Розділ 51 — Розділ 51. Причина, чому люди змінюються (1)

Я вкотре нарікала на свою безтактність та невдячність, що стали наслідком жахливого виховання.

Як я могла досі не подумати про те, щоб нанести візит вдячності пані Леслі?

Пані Леслі була моєю єдиною благодійницею, яка першою простягнула мені руку допомоги, коли я була лише нікчемним дівчиськом. Ба більше, саме вона, нехай і випадково, допомогла мені знайти моїх справжніх батьків.

Тому я рішуче й швидко кивнула.

— Піду. Я обов’язково маю піти.

— Гаразд, тоді пізніше, коли я проводжатиму Сесіанну, заскочу до герцогського маєтку й попереджу їх. Скажу, що завтра ми з сестрою завітаємо з офіційним візитом.

Аарон охоче погодився, і ось, через кілька днів, я знову ступила на поріг маєтку герцога Вейдроса.

***

Того ранку, коли мав відбутися візит до герцогського маєтку, від пані Леслі надійшов лист.

«Приходь у тренувальному одязі та не забудь свій меч».

Я відчула легке розчарування. На відміну від минулого, коли я неодмінно кидалася на Іана з кулаками, цього разу я хотіла вбратися як належить і нанести офіційний візит. Хотіла висловити свою щиру подяку.

«І зустрінемося на тренувальному майданчику».

Після прочитання наступних рядків моє розчарування лише посилилося. Тренувальний майданчик — хіба це не те саме місце, куди я завжди вдиралася, перестрибуючи через паркан та обманюючи вартових?

Там же будуть і лицарі ордену, які щоразу розступалися, варто було мені з’явитися, наче спостерігали за якоюсь цікавою виставою...

— Боже мій.

Аарон, який свого часу чи не найпалкіше вітав мої появи, пробурмотів, заглядаючи мені через плече в лист:

— Щоб пані Леслі сказала таке... За все моє життя подібного не траплялося...

Я, Анабель Рейнфілд, яка народилася наново і прагнула показати себе з іншого боку, незадоволено запитала:

— Чому? Що в цьому такого?

Аарон на мить завагався, а потім відповів:

— Після травми ноги пані Леслі більше не бере до рук меча. Вона лише один-єдиний раз приходила на тренувальний майданчик. І то — через сендвічі.

А оскільки я мало не щодня влаштовувала там безлад, то якраз і потрапила на той «єдиний раз».

— Судячи з її слів, мабуть... — Аарон промовив це дуже розважливо. — Пані хоче серйозно подивитися на те, як сестричка володіє мечем.

Зрештою, я вирушила до герцогського маєтку у вбранні, яке мало чим відрізнялося від мого повсякденного вигляду. Йти на тренувальний майданчик роду Вейдрос разом з Аароном було дуже дивно. Особливо те, що я йшла туди як нормальна людина, а не перелазила через стіну.

— Слухай-но... — коли вдалині замайорів тренувальний майданчик, мої кроки мимоволі сповільнилися. — Тобі за мене не соромно? А що як усі будуть насміхатися?

Не в силах більше стримуватися у неспокої, я звернулася до Аарона:

— Ти ж усе-таки ад’ютант Іана, а йдеш на майданчик разом зі мною — тією самою особою, яка поводилася з ним найзухваліше...

Аарон широко розплющив очі й невинно промовив:

— Невже ти не бачиш, яке в мене горде обличчя? Як ти могла про таке подумати?

— Твоє обличчя видається радше заінтригованим, аніж гордим.

— Ну, трохи змішалося... — серйозно відповів він. — Але повір, немає місця, де панує логіка сили більше, ніж у лицарському ордені.

Він продовжував:

— Звісно, були ті, хто недолюблював сестричку через її надмірну нерозсудливість. Але я можу з упевненістю сказати: ніхто ніколи не насміхався. Бо всі знали — варто їм виступити проти тебе, і вони будуть розбиті вщент.

Звісно, це мене зовсім не втішило.

— Яка ж удача, брате, що ти не належиш до тих «надміру розсудливих» людей.

Хоч я і намагалася йти якомога повільніше, ми таки дісталися майданчика. Лицарі, що завзято тренувалися, побачивши нас із Аароном, завмерли в повному замішанні. Здавалося, вони вагалися, чи варто їм за звичкою розступитися, як морські хвилі під час відпливу, відкриваючи мені шлях до Іана.

— Сьогодні я прийшла не для того, щоб битися з Іаном... — мимоволі, наче виправдовуючись, почала я, але Аарон підхопив мою думку:

— На жаль, сестричка стала новою людиною. Вони з паном Іаном навіть співпрацювали, щоб розгромити нелегальний ринок рабів.

На обличчях деяких присутніх, як і казав Аарон, промайнуло розчарування.

Іан стояв у самому кінці майданчика, допомагаючи зброєносцю з правильною стійкою, але раптом зупинився, випростався і подивився на мене. Наші погляди зустрілися на відстані.

«Що за... Відчуття якесь дивне, не таке, як завжди».

Я важко ковтнула слину й швидко відвела очі.

«Це тому, що я не кинулася на нього з порога? Вісім років поспіль я залітала сюди як навіжена. Звичка — страшна річ».

Я справді не знала, що мені тут робити, якщо я не збираюся атакувати Іана. Усі стояли посеред майданчика в незручній мовчанці.

— Ну-ну.

Біля входу почувся бадьорий голос пані Леслі:

— Навіть якщо ти стала новою людиною, це ж не заважає тобі провести тренувальний поєдинок?

Пані Леслі швидко підійшла до мене і першою привітала:

— Вітаю з поверненням до родини, панно Анабель Рейнфілд.

— Дякую вам, пані Леслі.

Я ввічливо вклонилася жінці, яка сяяла привітною посмішкою.

— Завдяки вашій допомозі я змогла набагато швидше познайомитися зі своїми батьками.

— Ой, та я ж і не планувала цього, — вона легковажно відмахнулася від моєї подяки, наче їй було ніяково.

Потім вона примружилася і подивилася на мій меч.

— Меч... Він не такий, як той, що я бачила раніше?

— Раніше?

— Так. Того дня, коли я прийшла поїсти сендвічів і вперше побачила ваш поєдинок з Іаном.

— Ах... — збентежено відповіла я. — Я просто беру будь-який із тих мечів, що колись накупила мені Кейтлін...

— Будь-який?

— Так. Вони всі приблизно однакові, а після нетривалого використання стають крихкими, тож я їх часто міняю.

Пані Леслі ледь помітно нахмурилася і зітхнула. Вона ще раз глянула на мій меч, який навіть на перший погляд виглядав дешевим, і пробурмотіла, наче все зрозумівши:

— Ця клята Кейтлін підсовувала тобі якесь дешеве барахло.

Більшість мечників мали свій власний, основний меч. Адже зброя мала стати продовженням тіла, тому важливо було знайти гідний меч і звикнути до нього. В Іана, звісно, теж був власний меч, з яким він ніколи не розлучався. Подейкували, що цей меч передавався в роду Вейдрос із покоління в покоління, і Брейден вручив його синові, щойно той став повнолітнім.

— Я думала, ти тримаєш у руках такий дешевий меч, бо звикла до нього, але виявилося, що це не зовсім так.

Пані Леслі знову зітхнула і покликала юного зброєносця, наказавши йому принести щось із її кімнати. Потім вона знову звернулася до мене:

— Я покликала тебе ось чому. Поспостерігавши за тобою зблизька, я зрозуміла, що твої базові навички не такі вже й міцні, як здається.

— Ба... Базові навички?

— Під час змагань ти використовуєш такі філігранні техніки, що це важко помітити. А минулого разу на поєдинку ви обоє були настільки нещирими, що я нічого не зрозуміла.

— Он як...

— Але в кожному твоєму повсякденному русі я бачу, що базові стійки кульгають. Певно, у дитинстві тобі дістався поганий вчитель.

Пані Леслі серйозно продовжувала:

— Я можу вказати на твої помилки саме тому, що сама була в такій ситуації. Брейден або Іан, які змалечку отримували найкращу освіту, цього навіть не помітять.

— Ох...

— Скажу прямо: якщо все так і залишиться, ти приречена на вічну поразку від Іана.

Це була правда, тому я навіть не образилася. Адже я жодного разу не змогла вистояти проти нього на рівних.

— Якщо покладатися лише на оригінальні техніки, інтуїцію або вроджену ауру меча, то далеко не заїдеш — у всього є межа.

Я відчула це інстинктивно. Зараз мене навчала людина куди величніша за всіх тих вчителів, які були в мене в дитинстві.

— Тобі бракує трьох речей порівняно з Іаном. Тих самих трьох речей, яких мені бракувало порівняно з Брейденом.

Моє серце, яке вже давно звикло тренуватися наодинці через відсутність гідних наставників, раптом шалено закалатало.

— Базова стійка, спритність та здатність до прихованості.

Вона промовляла це так легко, наче воду лила, а я лише заворожено кивала.

— Чи дозволиш мені навчити тебе тому, чого тобі бракує?

Для мене, яка вічно посідала друге місце, це була спокуса, від якої неможливо відмовитися. Неважливо, чи було це співчуттям, чи відображенням її власного дитинства — мені це було вкрай необхідно.

Я миттєво відповіла з відчайдушним виразом обличчя:

— Так. Благаю вас.

Пані Леслі ледь усміхнулася мені й гукнула Іану, який стояв неподалік:

— Іане, ану йди-но сюди!

Наказ був несподіваним, але Іан мовчки підійшов, не ставлячи зайвих запитань.

«Аарон казав, що попереджав його вчора... Тож він, певно, чекав на мій візит. Навіть не виглядає здивованим».

Поки я роздумувала про це, мене раптом охопив подив. Здалеку я не була впевнена, але зблизька стало очевидно — з ним щось не так. Навіть попри те, що я не дуже спостережлива, я відчула, як мої очі мимоволі сфокусувалися на ньому.

— О? Пане Іане.

Аарон, відчувши те саме, схилив голову набік і запитав:

— Ви сьогодні якось особливо чепурно виглядаєте. Кудись збираєтеся?

— Що?

— Ви вирішили не просто бути красивим, а бути по-особливому красивим? Здається, ваші лицьові м’язи зараз працюють на повну потужність.

Його золотаве волосся і так завжди було охайним, але сьогодні воно було особливо ретельно зачесане назад, відкриваючи лоб. Його тренувальний костюм виглядав куди вишуканіше, ніж зазвичай, і навіть взуття, яке мало б бути запиленим після тренування, сяяло чистотою.

— Тобі здалося.

На цю суху відповідь Іана я лише похитала головою, стаючи на бік Аарона:

— Нічого не здалося. Ти сьогодні явно приділив багато уваги своїй зовнішності.

— Та ні ж бо.

— Що значить «ні»? За ці вісім років не було людини, яка б спостерігала за тобою пильніше за мене.

Від моїх недбалих слів вуха Іана вмить стали яскраво-червоними.