Розділ 38 — Розділ 38. Тест на батьківство (8)

Він обережно поклав руку мені на плече і лагідно продовжив:

— Я знаю твої здібності й не сумніваюся, що ти в змозі впіймати Ріарда самотужки.

Коли я, розлючена й несамовита, відчула м'яке та лагідне тепло чужого тіла, напруга в мить покинула мене. Але за мить я дещо помітила…

«Чому він так тремтить?»

Кінчики його пальців, що торкалися мого плеча, помітно дрижали, хоча голос залишався тихим та спокійним.

— Пообіцяй мені. Якщо переслідувати його стане надто важко, дім Вейдрос втрутиться і допоможе. Ми вистежимо його шлях і…

— Ні! — вигукнула я, мало не підстрибнувши від переляку.

Адже саме за оригінальним сюжетом герцогство Вейдрос мало вистежити Ріарда, а заодно запроторити за ґрати й мене! Я стільки страждала й гарувала саме для того, щоб цього уникнути!

У паніці я почала верзти казна-що:

— Не треба мені нічого! Чуєш, не треба! З якого дива ти взагалі надумав мені допомагати?!

Я не забула додати порцію лайки, щоб у нього точно зникло будь-яке бажання бути корисним:

— Незалежно від мого походження, я не збираюся з тобою миритися! Ти така нудна людина, що навіть до грального бізнесу не потикається, аби не накликати на себе невдачу!

— Що?! — схоже, він і сам здогадувався, наскільки він нудний, бо його обличчя вмить налилося гнівом. — Хто сказав, що я допомагаю тобі? Я допомагаю родині Рейнфілд, з якою наш дім має давні зв'язки!

— Ти що, зневажаєш Рейнфілдів? Вважаєш, що вони самі не впораються, тому це мусите зробити ви?!

— Ха! — Іан прибрав руку з мого плеча, приклав долоню до чола і приречено похитав головою. — Годі. Я був божевільним, коли взагалі про це подумав.

Я подумки видихнула з полегшенням. Усе йшло за планом.

— У будь-якому разі, йдімо до подружжя Рейнфілд. Вони сказали, що чекатимуть в ательє, — продовжив Іан уже значно холоднішим тоном. — Адже я прийшов сюди, пообіцявши, що знайду тебе і приведу до них.

Я відкашлялася і запитала у відповідь:

— Гм… Але чому ти взагалі зголосився мене шукати?

— Бо я єдина людина у світі, здатна тебе наздогнати.

У голосі Іана не було ні краплі жарту. Важко було зрозуміти — це він мене так похвалив чи просто вихвалявся собою. Однак на душі раптом стало якось щемливо. Здавалося, хоч усе навколо змінилося, мої стосунки з Іаном лишилися незмінними. Дивно, але це дарувало мені ледь вловиму розраду.

Я опанувала емоції й ніяково перепитала:

— Навіть якщо це ти… Столиця така величезна. Як ти мене знайшов?

— Вісім років, — кинув Іан через плече, розвертаючись. — Вісім років ти була тією людиною, з якою я найчастіше схрещував мечі. Думала, я не відчую твою присутність?

Я заціпеніло дивилася на його статну спину. Скільки разів я нападала на цю спину, вигукуючи, що це раптовий напад. Можливо, я так завзято чинила всі ті капості саме тому, що заздрила йому: люблячі та розсудливі батьки, повна підтримка знаменитого роду мечників, бездоганний характер.

— Ей.

Наскільки я знала, одразу після церемонії відставки верховного жреця він мав зустрітися з Робертом, щоб підготувати облаву.

— Я знаю, де ательє. Тож займайся своїми справами.

Це означало: йди і рятуй світ, як і належить за сюжетом.

— Я обіцяв Аарону, що приведу тебе…

«Хіба він уже не запізнюється на зустріч із Робертом?»

Я відчула нетипове для себе легке занепокоєння, тому навмисне грубо перебила Іана:

— У мене руки й ноги цілі, з чого б це тобі вести мене до родини? Ми що, коханці якісь?

Я рішуче рушила вперед, оминаючи його, демонструючи, що не бажаю більше розмовляти. Іан із застиглим обличчям зупинився і більше не йшов за мною. Схоже, порівняння з коханцями йому дуже не сподобалося.

— Ну…

Зрозумівши, що, мабуть, перегнула палицю, я зніяковіло озирнулася і промовила:

— У будь-якому разі, дякую, що прийшов.

Здається, я вперше сказала йому щось настільки приязне.

— І за пораду дякую.

Іан так і стояв непорушно, нічого не відповівши у відповідь. Я лише знизала плечима і побігла в бік ательє.

***

Іан стояв як укопаний, поки постать Анабель не зникла з очей. Почути від неї «дякую» — про таке він навіть не міг подумати.

«І за пораду дякую».

Він сам дивувався, чому ці слова продовжують відлунювати в його вухах. Втім, якщо вже на те пішло, усе, що сталося сьогодні, було приголомшливим.

Отже, Анабель не була донькою маркіза Абедеса. Судячи з усього, Кейтлін, коли її власна дитина померла, підмінила її в громадській лікарні на дитину подружжя Рейнфілд.

Ця неймовірна афера збурила всіх присутніх на площі. Анабель із засклянілим поглядом щось пробурмотіла і раптом кинулася геть. Вона зникла настільки стрімко, що за нею було важко встежити навіть очима.

— Анабель, тобто, сестро! Ви куди?! — вигукнув Аарон Рейнфілд, який на трибунах допомагав Оскару, що знепритомнів.

Він хотів кинутися за нею, але не міг покинути батька й озирався, шукаючи, на кого б його залишити. Мерилін на сцені теж захлиналася від ридань, безупинно вигукуючи ім'я доньки.

— Ох, лишенько, — пробурмотіла герцогиня Леслі Вейдрос. — Усім зараз так важко… Куди це йде панна Анабель? У неї був такий жахливий вигляд. Хтось має бути поруч із нею.

Вона зітхнула і спробувала підвестися, спираючись на підлокітники крісла.

— Не можу на це дивитися. Спробую наздогнати її.

Аарон швидко зупинив Леслі, похитавши головою.

— Не варто, пані Леслі. Будь ласка, просто нагляньте за моїм безнадійним батьком, який примудрився зомліти в такий момент. А до сестри побіжу я…

У цей момент Іан несподівано для самого себе схопився на ноги.

— Я приведу її.

— Що?

— Все одно наздогнати Анабель можу лише я.

Аарон приголомшено вставився на Іана.

— Це… Це так, але…

Іан відрізав будь-які заперечення ще до того, як той встиг щось сказати:

— Ти мій ад'ютант. Хіба я не маю допомагати своєму підлеглому в сімейних справах?

— Ой, я й не знав, що ви так дорожите мною…

— Куди мені її привести? На площі надто багато зайвих очей.

— В ательє! Будь ласка, приведіть її до нашого ательє. Ми з батьками чекатимемо там.

Аарон поспіхом відповів, а Іан, не гаючи більше часу, побіг туди, куди зникла Анабель. Він прочісував вулиці, доки нарешті не знайшов її.

«До зустрічі з принцом Робертом лишилося зовсім небагато часу, але…»

Принц казав, що в підвалі лавки «Роноподія» діє нелегальний ринок рабів. Була підозра, що за цією зловісною чорною магією стоїть сам кронпринц Каллон… Проте всі ці думки про долю світу розвіялися після слів Анабель:

— Ми що, коханці якісь?

Іан ледь не поперхнувся. Він та Анабель — коханці? Що за безглуздя! Досі їхнє спілкування складалося переважно з образ!

«У будь-якому разі, дякую, що прийшов. І за пораду… дякую».

Ні, хіба це була нормальна розмова?

Він знову згадав ці слова, і від кінчиків пальців ніг тілом пройшло дивне відчуття. Від самої думки про це він відчув такий жар, що все тіло заціпеніло. Так само, як тоді, коли вона подавала йому воду — від випадкового дотику її пальців усе тіло пронизало електричним розрядом.

Анабель, не зважаючи на його стан, просто розвернулася і зникла з його очей. Відчувши її повну байдужість, Іан навіть відчув легку образу. Адже коли він поклав руку їй на плече, він відчув її ключицю, і його рука почала тремтіти настільки сильно, що йому самому стало ніяково.

«Може, варто було наполягти на допомозі? Вона ж навіть подякувала мені», — думав він, судомно ковтаючи слину. — «Я так по-дитячому спалахнув і вигукнув, що не буду допомагати… Їй і так зараз важко, навіщо я повівся так само?»

Це було дивно. Іан ніколи раніше не діяв під впливом емоцій. Він завжди виявляв стриманість, розсудливість і давав ідеально правильні відповіді. Навіть з Анабель, яка постійно його діставала, він тримався саме так. Але останнім часом, варто йому лише перетнутися з нею, як емоції починають вирувати, змушуючи його чинити те, про що він потім шкодує.

«Вона мені подякувала, а я навіть не провів її, просто закляк на місці… Ха».

Іан деякий час стояв як у тумані, а потім швидко рушив до місця зустрічі з Робертом. Йому конче потрібно було зосередитися на роботі, щоб позбутися цих зайвих думок.

«Нехай зараз уся столиця говорить про Анабель, мені треба викинути це з голови».

Якщо вони сьогодні рознесуть ринок рабів, як заплановано, наступні кілька днів пройдуть у нескінченних справах. Анабель теж буде зайнята новою родиною та пошуками Ріарда. Кожен раз, коли вони стикаються, у нього на душі стає неспокійно.

«Сьогодні вночі — тільки місія».

Оскільки шансів зустріти Анабель сьогодні більше немає, йому буде легко повернути душевний спокій.

«Хіба я вже не викреслював її одного разу зі свого серця? Якийсь час я взагалі не буду про неї думати».

З цією твердою постановою він попрямував на зустріч із Робертом.