Розділ 39 — Розділ 39. Обставини нікчемної лиходійки (1)

Побачивши вдалині ательє Рейнфілдів, я знову відчула хвилювання, але вже зовсім іншого роду. Протягом усього цього часу я ніколи не вважала їх своєю родиною, тому не зовсім розуміла, як мені тепер поводитися. Сама лише думка про те, як я невпевнено заходжу всередину ательє, змушувала мої думки плутатися, а голову — ставати порожньою.

«Якби я знала, то хоча б запитала в Іана, з чого почати розмову».

Надзвичайно розсудливий та зразковий Іан напевно дав би мені правильну відповідь. Поки я стояла перед дверима ательє, повільно вдихаючи та вагаючись, двері раптом різко відчинилися.

— Ой, лишенько! — вигукнула я.

Я й сама злякалася так, що серце ледь не вискочило з грудей, але мій опонент здригнувся й закричав не менше.

Аарон, який саме збирався вийти надвір, витріщив на мене очі.

— Панно Анабель... ні, сестро!

Я подивилася в його очі — такого ж темно-синього кольору, як і мої.

«Сестро»... Це звертання було незвичним, але мені доведеться до нього звикнути. Він ніяково посміхнувся і промовив:

— Я якраз збирався йти шукати вас особисто, бо почав переживати, чи не дарма відпустив пана Іана одного. Думав, раптом ви з ним знову б’єтеся.

Він кинув погляд мені за спину, де нікого не було, і, злегка зітхнувши, додав:

— Судячи з того, що ви прийшли самі, ви таки посварилися. Взагалі-то, я так і передбачав, але як для сварки ви повернулися досить швидко.

— А, ні. Я просто сказала, що прийду сама, — зітхнувши, відповіла я. — Тепер я стала цуценям, яке знає страх перед тигром.

— Давайте краще не цуценям, а принаймні гієною. Але чому ж ви тоді не заходите і тупцюєте тут?

— О... ну... — я ніяково відповіла, уникаючи його погляду. — Я просто думала, що саме маю сказати.

— Навіщо про таке думати! — вигукнув Аарон, округливши очі. — Треба просто казати те, що на серці!

Те, що на серці?

Я знову крадькома поглянула на Аарона. Він був першим однолітком, з яким, як мені здавалося, я могла б потоваришувати. Його манера розмовляти була досить цікавою, у нас було спільне захоплення фехтуванням, та й обличчя його було мені знайомим протягом тривалого часу.

— Послухай... е-е...

І тоді я справді вилила йому свою душу.

— Вибач, я теж не знала. Тобі, мабуть, дуже прикро?

— Що? Мені?

— Так.

— А чому?

Згадавши, як раніше в ресторані Рейнфілдів він поспіхом вибіг привітатися з принцом Робертом як представник закладу, я продовжила пригніченим тоном:

— Тепер тобі доведеться ділити право на спадок, про що ти й подумати не міг... До того ж із такою поганою дівчиною, як я...

У Аарона аж щелепа відвисла. Щойно я побачила його обличчя, як ці думки одразу заполонили мою голову.

— Що ти такого зробила, аби заслужити право на спадок?

На жаль, ми з Аароном разом чули слова Елвена.

— Ми не росли разом, ти не проводила час із нашою родиною, то чому лише через те, що в нас тече одна кров!..

Тоді я вважала слова Елвена цілком слушними. Адже саме так мене вчили Кейтлін та Ріард протягом усього часу.

«Оскільки у вас тече одна кров, ти маєш право на спадок. Вони в жодному разі не захочуть віддавати тобі гроші, тому ти мусиш здобути титул власною силою...»

І вони самі поводилися так само. Коли я була ще зовсім маленькою, Кейтлін змусила мене підписати відмову від спадку під приводом «управління». Мовляв, лише будучи байдужою до таких речей, я зможу повністю присвятити себе фехтуванню.

— Анабель, зараз не час для тебе цікавитися спадком. Якщо ти почнеш думати про таке, це внесе розкол між тобою та Ріардом. У час, коли ми маємо триматися разом, це лише непотрібні зайві думки.

У минулому я зовсім не зналася на справах світу, тож мені було важко заперечити словам Кейтлін. Ріард також постійно підтакував їй:

— Тільки-но ти посядеш перше місце на змаганнях з фехтування, я одразу передам тобі все це. Обіцяю. Такі речі треба вирішувати заздалегідь, щоб ми не псували стосунки одне з одним.

Тому дотепер я завжди вважала, що право на спадок — це те, що неодмінно псує людям настрій. Я думала, що було б весело потеревенити втрьох із пані Леслі, але тепер здавалося, що такі дні ніколи не настануть. Оскільки я, людина, яка була абсолютно чужою, раптово з’явилася, їм цілком природно мало б бути неприємно...

— Ти ж, мабуть, жив із думкою, що все це належатиме тобі...

Після моїх слів Мерилін, тобто моя мати, яка вибігла з глибини ательє, різко зупинилася.

— О Боже мій.

Поки Аарон, теж вкрай розгублений, лише кліпав очима, мати пробурмотіла:

— Кейтлін зовсім зіпсувала дитину... Як можна під час першого ж привітання говорити про право на спадок...

Я й так добре знала, що я — пропаща людина, але зараз це було схоже на контрольний постріл. Я знову усвідомила одну річ. Кажуть, є люди, які виростають добрими та порядними навіть у найжахливіших умовах, але це точно була не я.

Почувши від рідної матері, яку я знайшла через 22 роки, фразу про те, що я «зіпсована дитина», мені стало так соромно, що я смиренно склала руки.

— Вибачте, що виросла такою нікчемною...

Отак перша картина нашого родинного возз'єднання була вщент зруйнована.

***

Батько, який знепритомнів, досі не прийшов до тями. Казали, що він на мить опритомнів, промовив щось на кшталт: «Моя донька... їла лише заморожене м'ясо Іфера...» — і знову втратив свідомість.

— Він завжди був дещо вразливим, — зітхнувши, мовила мати.

Звісно, сама мати, вбрана в розкішний одяг та з яскравим макіяжем, аж ніяк не виглядала вразливою.

— Проте завдяки своїй привабливій зовнішності він був дуже популярним у сиротинці, — додала вона.

— О, ось воно як... — відповіла я.

Ми втрьох — я, Аарон та мати — сиділи за столом без батька. Я тихо повела очима й сказала:

— Розмовляйте зі мною невимушено, будь ласка.

— Як я вже казала минулого разу, насправді я спостерігала за вами довгий час. Навряд чи в столиці знайдеться багато людей, які б не знали панни Анабель.

У цей момент мені знову стало соромно за своє минуле безпуття. Раніше я ніколи не переймалася своєю репутацією грубіянки, але тепер усе змінилося. Думки, про які я не згадувала через гнів, нахлинули на мене. А що, як їм соромно за те, що я їхня донька?

Усі вони — добропорядні люди, що важко працюють, а я до того, як згадала минуле життя, була лиходійкою, що брала участь у змовах та злочинах. Та й після того, як пам'ять повернулася, я не зробила нічого аж надто доброго...

З боку я виглядала як негідниця, що вперто продовжувала цькувати Іана.

«Може, їм не подобається, що в них з’явилася така донька?»

Я хвилювалася, чи не вважають вони в глибині душі прикрим те, що одного дня на них звалилася така донька-бешкетниця.

Тоді мати повільно продовжила:

— Як я тоді зізналася, дивлячись на вас, панно Анабель, я завжди думала про свою дитину, яка померла. Бо ви дівчатка, що народилася в тій самій лікарні того самого дня.

— Ах...

— Тому мені було так боляче бачити, як ви ходите лише в сірому одязі... І при цьому я весь цей час не впізнавала вас. Стільки років жити з думками про це, і все марно...

Мати міцно прикусила нижню губу, стримуючи сльози.

— ...Я не маю права називатися матір'ю.

— Тоді я не гідна називатися вашою дитиною. Вам же соромно за мене... Адже я виросла такою нікчемою.

— Де це бачено, щоб дитина мала мати якусь так звану «гідність»!

Я говорила з гіркотою, але раптом здригнулася від того, як мати несамовито вигукнула це. У неї й так був досить суворий вигляд, а коли вона ще й підвищила голос, я мимоволі зщулилася. До того ж її макіяж, розмазаний від сліз, робив її вигляд навіть дещо лякаючим.

— Це правда, що ти виросла дещо дивною, але ти — моя дитина. Як ти можеш таке казати?

Вона схопила мене за руку і одразу перейшла на «ти». У голові раптом усе затуманилося, і я відчула невагомість у тілі.

— Аарон теж дещо дивний, — додала вона.

— Так, сестро. Якщо вас бентежать ваші дивні вчинки, то це даремні хвилювання, — швидко втрутився Аарон. — Я теж провів дитинство без належної уваги батьків і, вирішивши, що так точно стану на хибний шлях, сам прийшов до герцогського дому Вейдросів.

Він заповзято пояснював, витріщивши очі:

— Завдяки цьому я тепер схожий на нормальну людину. У тій родині все будується на здоровому глузді.

Чесно кажучи, я погано знала людей із родини Рейнфілд. В оригінальному романі про них майже не було інформації, а завдяки пані Леслі ми лише злегка перетиналися. Тому я думала, що нам неодмінно буде ніяково разом, але, на диво, я почувалася затишно.

— Так, Анабель. Я пишаюся тобою. Друге місце на змаганнях з фехтування!

Мати злегка посміхнулася обличчям, на якому повністю потік макіяж навколо очей.

— Але навіть якби цього не було, я все одно пишалася б тобою. Ти ж принаймні дихаєш.

— Ну, це...

— Вже те, що ти жива — велике щастя. Я вдячна тобі вже за те, що ти просто існуєш.

На очі почали навертатись сльози.

За весь цей час я жодного разу не чула, що мною пишаються. Для Кейтлін та для родини маркіза Абедеса я завжди була недостатньо хорошою дитиною. Для багатьох у столиці я була посміховиськом, а для лицарів Вейдроса — суцільною халепою. Навіть я сама визнавала, що я боягузлива та нікчемна лиходійка.

І раптом, щойно ми зустрілися, моє існування визнали.

— Моя люба дитино, ти так натерпілася, блукаючи серед лихих людей.

Серце стиснулося від болю. Поки руки матері гладили мої долоні, щоки та плечі, сльози капали одна за одною.

— Мені так шкода, що я не впізнала тебе раніше. Будь ласка, пробач мені.