Розділ 4 — Розділ 4. Бажання втекти (3)

Згадавши своє минуле життя, я на кілька днів зачинилася в кімнаті, щоб впорядкувати думки та власне «я».

Коли я читала оригінальну історію у попередньому втіленні, я точно не відчувала неприязні до Іана Вейдроса. Навпаки, я схильна була оцінювати його досить високо.

Хоча раніше нас пов'язували лише погані стосунки, щойно я відновила пам’ять і почала дивитися на ситуацію об’єктивно, мої почуття до нього змінилися. Безпідставна ненависть, яка палала в мені раніше, зникла, поступившись місцем тверезим судженням. Як і належить справжньому «Марті Сью» (чи то пак «монстру» за силою), він мав схильність дещо зверхньо ставитися до інших, проте в основі своїй залишався розсудливою, щедрою та адекватною людиною.

Єдиний спадкоємець герцогського роду Вейдросів, відомого своїм непохитним лицарським духом, він цілком виправдовував своє ім'я.

Якби в нього був бодай трохи гірший характер, Анабель, імовірно, вже давно не було б серед живих. Скільки б капостей вона не вигадувала під час дуелей, скільки б образ не вигукувала на його адресу, він просто ігнорував це, стверджуючи: «Тим, хто схрестив мечі, не варто плекати особисту неприязнь».

Він був людиною зовсім іншого масштабу порівняно з минулою мною, яка була сповнена дріб’язкових емоцій. Тому порятунок його від небезпеки не видавався мені чимось неприємним.

«Але ж і себе мені теж шкода».

Навіть зі спогадами про минуле життя, я розуміла, що не буває лиходіїв без передісторії, тож і в мене був привід для дещиці жалю до самої себе.

Моя мати, Кейтлін, вийшла заміж за бідного збіднілого аристократа, народила Ріарда, а за кілька років втратила чоловіка. Після цього вона стала одержима ідеєю «підчепити» вельможу, щоб змінити свою долю. Відчайдушно спокусивши маркіза Абедеса, вона завагітніла мною, а після мого народження сльозами та благаннями виманила у нього цей маєток і чималі статки. Досягнувши успіху у зміні свого соціального статусу, Кейтлін почала мріяти про більше.

Випадково виявивши мій талант до фехтування, коли я була ще зовсім маленькою, Кейтлін разом із Ріардом почали фанатично промивати мені мізки. Вони вбивали мені в голову, що якщо Анабель Надіт не посяде перше місце на турнірі мечників, вона — нікчемна істота. Ще в дитинстві, аби я не розслаблялася, мене змусили підписати відмову від усіх прав на спадщину на користь Ріарда. Навіть після того, як вона загинула в каретній аварії, Ріард продовжував вимагати від мене першості.

— Ти недостатньо старалася, тому мати померла, так і не побачивши твого тріумфу. Тож ти мусиш нарешті виграти, щоб показати це матусі на небесах.

Увесь цей час я, охоплена почуттям провини, хоча це й не була моя провина, виснажливо тренувалася. І водночас ще сильніше ненавиділа Іана, який був причиною того, що я не могла посісти перше місце. Проте насправді об’єкт моєї ненависті мав бути зовсім іншим.

«Кровний зв'язок не гарантує хороших стосунків».

Якби була моя воля, я б розірвала будь-які зв'язки з Ріардом, попри спільну матір, і жила б як чужа людина. Але всі кошти перебували під його управлінням, а в мене не було ні гроша.

«Що більше думаю, то прикріше стає. Хіба він не справжнє сміття? Прибрав до рук усі мої призові гроші з турнірів, а мені навіть жодної покоївки не виділив?».

Прийшли спогади про те, як Кейтлін розкошувала, не купивши мені жодної пристойної сукні. Попри те, що маєток був досить розкішним і просторим, моя кімната була тісною, темною і майже без меблів.

Поки Кейтлін та Ріард цілими днями тримали мене на тренувальному майданчику, вони вдвох ходили по вишуканих ресторанах чи на шопінг.

Щоразу я чіплялася за меч з надією, що ставши першою, зможу бути щасливою разом із ними. І ось до чого це призвело. Бідна жінка, яка не має нічого, крім майстерного володіння мечем, і змушена триматися за Ріарда.

«Я більше не хочу жити з цим покидьком».

Я прийняла рішення.

«До самого початку турніру я зведу нанівець усі підступи Ріарда, а потім покину цей дім».

Коли справу буде владнано, у мене не залишиться жодної причини залишатися з ним.

«Може, стати вчителькою фехтування? Зароблятиму гроші й буду досхочу ходити на побачення. Куди не глянь — усюди красені».

Якщо не плутатися під ногами у Іана Вейдроса, я — лише другорядна персона, якої навіть немає в оригінальному романі. Тож я могла просто насолоджуватися цим світом.

Склавши такий чудовий план на майбутнє, я, наспівуючи, вийшла з маєтку.

Настав час іти до Іана.

Треба було лише натякнути про небезпеку, вилаятися для відведення підозр і повернутися назад.

***

На тренувальному майданчику герцогського роду Вейдросів саме тривали навчання лицарів.

— Пропоную зробити перерву на перекуску! — з широкою посмішкою промовив Аарон, підкочуючи тацю. — Я особисто попросив батька приготувати особливе частування.

Батько Аарона був шеф-кухарем родини Вейдрос. Усі лицарі з очікуванням в очах дивилися на тацю.

— Пф... кхм... — лицарі, які вчора брали участь у супроводі Верховного жерця, не змогли стримати сміху, але миттєво зиркнули на Іана, ловлячи його реакцію.

На таці височіла гора сендвічів.

— Я загадаю вам загадку, — Аарон грайливо звернувся до молодого зброєносця, який не був у вчорашній охороні й просто радів частуванню. — Уявіть, що ви їсте сендвіч і знаходите там таргана. Скільки тарганів засмутять вас найбільше?

— Га? Ну... два? Три? — юнак здивовано нахилив голову. — Хіба не що більше, то гірше?

— Я теж так думав, але вчора одна особа дала мені велике просвітлення, — серйозно відповів Аарон. — Правильна відповідь...

Проте він не встиг договорити. Іан, чиї червоні очі загрозливо блиснули, процідив крізь зуби:

— Якщо не хочеш, щоб «особлива перекуска» закінчилася особливими стусанами — замовкни.

— Оце так. Я глибоко поранений, — Аарон театрально зітхнув. — Рани, завдані людьми, доводиться лікувати спілкуванням із тваринами... — Він тужливо подивився в небо. — У зв'язку з цим, я роздумую, чи не завести мені з десяток голубів як домашніх улюбленців. Що скажете?

— Аароне Рейнфілде, — Іан оголив меч. — Весь вечір ти будеш моїм спаринг-партнером.

Аарон зблід і почав задкувати, проте язик у нього не зупинявся:

— О ні! Панно Анабель, яка зазвичай приходила на дуель щодня, ви де? Чому не рятуєте бідолашного Аарона Рейнфілда в цій кризовій ситуації!

Від цих слів у лицарів почали сіпатися кутики губ. Іан був людиною мовчазною і стриманою, і хоча через свою байдужість до дрібниць часто прощав багато речей, жартувати з ним було вкрай важко. Його майстерність була неперевершеною, він чітко розділяв особисте та службове, а його погляд завжди залишався крижаним.

У всьому світі було лише двоє людей, окрім його батьків, герцогського подружжя, які наважувалися говорити йому все прямо в очі: «вічно друга» Анабель Надіт та його ад'ютант Аарон Рейнфілд.

Обоє мали спільну рису — хоч вони й поступалися Іану, проте були визнаними майстрами своєї справи.

— Невже вона злягла через ті отруйні голки, що вчора встромилися їй у спину? — розпачливо вигукнув Аарон.

— З нею все гаразд, тож не хвилюйся, — холодно відрізав Іан.

— О-хо-хо? — темно-сині очі Аарона заблищали від цікавості. — А звідки ви знаєте, що панна Анабель у порядку?

Аарон не проґавив миттєве замішання, що промайнуло в очах Іана.

— Невже ви, роздумуючи про її вчорашню дивну витівку, ворочалися всю ніч, а серед ночі послали слугу, щоб дізнатися, як вона? Це було б вельми химерно.

На щастя, Іану не довелося відповідати на цей потік слів.

— Іане Вейдросе!

Хтось увірвався на тренувальний майданчик Вейдросів без жодних церемоній чи попереджень, легко оминувши вартових.

— Я прийшла!

Дзвінкий, впевнений голос, високо зав'язане світло-бузкове волосся, темно-сині очі та незмінний сірий тренувальний костюм. Це була Анабель Надіт, яка з’явилася тут після тривалої перерви.

Іан тихо зітхнув і, озирнувшись на підлеглих, сказав:

— Відійдіть. Усе одно ніхто, крім мене, не зможе їй протистояти.

Лицарі Вейдроса вже встигли розійтися, наче відплив, і всілися по кутках майданчика. Звісно, спочатку вони не поступалися так покірно. Серед них було чимало прихильників жорстких заходів, які вважали, що не можна спускати з рук Анабель її зухвалість і візити без запрошення. Проте всі вони пали під її мечем. Ніхто не міг зупинити її на шляху до Іана, і результат завжди був один і той самий. Лише Іан міг її приборкати.

Аарон, мабуть, міг би протриматися проти неї досить довго, але він завжди відмовлявся, вигадуючи безглузді виправдання на кшталт: «Я не можу підняти на неї меч. Я відчуваю в ній дивне відлуння моєї душі».

Тому лицарі з часом просто почали з цікавістю спостерігати за їхніми дуелями та висміювати Анабель, коли та, програвши, вибігала геть, вигукуючи прокльони.

Але сьогодні все було інакше.

Анабель стала перед Іаном, дотримуючись усіх правил етикету дуелі. Враховуючи, що раніше вона зазвичай просто накидалася на нього без жодних церемоній, це було вкрай дивно.

Вона повільно оголила меч.

Лицарі, затамувавши подих і відчуваючи нетипову напругу, спостерігали за двома постатями, що завмерли одне навпроти одного.

***

— Що? Оскар власноруч приготував сендвічі? І відправив їх лицарям як особливу перекуску?

Герцогиня Вейдрос, Леслі, гупнула по столу.

Сендвічі Оскара Рейнфілда, головного шеф-кухаря родини, були рідкісним делікатесом. Вона негайно наказала приготувати порцію і для неї, але отримала відповідь, що інгредієнти закінчилися, і доведеться чекати годину, поки закуплять нові.

— Як я можу чекати годину! Іду на тренувальний майданчик. Там точно мав залишитися бодай один!

З думкою, що якщо не залишилося, то вона відбере сендвіч у сина, Леслі підхопилася. Хоча зараз вона була герцогинею, за походженням вона була з простолюдинів. Тому вона не збиралася дбати про «гідність», коли йшлося про бажану їжу, навіть у своєму віці.

Бувши видатною мечницею, вона знала, що будь-яка покоївка буде повільнішою за неї.

Примчавши на майданчик швидше за всіх, вона, яка давно тут не бувала, була дещо вражена побаченим.