Розділ 5 — Розділ 5. Бажання втекти (4)

— Охо-хо.

Леслі цілком природно взяла з таці сендвіч і всілася просто посеред лицарів.

— П-п-пані герцогине!

— Тсс.

Лицарі навколо, впізнавши її, ледь не підскочили на місці від несподіванки, але Леслі, повністю приховавши свою присутність, приклала палець до губ.

— Дайте і мені подивитися.

Жінка з блідо-ліловим волоссям, що стояла перед Іаном, була їй добре знайома.

Анабель Надіт — нещасна позашлюбна донька, яка на змаганнях із фехтування завжди посідала лише друге місце, поступаючись її синові. Казали, що вона була донькою маркіза Абедеса від вдови якогось збіднілого аристократа.

Навіть Леслі, яка мало цікавилася світським життям, знала ім’я тієї вдови — Кейтлін Надіт . Вона з’являлася всюди, де тільки можна, вихваляючись: «Ось коли нашу Анабель визнають членом сім’ї маркіза...»

Леслі пам’ятала, як через таку зухвалість дружина маркіза Абедеса сильно страждала.

«Треба ж було народитися саме позашлюбною донькою маркіза Абедеса, бідолаха. Зовсім не пощастило з батьками».

Її біологічний батько, маркіз Абедес, об’єктивно був людиною безвідповідальною. Наскільки знала Леслі, що після народження Анабель він лише видав Кейтлін трохи грошей, щоб та припинила нити й канючити, і більше жодного разу не виявив до доньки інтересу.

Коли він випадково зустрів Анабель на її першому турнірі, то лише сухо кинув: «Окрім лілового волосся, ти на мене зовсім не схожа».

Ба більше, навіть коли Кейтлін померла і весь спадок перейшов до Ріарда , він нічого не зробив для доньки. А він же не міг не знати, що вона так відчайдушно прагне першого місця лише задля того, щоб бути визнаною членом сім’ї маркіза.

— Кажуть, вона приходить ледь не щодня і викликає Іана на дуель? Вчора теж була?

Леслі також знала, що Анабель щодня приходить до її сина, вихоплюючи меч. Вона чудово розуміла цей нескінченний дух суперництва, яке друге місце відчуває до першого. Адже колись вона сама відчувала те саме до герцога Вейдроса .

Тому її зовсім не дратувало те, що Анабель невпинно кидалася на Іана . Хіба не в цьому полягає справжня вдача того, хто тримає в руках меч?

Проте вона почувалася ніяково через чутки про те, що дівчина не дотримується навіть базового етикету мечника... Але, побачивши, як та ввічливо вітається і спокійно виймає меч, Леслі зрозуміла, що це зовсім не так.

— Її не було кілька днів, сьогодні завітала вперше за довгий час. Але вчора вони перетнулися під час супроводу Верховного Жреця.

Леслі з цікавістю блиснула очима, спонукаючи продовжувати. Почувши про вчорашні події, вона спантеличено схилила голову набік. Лицар розповідав так, ніби Анабель врятувала Верховного Жреця, але обставини здавалися дивними. Якби це було так, вона мала б закрити собою Жреця, то чому ж вона закрила Іана? Не знаючи напевно, бо її там не було, Леслі все ж відчула: Анабель захистила Іана від поранення, а не Жреця.

Саме в цей момент мечі двох суперників зіткнулися.

«А її рухи й справді чисті, і мечем володіє вправно».

Леслі бачила їхній поєдинок на турнірі близько чотирьох років тому, тож зараз це видовище було для неї в новину.

«Зачекайте-но».

Після кількох обмінів ударами її брови злегка зійшлися на переніссі.

«Вони обидва якісь дивно байдужі?»

«Спина ж відкрита! Іан не міг цього проґавити, чому він так поводиться?»

Хоча це була лише мить, у нього була можливість завдати удару в спину Анабель, але Іан просто проігнорував цю вразливість. Звісно, не лише Іан діяв без запалу.

— Пхе, на сьогодні досить, — сказала Анабель, відступивши після того, як недбало відбила кілька його атак.

«Дивно. Очевидно, що ще є сили продовжувати. Вона навіть не виглядає втомленою».

Інші лицарі, можливо, і не помітили, але Леслі миттєво збагнула, що Анабель не викладалася на повну.

— Не використовуй підлих трюків, — тихо промовив Іан, звузивши очі, теж помітивши її недбалість. — Я знаю всі твої прийоми. Вдавати відступ, щоб потім раптово напасти — це ж один із твоїх 734 підлих методів, чи не так?

Леслі цокнула язиком. Її прямолінійний син ніколи б не назвав число 734 просто так. Він точно порахував кожен із них.

— Про що ти! Я не казала, що дуель закінчена, — відказала Анабель, ховаючи меч у піхви. — Завтра. О 7-й вечора. Тоді й закінчимо.

Від такої безглуздої заяви Іан насупився:

— Ні. У мене вже призначена зустріч.

У цей момент Анабель підійшла до нього впритул. Іан, очікуючи раптової атаки, швидко виставив меч, але Анабель лише щось прошепотіла йому на вухо дуже тихим голосом. Леслі напружила всі сили, щоб підслухати, але розібрала лише уривки:

— ...не йди до... бо... зроби. Особливо...

«Що там? Що?»

Коли згораючи від цікавості Леслі вже збиралася підвестися і виказати свою присутність, Анабель відскочила назад і вигукнула:

— Як ти смієш ігнорувати мій виклик на дуель! Щоб ти в дощовий день ступив у калюжу і тобі в черевик заліз черв'як! Щоб ти йшов дорогою, позіхнув, а в цей момент колесо карети забризкало тебе брудом прямо до рота!

Після цього вона зникла так само раптово, як і з’явилася. Леслі лише сухо засміялася.

«Казали, вона сипле жахливими образами й прокляттями, то це вони і є? Це ж навіть мило».

А Іан, дивлячись услід Анабель, мав вельми неоднозначний вираз обличчя. Леслі вперше за довгий час захотілося втрутитися у справи сина. Точніше, у ці дивні стосунки між ним та його суперницею.

***

Це було безглуздо. Певно, це якась пастка. Анабель ніколи б не зробила нічого йому на користь.

Відтоді як він легко переміг її на першому турнірі у чотирнадцять років, Анабель була для нього як епізодичний головний біль. Своєрідне явище, про яке в повсякденні забуваєш, але варто йому з'явитися — і настрій псується. Щось таке нав'язливе, чого хочеться позбутися, але дієвого способу не спадає на думку.

«Завтра ввечері ні в якому разі не йди до "Гібіскуса". Мені здається, там з тобою станеться щось погане».

Застереження Анабель було абсолютно неочікуваним. Звідки вона дізналася про його зустріч у шинку «Гібіскус»?

«Навіть якщо знехтуєш моїми словами й підеш, постійно дивися вперед. Особливо на західну зовнішню стіну».

Хоча це не було таємницею, він не знав, що вона настільки пильно стежить за його приватним життям. Зазвичай він би це проігнорував. Але в пам'яті постійно спливала її спина, що була поцяткована отруйними голками, наче подушечка для шпильок. Тоді він був занадто зайнятий охороною, щоб зупинити її й поговорити, але її рішуче обличчя, коли вона закрила його праву руку, закарбувалося в пам'яті.

Будь-хто інший назвав би його божевільним, але він вперше відчув, що хтось його захищає. Розумом він розумів, що це неможливо, але відчуття було інстинктивним.

«Змінила тактику? Яка ж її кінцева мета?»

Зрештою Іан вирішив дослухатися до її слів лише наполовину. Він піде до «Гібіскуса», але не питиме алкоголю і буде вкрай пильним.

Готуючись до виходу, він побачив у саду герцогського маєтку Аарона Рейнфілда , який побожно склав руки в молитві.

— Аароне Рейнфілде ? — насупившись, запитав Іан. — Що ти робиш?

Аарон, з рожевим волоссям, що майоріло на вітрі, відповів зі священним трепетом:

— Молюся про дощ.

Йому явно здалося кумедним прокляття Анабель про калюжі та бруд.

— А ще я молився за одного нещасного дощового черв’яка. Його доля... кха!

Іан добряче копанув Аарона і, зітхнувши, пішов далі.

Він тримав його при собі як ад'ютанта лише тому, що той був найкращим бійцем у лицарському ордені, але з головою у того явно було не все в порядку.

Надворі хмарилося, здавалося, справді скоро піде дощ. Їдучи до міста на своєму вороному коні, він мимоволі звертав увагу на калюжі та карети, через що не міг скакати так швидко, як зазвичай. Щоразу, коли вони потрапляли в поле зору, перед очима поставало обличчя Анабель. Такого не траплялося жодного разу за всі вісім років з моменту їхнього знайомства.

«Отже, фінальний поєдинок цього турніру!»

У чотирнадцять років обличчя дівчинки, з якою він зіткнувся у фіналі, було сповнене люті. У її темно-синіх очах читалася виразне бажання вбити. Іан, який ріс як молодий пан аристократичного роду і змалечку славився як геній меча, вперше зустрів таку відверту ворожість. Він не розумів, навіщо так лютувати, навіть якщо вони суперники...

Попри це, перше враження від дівчинки, що рівно стояла з мечем у руках, було — вона досить гарна. Навіть попри її дешеву, стару тренувальну форму та напружене обличчя. Тому, коли він переміг її й здобув чемпіонство, він мимоволі переймався нею. Бо після поразки вона дивилася на нього так, наче хотіла спопелити на місці.

Але ж він не міг програти суперниці, яку міг перемогти. Проте, перше враження від Анабель Надіт було справді хорошим... Хоча воно не протрималося й дня.

Відтоді він чув від неї всі можливі лайливі слова, які тільки існують у світі. Вона щодня приходила, докучала йому і використовувала найпідліші методи — робила все, що роблять справжні скандалісти.

Вісім років — достатньо часу, щоб навіть приємне перше враження стерлося з пам'яті. Але чому ж останнім часом вона так часто спадає йому на думку?