Розділ 44 — Розділ 44. Обставини нікчемної лиходійки (6)

Іан та Роберт прибули на аукціон пізніше, ніж планували. Іан трохи запізнився на зустріч через розмову з Анабель, і саме те, що вони вирішили піти не звичним шляхом, стало початком невдач. Роберт, недовго думаючи, вирушив назустріч Іану, який затримувався, і через це вони розминулися на дорозі.

— Хто ви такі?

Коли вони нарешті дісталися задньої частини будівлі магазину дрібничок, Роберт без вагань назвав пароль:

— Пароль... «Зелений».

Схоже, пароль був вірним, бо стара жінка в поношеному фартуху ввічливо привітала їх:

— Заходьте. Ласкаво просимо.

А щойно вони увійшли, вона мимохідь пробурмотіла:

— Ви добряче запізнилися.

Роберт зухвало парирував:

— Вийдемо ми теж досить пізно, тож чекайте.

Вони рушили таємним проходом, куди їх спрямувала стара. Шлях у темряві був досить довгим, і Роберт, переконавшись, що навколо нікого немає, прошепотів:

— Схоже, ми справді трохи забарилися.

Роберт та Іан мимоволі прискорили крок. Стерши зі свого обличчя зухвалу маску, якою він хизувався перед старою, Роберт серйозно сказав:

— Ми мусимо неодмінно схопити Моріота.

— Місце, де панує чорна магія... — Іан пробурмотів це, не в силах приховати огиду.

Він уперше стикався з настільки відвертим беззаконням. Роберт спокійно пояснив:

— Ловити дрібну рибку немає сенсу, Іане. Щоб знайти справжню верхівку, тобто тих, хто безпосередньо практикує чорну магію, ми маємо поводитися як справжні клієнти. Ти вперше на такій справі, тому можеш не знати, але приховане розслідування в таких обставинах — це основа. Навіть якщо тобі неприємно, мусиш терпіти.

— Зрозумів.

Роберт уже давно вистежував подібні злочини. Там, де за справами стояла аномальна магія, не властива цьому світу, природно з’являлися великі гроші. І Роберт припускав, що ці гроші йшли на політичні потреби наслідного принца Каллона.

— Це не просто щось, це чорна магія. Сила іншого світу, якій не місце тут, — тихо промовив Роберт.

— Дивно, що вона так довго і таємно процвітає.

— Це справді так.

— Моє припущення таке: без заступництва наслідного принца імперії подібному свавіллю було б важко існувати.

Саме тому він не міг задіяти імперську гвардію і звернувся по допомогу до Іана. Головнокомандувачем гвардії був саме Каллон. Крім того, один Іан вартував десятків найкращих гвардійців.

— Тож наша мета — знайти верхівку і виявити зв’язок із наслідним принцом?

— Для початку — так, — Роберт кивнув на запитання Іана. — Але навіть якщо це буде важко, я не залишу це місце просто так. Це найбільше кубло злочинності в столиці, і ми маємо заарештувати всіх, кого зможемо.

Під час розмови вони відчули чиюсь присутність у таємному проході й миттєво замовкли. У стані крайньої напруги перед ними з’явилася тендітна жінка з каштановим волоссям. Через маску її обличчя не було видно, але, за оцінкою Іана, вона зовсім не мала бойових навичок.

«Прийшла подивитися і вже йде?»

Її хода була настільки легкою та безтурботною, що Іан навіть відчув легку відразу.

«Як і казав принц, не варто створювати проблеми завчасно».

Тож Іан просто дозволив їй пройти повз них.

— Навіть зовсім звичайні молоді люди приходять сюди самі.

— Це лише доводить, наскільки це поширено навколо нас. Справді варто бути пильними.

Іан та Роберт зітхнули, усвідомлюючи серйозність ситуації.

— Насправді я таємно попросив допомоги у храму. Про всяк випадок.

— Ви не робили офіційного запиту?

— Храму теж важко довіряти. Це просто один із запобіжних заходів, — сказав Роберт так, ніби це не мало великого значення. Його очі блиснули: — Якщо там справді є доброчесна людина, вона допоможе. А якщо і храм вплутаний у це, і інформація просочиться... це теж стане для нас важливим доказом.

Пройшовши ще трохи, вони нарешті побачили розкішний вхід. Проте перед самим входом хтось лежав. Судячи з міцної статури та чорної уніформи, це був хтось із персоналу ринку.

— Що це? Схоже, це охоронець, який мав би вартувати тут, — розгублено прошепотів Роберт.

Іан обережно вихопив меч і оглянув непритомного. Удар був нанесений точно в життєво важливу точку — професійно і миттєво. З огляду на техніку, місце удару та силу, в пам’яті зринув надто знайомий стиль атаки.

«Анабель?»

Але ж вона зараз мала б мирно вечеряти зі своєю новою родиною.

«...Її тут бути не може. Краще викинути це з голови».

Іан швидко відкинув ці думки й сховав меч.

— Його вдарили точно в ціль, він пролежить непритомним ще пів дня. Можемо заходити, не звертаючи уваги.

— Оскільки ми перші це побачили, подія сталася зовсім нещодавно. Краще швидше увійти й змішатися з натовпом, поки нас не запідозрили.

Слова Роберта були слушними, і вони вдвох відчинили двері до чорного ринку. Побачивши перед собою картину беззаконня, Іан на мить здригнувся. Він народився у високопоставленій аристократичній родині, чесно очолював лицарський орден Вейдрос і ніколи не мав стосунку до соціального дна.

Його вроджене почуття справедливості та моральні цінності не давали йому змоги приховати емоції на обличчі. Досі Іан ніколи не вагався, коли бачив щось неправильне.

Саме тоді, коли його рука мимоволі потягнулася до меча, почулося:

— Любий!

Майже одночасно з рухом руки він відчув знайоме тепло.

— Яке чудове тіло! Ти подобаєшся мені найбільше з усіх тут присутніх!

Ще до того, як ці гучні слова влучили йому у вуха, серце Іана підскочило. Тіло впізнало її раніше за голову. Хоча її слова були абсолютно безглуздими.

— Гей, не хапайся за меч так раптово. Якщо ми побудемо разом, я цілком можу виявитися в твоєму смаку!

Іан не міг вимовити ні слова, почуваючись напрочуд безпорадним. Через її присутність поруч усе навколо ніби зупинилося. Слідом за гучним і бадьорим вигуком пролунав шепіт прямо у вухо:

— Якщо вже хочеш робити таке обличчя, то дивися на мене. Навіть через маску видно, як у тебе щелепи звело. З таким виразом тебе тут швидко схоплять. Навіть якщо ти такий благородний у душі, навіщо всьому тілу бути таким чесним?

Від цього шепоту по тілу пробігли сироти, і він весь напружився.

— До того ж ти збирався вихопити меч, ти з’їхав з глузду?

На жінці була вишукана маска, але це безперечно була Анабель.

Хоча сьогодні він обіцяв собі не думати про неї. Відчувши тепло її рук на своєму плечі, він на мить затамував подих, у голові запаморочилося, а м’язи напружилися. Чесно кажучи, йому здавалося, що навіть якби Анабель зараз витягла меч і вдарила його, він був би абсолютно беззахисним.

Серед вихру думок він поспіхом вихопив перше, що спало на думку:

— Той хлопець біля дверей... це все ж таки твоя робота?

— Ага, це так.

Раз вона побила охоронця, значить, Анабель принаймні не була заодно з Моріотом. Помітивши чужі погляди, вона знову голосно вигукнула:

— Любий! Давай ходити разом! Я буду до тебе дуже доброю!

— ...Будеш доброю? — Іан мимоволі запитав це дерев’яним голосом, на що Анабель бадьоро відповіла:

— Так! Навіть якщо ти верзтимеш щось нудне, я чесно слухатиму тебе цілих тридцять секунд.

— Зазвичай тридцять секунд може вислухати будь-хто, навіть якщо мова іноземна...

— Тоді, якщо нам доведеться грати в «камінь-ножиці-папір», я викидатиму знак одночасно з тобою.

— Це і так само собою зрозуміло...

— І цього мало? Тоді пізніше підемо в десертну крамницю. Коли їстимемо полуничний торт, я віддам тобі свою полуницю.

— ...

— Не любиш полуничний торт? Тоді замовимо млинці, і я наллю тобі найбільше сиропу.

Ці прояви «доброти» були дріб’язковими, але тон Анабель був надзвичайно серйозним. Коли перша хвиля розгубленості минула, Іан помітив, що вона напружена як ніколи. Вирішивши підіграти, він незграбно кивнув:

— Що ж, тоді... хм, давай ходити разом.

— Ох, і з якою погордою ти поводишся...

Анабель цокнула язиком, і лише тоді Іан помітив за її спиною постать у масці кролика, що невпевнено наближалася. Це був його підлеглий Аарон, чию присутність він впізнав би будь-де. Той теж впізнав Іана навіть у масці й тихо пробурмотів:

— Е-е... хм? А що тут відбувається?

Анабель прошепотіла так, щоб чули лише Аарон та Роберт, які були поруч:

— Іан не може приховати свою огиду, тому я роблю димову завісу. Прикидаюся жінкою, яка настирливо до нього липне.

Аарон не зміг приховати захоплення:

— Стратегія «приховати огиду ще більшою огидою»! Це геніально. Буду благати пана призначити вас головним радником лицарського ордену Вейдрос.

Роберт теж втрутився з цікавістю:

— Так, Іан у нас новачок у таких справах і занадто чесна людина, тож актор із нього нікудишній. Приховати відразу до злочину відразою до Анабель — це справді блискучий хід.

Іан мимоволі зітхнув. Він не встиг сказати, що не так уже й сильно її ненавидить, як Анабель знову прошепотіла:

— Нічого не вдієш. Я буду й далі липнути до тебе як божевільна, тож просто терпи. Це краще, ніж викликати підозри.

— ...

— Якщо в тебе влучить чорна магія — це кінець. Неважливо, наскільки ти вправний із мечем. Тут усі менеджери володіють чорною магією.

— Я зрозумів.

Іан відповів сухо.

Він хотів сказати, що тепло її рук йому зовсім не огидне, але глянув на Аарона і промовчав. Він добре знав: якщо не хочеш, щоб тебе все життя дражнили перекрученими історіями, краще говорити таке без присутності Аарона.

Проте він, чиї «душа і тіло були чесними», не збирався забувати свої слова. Він планував серйозно поговорити з нею, щойно вони залишаться наодинці.

Він скаже їй, що не відчуває до неї ненависті. Навпаки, він мав подякувати їй за порятунок від небезпеки.

Раз вона першою подякувала йому раніше, він теж мав бути вдячним за те, що заслуговує вдячності.

«Наодинці...»

Раптом у животі все перевернулося. Здавалося, це тепло, що прилипло до нього, остаточно паморочить йому голову.