Розділ 37 — Розділ 37. Тест на батьківство (7)

Серце стислося, а все тіло почало нестримно тремтіти.

— О-о-о-о!

— Боже мій!

— Як таке взагалі могло статися?!

Площа перетворилася на суцільний вир хаосу та розпачу. Здавалося, навіть сам верховний жрець Оріанс Пеллерпаб забув, що сьогодні — день його відставки.

— О, Боже! Що це за іронія долі! — вигукував він.

— Кейтлін, ця божевільна жінка… — маркіз Абедес важко дихав, застигши з абсолютно розгубленим виразом обличчя.

— Ланелло… Ця проклята богом істота все спланувала разом із Кейтлін! — Мерилін безсило осіла на землю, ледь чутно шепочучи ці слова.

Я торкнулася кинджала, що ховала при собі, і тихо запитала:

— Де вона зараз?

— Тиждень тому вона раптово заявила, що має справи, розпродала все майно в столиці й зникла, — вигукнула Мерилін, і сльози покотилися її щоками. — Тепер я розумію… Вона втекла, щойно пішли чутки про твій тест на батьківство!

— Зачекайте хвилинку, — мовила я.

Думки, які раніше блокував панічний стан, почали одна за одною вибудовуватися в чітку картину.

— Побачимося пізніше… І, пані Мерилін, вибачте, я дуже поспішаю, — звернулася я до них.

Я дістала кинджал і рішуче розірвала поділ своєї сукні, щоб було зручніше бігти.

— А я поки що піду вб’ю… ні, зловлю Ріарда, — процідила я.

Лють спалахнула в моїх очах. Щойно я вимовила ім’я Ріарда, тілом пройшло тривожне передчуття. Мій тест на батьківство був головною темою обговорень у столиці протягом усього тижня. І саме відтоді Ріард поводився вкрай дивно.

Тоді я думала, що він просто хвилюється, чи не програю я на змаганнях із фехтування. Але тепер було ясно: він знав, що таємниця розкриється, і готував собі шлях до відступу.

«Якщо Ріард теж про все знав… Якщо Кейтлін розповіла йому, що ми не рідні брат і сестра…».

Тоді він мав би втекти ще тиждень тому, як і Ланелла. Проте він залишався вдома до сьогоднішнього ранку, хоч і поводився ніяково. Було два варіанти: або Ріард справді не знав про відсутність нашої кровної спорідненості, або…

«Розпродаж майна».

Він мав багато боргів і застави в різних місцях, займався лихварством. Щоб вилучити якомога більше грошей, йому потрібно було триматися до останнього. Попри сумніви, я щосили побігла додому. Можливо, він ще не встиг далеко піти.

«Ах ти ж сучий сину…».

Раніше я не могла називати його так, бо суто логічно це означало б, що я і сама така, але тепер я збиралася проклинати його з кожним подихом.

«Я вб’ю тебе власноруч».

Я стільки разів скреготала зубами від люті, але стримувалася, бо вважала, що родичам не личить так поводитися. Тепер мені було до смерті шкода витраченого на це терпіння, адже ми навіть не були родичами.

«Кейтлін теж померла надто легко. Завдала стільки болю такій кількості людей, а сама жила в розкошах, поки не загинула внаслідок нещасного випадку…»

Коли я нарешті добігла до будинку, серце болісно йокнуло. У домі панував справжній розгром. Усе, що мало хоч якусь цінність, уже винесли.

Отже, Ріард, цей покидьок, таки про все знав. Він знав, що я не донька маркіза Абедеса, а дитина, яку підмінили в громадській лікарні лише через те, що я мала блідо-бузкове волосся.

Серед руїн я попрямувала до своєї кімнати. Навіть слуг, які працювали в маєтку, не було видно. У цьому домі ніколи не було нічого мого.

Важко дихаючи, я відчинила шафу. Дорогих суконь, які з такою любов’ю шила для мене Мерилін, не було — певно, покоївки встигли їх розікрасти. На очі навернулися сльози. Одяг, який моя справжня мати створила для мене, було викрадено.

Кейтлін зухвало забрала мене в батьків, носила сукні моєї матері та їла їжу мого батька. А я за двадцять два роки жодного разу не вдягла материнського вбрання і не скуштувала батьківських страв.

На щастя чи на біду, на підлозі валялися п’ять моїх звичних сірих тренувальних костюмів. Служниці, які не володіли мечем, навіть не подумали їх красти. Стримуючи сльози, я перевдяглася в найзручніший із них.

— Перш ніж я зніму цей одяг, я помщуся Ріарду, — рішуче прошепотіла я, зав’язуючи волосся старим шкіряним шнурком.

Серед мечів у кімнаті я обрала найгостріший та найзручніший. У інших мечників зазвичай була основна зброя, якою вони користувалися роками, але в мене — ні. Усе тому, що Кейтлін купувала мені лише дешевий непотріб. Витрати на заточування та догляд за ними перевищували вартість нових клинків. Тому я звикла користуватися будь-яким мечем, що потрапляв під руку.

— Те, що купила мені Кейтлін, я поверну її синові, — промовила я.

Я збиралася встромити цей клинок йому кудись глибше. Тепер залишалося перевірити останнє місце.

Я побігла до гральних залів, де Ріард проводив стільки часу. Дорогою думки не полишали мене.

«Яка ж я була дурна. Ні в домі маркіза Абедеса, ні в Ріарда ніколи не було таланту до меча».

Тепер усе здавалося очевидним.

«Люди з дому Абедес зовсім на мене не схожі».

Навпаки, мій розріз очей був схожий на очі пана Оскара чи Аарона, а довгі кінцівки — на пані Мерилін.

«Тоді Ланелла, побачивши мене разом із пані Мерилін, так злякалася, що аж втекла».

Вона зникла на довгі роки, а коли все вщухло, знову з’явилася в столиці.

Мене переповнювали емоції: образа, сум і навіть дещиця радості та трепету. Проте все це тонуло в океані люті. Найбільше мене бісило те, що Кейтлін уже мертва і я не можу вбити її ще раз.

«Ланелло, Ріарде — ви обидва неодмінно помрете від моєї руки».

Діставшись до грального залу, я дізналася, що Ріард ще сьогодні вранці сплатив комісію та терміново перевів документи на будинок у готівку. Поки я з гарним настроєм ішла на площу, цей виродок закінчував свої справи й тікав. Наскільки ж легковажною він мене вважав, що займався фінансами аж до самого тесту. Я справді була для родини Надіт справжньою дурепою.

Але я, здається, знала, де він.

«Мій найкращий друг — найбільший работорговець у столиці. Він професіонал у таких справах» , — згадала я його слова.

Раніше я не звернула на це уваги. Рабство було пов’язане з чорною магією. Я лише хвилювалася, щоб мене не втягнули в це, коли принц Роберт за допомогою головних героїв піде туди з облавою.

«Якщо доведеться переховуватися, йди до нього. Він майстер зі зміни особистості, сховає так, що ніхто не знайде».

Найбільший ринок рабів у столиці був саме тим місцем, куди принц Роберт готував секретну перевірку. Хоча їм не вдасться впіймати кронпринца Каллона, що стоїть за цим, саме там мала відбутися перша зустріч головних героїв — Іана та Сесіанни.

Здається, це мало статися саме сьогодні.

У день відставки верховного жреця Сесіанна мала почути божественне одкровення, таємно покинути храм, переслідуючи работорговця, і зустріти Іана.

«Мені до того байдуже».

Поки Іан та Сесіанна боротимуться зі злом, я просто заберу життя Ріарда. Кожен займатиметься своєю справою в одному місці. Пропозиція бога врятувати світ мене більше не цікавила. Це було лише одностороннє прохання, ми ні про що не домовлялися.

«Світ не завалиться, якщо я його не рятуватиму… Він і сам цілком непогано впорається».

У головних героїв є сила, характер і вміння працювати в команді. Мені, у якої немає нічого з цього списку, не варто втручатися.

Проте я могла скористатися їхніми планами.

«Це точно підвал лавки з дрібницями "Роноподія"».

В оригіналі принц Роберт доклав неймовірних зусиль, щоб знайти це місце, а мені було достатньо просто згадати. Я навіть знала пароль для входу.

«Хоча вхід відкриється лише пізно ввечері, байдуже, спершу піду туди».

Я вже збиралася бігти до лавки «Роноподія», коли раптом почула:

— Анабель!

Хтось зістрибнув із даху і міцно вхопив мене за руку.

— Куди це ти зібралася?

Я ошелешено вставилася на чоловіка. Звідки тут узявся Іан Вейдрос?

Іан, важко дихаючи, промовив:

— Ти з таким обличчям раптово зникла, я так хвилювався…!

— Хвилювався?

Іан був останньою людиною у світі, яка мала б за мене хвилюватися. Побачивши моє здивування, він швидко додав:

— Ні, я мав на увазі, що люди з дому Рейнфілд хвилюються!

У грудях приємно залоскотало. Це було дивне відчуття — усвідомлювати, що хтось щиро за тебе переймається.

— Ох… Як вони? Пан Оскар ніби зомлів…

— Я розумію твої почуття, — серйозно мовив Іан. — Але якщо ти не можеш знайти Ріарда просто зараз, правильніше буде спершу зустрітися з сім’єю.

— Але я маю якнайшвидше прикінчити цього виродка! — вигукнула я.

Іан спокійно подивився мені в очі:

— А ти не думала про тих, хто залишився там і просто чекає на тебе?

— Що?

— Бажання помсти — це зрозуміло, але треба зважати і на тих, хто справді тебе любить. Як ти гадаєш, чого зараз хочуть подружжя Рейнфілд, які щойно знайшли свою доньку? Хіба вони хочуть, щоб ти гасала столицею, намагаючись убити Ріарда? Чи вони хочуть хоча б словом перекинутися з тобою і нарешті обійняти?

Моя рука, якою я намагалася відштовхнути його, безсило опустилася. Його слова були логічними та правильними.

— Я не кажу тобі відмовлятися від помсти. Але спершу поговоріть нормально, заспокой їх, а вже потім іди, — додав він.

Коли я похнюпилася, Іан м’яко, наче заспокоюючи, простягнув мені руку.