охоплена тривогою, і невміло всміхався.

— Не хвилюйся. На турнірі мечників я справді викладуся на повну.

Схоже, він боявся, що я можу відмовитися від участі в турнірі.

«Ну звісно, ставки там величезні, тож для нього моя перемога вигідніша, ніж те, що я стану аристократкою. Адже це були б його власні гроші».

Оскільки я не збиралася давати йому ні копійки, його невдоволення було цілком зрозумілим.

Ріард ледь прикусив ніготь і відповів:

— Гаразд. Вірю тобі. Поки що йди, я скоро наздожену.

У мене не було часу звертати увагу на цю невловиму дивність Ріарда. Кров «шукачки уваги» закипіла в мені від однієї думки про те, що перед очима величезного натовпу я стану Анабель Абедес.

Тож, наспівуючи, я попрямувала до площі Айлас. Хоча до початку церемонії залишалося ще чимало часу, площа Айлас, що виднілася вдалині, вже була вкрита людьми.

«Спершу куплю будинок на вулиці Нарабіґіль. Станемо з пані Мерилін сусідками».

Вперше в житті моє серце так сильно калатало від передчуття. Чесно кажучи... те, чого я справді бажала, не було ані першим місцем, ані титулом. Я хотіла бути визнаною своєю родиною.

Хотілося, щоб Кейтлін чи Ріард визнали мене, щоб я стала частиною їхнього кола. Навіть після смерті Кейтлін я плекала думку про добрі стосунки з Ріардом. Це було те, чого я палко прагнула змалечку, наче за інерцією.

Але згадавши минуле життя, я усвідомила, що таке майбутнє ніколи не настане. Щойно я визнала, що мої бажання були марними, мені стало легше.

Ріард і Кейтлін були поганими родичами. Не було потреби чіплятися за них. Натомість я вирішила вчепитися за «своє». Наприклад, за право на спадок?

«Якщо раніше я прагнула спадку заради Кейтлін та Ріарда, то тепер — виключно для себе!»

Впорядкувавши думки, я зупинилася на шляху до площі Айлас. Оскільки я пішла навпростець, то опинилася в досить безлюдному провулку.

Я повільно озирнулася і тихо промовила в порожнечу:

— Мабуть, ви нічого не тямите у фехтуванні, якщо не розумієте однієї речі. Намагатися вистежити когось мого рівня — це безглузда ідея.

Хоча на мені була розкішна сукня, під її подолом, звісно ж, був прихований кинджал.

— Навіть якщо вас шістнадцятеро, Елвене.

Щойно я назвала точну кількість людей, найманцям не лишилося нічого іншого, як вийти зі своїх сховищ і гуртом кинутися на мене. Це було вчинком того, хто й справді не має жодного уявлення про майстерність меча.

Невже вони подумали, що зможуть здолати мене кількістю, оскільки єдиний у всій імперії, хто може мені протистояти — це Іан? Чи, може, вони недооцінили мене через сукню, під якою не було мого звичного довгого меча?

«Даю їм хвилину і сорок секунд».

Тільки-но я збиралася вдарити найближчого нападника кинджалом у руку і відібрати в нього меч, щоб розібратися з ситуацією, як раптом почула голос:

— Зачекайте хвилинку, панно Анабель.

Перед мною став юнак із рожевим волоссям.

— Я сам із ними розберуся.

Попри те, що він миттєво вихопив меч, голос його звучав розслаблено.

— ...Аароне Рейнфілде? Чому ти тут?

Відповідь я отримала рівно за дві хвилини.

Розправившись з усіма шістнадцятьма найманцями, він ввічливо вивів Елвена, який ховався в глибині провулка.

— Я купував дещо перекусити неподалік і випадково побачив це, тож прибіг на допомогу.

— Гм... Заради мене?

— Цю сукню пошила моя мати. Що, якби одяг постраждав? — невимушено промовив Аарон. — Матуся була надзвичайно щаслива, що сукня від «Ательє Рейнфілд» супроводжуватиме вас у цей історичний момент. Вона ще вдосвіта пішла, щоб зайняти місце в перших рядах, тож я не міг допустити, щоб її очікування були марними.

— Дякую, Аароне.

Хоча він сказав, що зробив це не заради мене, а заради сукні, я все одно була йому вдячна.

— І ти, Елвене.

Я зітхнула, дивлячись на Елвена, що стояв переді мною.

— Не варто так виставляти напоказ своє невігластво. Надіслати шістнадцять найманців проти другої за силою мечниці турніру? Та ще й особисто стежити? Я відчула б твою присутність, навіть якби стояла на руках.

Елвен дивився на мене з люттю, але, здається, розумів, що йому не вистачить хисту кинути мені виклик.

«Це ж очевидно. Він просто терпіти не може думки про те, що я стану Абедес».

Якби я пропустила лише цю церемонію, все б повернулося на круги своя. Мабуть, він хотів таємно затримати мене на кілька годин.

На відміну від Ріхарта чи маркіза Абедеса, Елвен був дуже імпульсивним. Він мало що знав про справи, які Ріхарт та маркіз Абедес провертали спільно з кронпринцем Каллоном. Тому, замість того щоб прораховувати кроки наперед, він діяв самотужки, бо просто ненавидів теперішню ситуацію. Однак через повну відсутність знань про бойові мистецтва він вдався до такого безглуздого вчинку.

— ...Що ти такого зробила, щоб отримати право на спадок? — Елвен заскрипів зубами, не зводячи з мене очей. — Ми не росли разом, ти не провела жодної хвилини з нашою родиною... Чому тільки через те, що в твоїх жилах тече та сама кров, чому?!

— Чому ти питаєш це в мене? Запитай у законів Імперії.

Я байдуже знизала плечима.

— Ну, я пішла.

Я не збиралася витрачати на нього свій час. Зараз у мене не було сил на такого, як Елвен. До того ж, повне ігнорування, здається, розлютило б його ще більше.

Схоже, Аарон думав так само, бо швидко прилаштувався поруч зі мною.

— Сподіваюся, попереду не чекають ще дві такі перешкоди? — невимушено запитав він. — Наскільки мені відомо, у домі Абедес троє чоловіків. У будь-якому разі, заради сукні моєї матусі, я супроводжу вас до самої площі.

Хоча я була людиною, яка найменше у світі потребувала охорони, з сукнею ситуація була іншою. Маркіз Абедес та Ріхарт навряд чи пішли б на таке, але я не бачила причин відмовлятися від супроводу.

— Гм, збадьоріться. Це ж день, коли вас має визнати родина.

— Хоча ця «родина» щойно кинулася на мене з мечами.

— Прийміть мої співчуття. Цього разу щирі, — усміхнувся Аарон. — До того ж, я зараз тренуюся приховувати свою присутність. Колись я неодмінно підслухаю, як пан Іан співає в душі.

— Дивись тільки, щоб він тебе обов'язково на цьому впіймав, — застерегла я. — Так сорому буде більше.

— Обіцяю, що дозволю йому викрити себе не раніше, ніж пісня дійде до кульмінації.

Ні з того ні з сього мені стало весело. Я згадала, що це був перший випадок, коли я так невимушено спілкувалася з однолітком.

— До речі, Аароне Рейнфілде? Чому ти не береш участі в турнірі мечників?

— Мені не надто цікавий результат, тож не хочу дарма витрачати сили. Мабуть, я посів би десь третє місце, чи не так?

— Гм... Мабуть, так.

Судячи з того, як спритно він розправився з найманцями, його навички були саме на такому рівні.

— На відміну від панни Анабель, я не маю якихось особливих амбіцій. Мене цілком влаштовує роль лицаря в ордені герцогства Вейдрос. Пан Іан — чудовий сюзерен. — Аарон продовжував говорити легко й плавно. — Правда, був у нього один фатальний недолік — він занадто нудний, але останнім часом завдяки панні Анабель з'явився привід над ним поглузувати. Ви давно не з'являлися, і я вже почав сумувати.

— Справді? Якщо ад'ютант займає позицію, протилежну своєму сюзерену, то майбутнє лицарського ордену Вейдрос вельми туманне.

— Те, що ми різні — не новина. Адже я людина весела.

Отак, слово за слово, ми з Аароном розговорилися.

«Ого, здається, у мене з'явився друг».

Я збентежено почухала підборіддя.

«Така балаканина з однолітком... це зовсім на мене не схоже, але приємно».

Зрештою, розмова з тим, з ким ти на одній хвилі, приносила задоволення. Здається, Аарон відчував те саме, бо він усміхнувся і запропонував:

— Наступного разу влаштуємо чаювання втрьох разом із пані Леслі. Думаю, буде весело, чи не так?

— Га? Ну... — я повільно кліпнула. — Мабуть... було б непогано.

Я кивнула, бо справді подумала, що це може бути цікаво. Власне, це був перший раз, коли мене офіційно запросили «повеселитися».

Поки ми розмовляли, ми дісталися площі, яка вже кишіла людьми. Їхні погляди миттєво прикувалися до мене.

— Тоді скоро побачимося вже з панною Анабель Абедес.

Аарон злегка вклонився і попрямував до подружжя Рейнфілд, що займало місця в першому ряді. Оскар та Мерилін привітали мене поглядами, і я ніяково всміхнулася їм у відповідь.

Перш ніж я встигла привітатися з ними належним чином, до мене підбіг молодший жрець у священицькому вбранні.

— О, панна Анабель, ви прийшли.

— Так.

— Усі на вас чекають. Проходьте сюди.

Позаду площі вишикувалися всі жерці та святі діви храму. А на сцені вже сиділи маркіз Абедес та верховний жрець.

Невдовзі я стану Анабель Абедес і отримаю величезний спадок.

«Заберу гроші — і розірву всі зв'язки з домом маркіза Абедеса».

Намагаючись заспокоїти калатання серця, я піднялася на сцену.