Розділ 46 — Розділ 46. Обставини нікчемної лиходійки (8)

В оригінальному романі Іан та Сесіанна вирушають до зали №2. Через це вони не досягають жодних успіхів у пошуках Моріота чи Каллона.

Звісно, за цей час на їхньому любовному фронті встигають проклюнутися перші паростки почуттів. І вже після того, як вони трохи зблизилися, їхнє перебування викривають через одного побитого менеджера, і починається битва.

Іан самотужки розправляється з цілою юрбою менеджерів, а Роберт викликає варту, що проходила повз, і здійснює арешт на місці. Зрештою, завдяки неймовірним здібностям Іана, це місце розносять на тріски.

Звісно, події оригінального роману вже давно залишилися в минулому. Почати хоча б із того, що Сесіанни тут немає….

Тому я мала розробити власну доладну стратегію.

— То який наш план? — запитав Іан, поки ми йшли до зали №3.

Я стиха прошепотіла:

— Спершу зачаїтися, поки не з’явиться Моріот.

— А потім?...

— Потім підібратися до нього ззаду, приставити меч до горла і пригрозити.

— І це все?...

— Тим часом на нас накинуться менеджери.

— З ними ми впораємося. Головне — швидко вибити їх із ладу, поки вони не застосували чорну магію. — додала я.

Я була впевнена, що переможу їх навіть сама, а з Іаном рівень складності ставав мінімальним. Однак, варто було лише чорній магії вирватися на волю, як вороги почали б переслідувати нас по п’ятах, тому їх слід було нейтралізувати миттєво. Це був перевірений метод перемоги, здобутий у попередньому бою.

Я серйозно промовила:

— Зазвичай кажуть: «коли сил не вистачає, доводиться напружувати мізки», але оскільки ми чудово володіємо своїми тілами, наші мізки можуть трохи відпочити.

Іан виглядав дещо спантеличеним, але заперечити не зміг. Увійшовши до зали №3, ми на деякий час завмерли.

— Усі вони відібрані особисто майстром. Хіба вони не вродливі? — люб’язно поцікавився службовець, що приймав плату за вхід. Під «майстром» він, очевидно, мав на увазі Моріота, господаря цього аукціону.

Ми з Іаном обережно зайняли свої місця. До початку торгів ще залишалося трохи часу. Попереду стояли чоловіки настільки вродливі, що очі на лоба лізли. Було очевидно, що вони вже поглинуті чорною магією і позбавлені власного «я».

— Справді вродливі. Зібрали тут тільки красенів, — пробурмотіла я, сідаючи.

Іан видав короткий смішок:

— То ти ними захоплюєшся?

— Ні, — серйозно відповіла я. — Мені здається, що більшість чоловіків вродливі, тому я не відчуваю особливого захвату.

— Більшість?...

— Я про те, що навіть звичайні перехожі на вулиці виглядають цілком пристойно.

— Що?

Іан перепитав так, ніби почув нісенітницю:

— Тобто ти хочеш сказати, що будь-який чоловік для тебе вродливий?

— Так. Якщо хтось не є надзвичайно, по-особливому гарним, то для мене вони всі приблизно однакові. Мене це цілком влаштовує.

Я помітила, як нижня частина обличчя Іана невдоволено напружилася. Схоже, він, звиклий до постійних компліментів своїй зовнішності, був дещо шокований моїм способом мислення.

— Отже, зовнішність чоловіка для тебе зовсім не має значення? — запитав він з невластивою йому емоційністю.

Я відповіла щиро:

— Не має. Є речі набагато важливіші за це.

Згадалося, що відколи ми вперше зустрілися в чотирнадцять років, я переслідувала його ледь не щодня, але сьогодні ми вперше розмовляли по-людськи. Якби не ця екстремальна ситуація, такого ніколи б не сталося.

— І що ж тоді важливо? — допитувався Іан.

Я на мить замислилася, а потім повільно заговорила:

— Я знайшла свою сім’ю через двадцять два роки, але замість того, щоб просто привітатися, я кинулася геть заради помсти.

— Це….

— І щойно зустрівши Аарона, я заговорила про право на спадок. Сказала, що мені прикро, що йому доведеться ділити майно з кимось, кого він не чекав.

— …Що?.

— Тебе теж вражає така поведінка, чи не так?

Я сумно всміхнулася й продовжила:

— Річ у тім, що я виросла серед лихих людей, тому моє виховання далеке від норми. Час від часу в мені прокидається це викривлене мислення. Власне, щойно через це ледь не сталася біда.

Поки я говорила, мені здавалося, що я не стільки пояснюю це Іанові, скільки впорядковую власні думки.

— Тобі від цього сумно? — тихо запитав він. Я ледь помітно кивнула.

— Що ж, це не дуже добре. Звісно, не варто занепадати духом перед такою важливою справою.

— Твій пригнічений вигляд мені не до вподоби.

Він важко зітхнув, замислився на мить, а тоді раптом видав:

— Хочеш мене вдарити?

— …Га?.

— Це єдиний спосіб підняти тобі настрій, який спав мені на думку. Тобі ж подобається мене бити.

— Ти ж мені ніколи не піддавався, до чого тут….

— Цього разу піддамся.

Яка дивовижна товариська підтримка!

Я похитала головою, оголошуючи, що стала іншою людиною:

— Раніше в моєму житті не було іншого бажання, окрім як перемогти тебе… але тепер я дійсно хочу налагодити стосунки зі своєю новою родиною.

Горло здавило, але я продовжувала:

— Якщо колись у мене буде власна сім’я, я не хочу, щоб мої діти росли так, як я.

Мабуть, ці слова я ніколи не зможу сказати батькам, бо це надто сильно їх засмутить. Оскільки друзів у мене не було, іронічно, що я вилила душу Іанові — людині, з якою у нас були найгірші стосунки у світі.

— Тому, якщо я колись вирішу знайти коханого, я б хотіла, щоб це була розсудлива, правильна і справедлива людина.

Певно, коли я побачила Іана раніше, я відчула якесь дивне полегшення, і між нами виникла невидима близькість. Все навколо змінилося, але наші з Іаном стосунки, в яких ми вісім років гризлися між собою, здавалися незмінними. Можливо, тому слова щирості самі лилися з мене.

— Я теж хочу жити як нормальна людина, але я ніколи так не жила. Тож мій ідеал — це чоловік, чиї вчинки та думки не є дивними. — я посміхнулась йому і продовжила: — Наприклад… такий як ти?

— Кха! Кха-кха!.

Іан закашлявся настільки сильно, що люди навколо почали озиратися. Дивлячись, як він вихоплює хустку, щоб витерти губи, я поспіхом додала:

— Тобі так неприємно? Не хвилюйся, я не мала на увазі саме тебе, а лише людину, схожу на тебе.

— Ні, це…

— Я ціную в тобі те, що ти надзвичайно розсудливий. — я швидко мовила, — Ти любиш добрих людей і ненавидиш лихих. Мені подобається навіть те, що ти терпіти не можеш таку, як я!

— …

— Якби ти вплутався в щось подібне зі мною, це було б справді дивно й нелогічно з твого боку. А я саме це найбільше ненавиджу! Тож не переймайся!

Вражена шляхетністю Іана, який після всіх моїх знущань навіть подякував мені, я вирішила зробити йому подарунок:

— І на останньому турнірі мечників, якщо забажаєш, я зніму свою кандидатуру. Я знаю, що всі ці роки була перешкодою у твоєму житті.

Від цих лагідних слів Іан, на мій подив, збуджено вигукнув:

— Що ти верзеш, Анабель?

— Га?...

Він виглядав розлюченим, що геть мене спантеличило. Слова посипалися з нього водоспадами:

— З якого дива? Хіба ти не казала, що меч — це твоє життя? Що ти не здасися, поки не здолаєш мене? Невже і меч, і я тепер стали непотрібними у твоєму житті?

Коли він вимовляв «непотрібними», у його погляді було стільки образи.

— Чи це тому, що я занадто нехтував тобою? Тому що просив матір не вірити тобі? У цьому я, звісно, був неправий…!.

— Та ти навпаки був досить поблажливим до мене, у чому ти знову себе виниш?

Я почала заперечувати, махаючи руками:

— Просто я намагаюся знайти шлях до звичайного життя. Не тільки меч, а й палке кохання, щасливий шлюб….

Тільки-но я це випалила, як зрозуміла, що бовкнула щось не те. Вираз його обличчя став ще дивнішим.

— Жодної відмови від участі. Категорично ні. У цьому немає потреби, — твердо відрізав Іан.

— Ну, якщо ти так кажеш…. — незграбно відповіла я.

Саме в ту мить у двері, розташовані навпроти входу, зайшов чоловік у супроводі двох менеджерів. Судячи з того, як персонал почав вклонятися йому, це без сумніву був Моріот.

— Ну як, усе в порядку?

— Так. Сьогодні гарний день, клієнтів дуже багато.

Я озирнулася — зала вже була вщент заповнена людьми. Моріот також був у масці, тож розгледіти обличчя було важко, але він здавався досить міцним чоловіком. Він окинув поглядом присутніх і піднявся на сцену.

— Ласкаво просимо до Роноподії.

Іан подав мені знак очима, запитуючи, чи варто викликати спільників за допомогою магічних перснів. Я мовчки похитала головою. Чесно кажучи, від решти в бою користі було небагато. Якби Роберта взяли в заручники, це створило б зайвий клопіт. Краще було розібратися зі всьому самим.

— Я — представник цього чорного ринку, Моріот Хіон. Вітаю вельмишановних гостей.

Я примружилася, розглядаючи його.

«А він досить непоганий з себе».

Він носив маленьку маску, яка при уважному розгляді відкривала риси його обличчя. Він не міг цього не знати — певно, навмисно вирізав маску так, щоб вона підкреслювала його вроду.

У залі почали шепотітися:

— Ого, який красень.

— Певно, під маскою він справжній красень.

Моріот усміхнувся бездоганною посмішкою:

— Дякую за підтримку. Бажаю вам приємного вечора.

Навіщо було підійматися на сцену заради цих порожніх слів…. Раптом у моїй голові промайнула здогадка.

«Він справжній божевільний, який щодня розмовляє сам із собою перед дзеркалом, проте він нізащо не чіпає тих, хто не вродливіший за нього».

«Тих лихих істот, що прийшли з іншого світу, називають „Джерелом чорної магії“. Якщо знищити лише їх, уся похідна чорна магія просто розвіється. Однак вони зазвичай приховуються у звичайних речах, тваринах чи рослинах, тому ми не здатні їх розпізнати».

Здається, я почала розуміти справжню суть усіх цих подій.