Розділ 52 — Розділ 52. Причина, чому люди змінюються (2)

— Як можна таке казати...

— Але ж це правда. Хіба ні?

Наша розмова перервалася, бо повернувся зброєносець, якого пані Леслі посилала з дорученням. Він простягнув пані Леслі меч, який приніс із собою.

— Ну що, Анабель. Хочеш спробувати потримати? — запропонувала пані Леслі, беручи меч до рук. — Це мій меч, і він надзвичайно гарний. Взагалі-то, колись його подарував мені Брейден.

— Ось як...

Отже, цей меч мав вельми романтичну історію. Я злегка тремтячими руками прийняла зброю. Судячи з того, наскільки ретельно він був доглянутий, пані Леслі, хоч і не користувалася ним, завжди дбала про нього.

Варто було лише взяти його в руку, як я відчула докорінну різницю порівняно з тими мечами, якими користувалася досі. Я наче заворожена дивилася на гостро наточене лезо.

— Рада бачити, що він тобі до вподоби.

— Що?

Пані Леслі лагідно всміхнулася, а потім бадьоро додала:

— Це подарунок, Анабель.

Від несподіванки я на мить забула, як дихати.

— Нашому Іану конче потрібен гідний суперник, щоб він міг і далі зростати, — спокійно продовжувала пані Леслі. — Я вітаю таку дитину, як ти, що володіє навіть лицарською честю. Тож хіба ви не повинні змагатися за принаймні однакових умов?

Від слова «лицарська честь» мене почало гризти сумління, але тепер я вже не могла сказати: «Насправді я була лиходійкою». Тож мені залишалося тільки одне — віднині стати дитиною, яка справді володіє цією честю.

— Я теж завжди виходила на змагання з дешевим мечем, аж поки Брейден перед останнім турніром не подарував мені цей, сказавши, що хоче битися за рівних умов.

— Ой, боже...

— Це і є дух родини Вейдрос.

Це було настільки шляхетно, що навіть не йшло в жодне порівняння з духом Надітів, які наказували мені виграти будь-якою ціною, навіть якщо доведеться вчинити злочин під час останнього змагання.

Пані Леслі, згадуючи ті часи, з гіркотою додала:

— Зрештою, я отримала травму і не змогла вийти на змагання, тож ми більше ніколи не билися. Тому цей меч, по суті, новий.

І справді, здавалося, він ще не був у вжитку.

— В Іана, очевидно, бракує на це кмітливості, тож доводиться дарувати мені.

— Хіба... хіба я смію приймати таку річ?

Я не змогла вимовити щось на кшталт «таке сміття, як я, не заслуговує на це!». Спробувавши його в руці лише раз, я вже просто не могла його відпустити.

— Якщо він лежатиме в моїй кімнаті, то стане просто прикрасою. Меч сяє найяскравіше лише в руках мечника.

— Але ж це подарунок герцога, чи буде правильно, якщо я його візьму?

Почувши, що це річ із їхньою особистою історією кохання, я подумала, що пані Леслі не повинна вирішувати це самотужки. Я запитала про це з побоюванням, чи не виникне потім подружня сварка, але вона лише байдуже знизала плечима.

— Це не має значення. Брейден і сам не думав, що я вічно зберігатиму цей меч.

— Хм, справді?

— Чесно. Ба більше, вчора ввечері він раптом запропонував передати його невістці.

Пані Леслі цокнула язиком, наче це було вкрай безглуздо.

— Господи, яка невістка захоче отримати меч від свекрухи?

— Ну, ем...

— Треба думати про те, щоб передати щось цінне, на кшталт найкращих коштовностей чи стародавніх реліквій, які легко обміняти на гроші. А дарувати невістці справжній меч — це ж треба таке вигадати...

Вона важко зітхнула, наче одна лише думка про це була для неї нестерпною.

— У Брейдена справді немає ні такту, ні чуття. Вчора ввечері я йому все висловила.

— Он як.

— У будь-якому разі, краще нехай він дістанеться людині, яка зможе ним гідно володіти, ніж стане черговою прикрасою в руках невістки. Тож не переймайся.

— У такому разі... я прийму його з вдячністю.

Я низько вклонилася, висловлюючи свою подяку. Оскільки Сесіанна, яка мала стати невісткою Вейдросів, тепер, схоже, стане невісткою Рейнфілдів — Іан знайде собі іншу жінку. Проте малоймовірно, що такий чоловік, як Іан, не зможе нікого зустріти. Він зможе обирати з-поміж багатьох. І мені зовсім не обов'язково було поступатися цим мечем, припускаючи, що та жінка теж виявиться мечницею.

— Що ж, тоді почнемо тренування.

Пані Леслі підтягнула Іана за руку і поставила переді мною. На такій близькій відстані наші погляди знову зустрілися. Чесно кажучи, відтоді як пані Леслі заговорила про «навчання», я в глибині душі почала трохи шкодувати.

«Якби ж я знала, я б тренувалася старанно бодай по кілька годин щодня...» .

Особливо через те, що останнім часом у мене не було нормальних поєдинків, я й сама не знала, наскільки моє тіло буде слухняним. Після того, як я згадала минуле життя, я вкрай занедбала тренування, адже зовсім покинула думку про те, щоб перемогти Іана. Я вже була достатньо вправною мечницею, і це не заважало мені заробляти на життя.

Брак завзяття призвів до того, що я майже припинила тренуватися, а знайшовши родину, взагалі перестала брати меч до рук. Мені так подобалося байдикувати з новими родичами, вдягати гарні сукні та їсти смачну їжу. Через це мої батьки навіть не замислювалися над тим, щоб купити мені новий меч, адже вони геть не зналися на фехтуванні.

«Якщо це можна вважати виправданням... мабуть, мені так не подобалося моє минуле життя, що я почала жити зовсім навпаки» .

Насправді до того, як я згадала минуле втілення, мої тренування тривали нескінченно довго. Тоді я жодного разу не отримувала задоволення від меча. Я махала ним, виснажуючи себе лише з однією метою — перемогти Іана.

Однак зараз, відчуваючи хвилювання від подарованого пані Леслі меча та майбутнього уроку, я зрозуміла: мені не подобалося моє старе життя, але я ніколи не ненавиділа саме мистецтво меча. Зрештою, навіть коли спадщина маркіза Абедеса була зовсім поруч, я жодного разу не подумала про те, щоб покинути фехтування.

Пані Леслі, чий погляд змінився, щойно перед нею опинився меч, рішуче розпочала урок:

— Отже, спершу ми повинні заново вивчити базові стійки з підручника «Базове фехтування Ойласа».

Це була книга для дітей, які вперше беруть меч до рук.

— І в Іана ці стійки навіть точніші, ніж на ілюстраціях у підручнику.

Це було іронічно: щойно я відмовилася від спроб перемогти Іана, як з'явилася можливість стрімко покращити свої навички. Те, що я стану його справжньою суперницею, було на користь нам обом.

— Дивись на Іана і повторюй за ним. Інші техніки копіювати не варто, бо різниця в статурі може лише зашкодити, але базові стійки краще вивчити так само, як у нього.

Я рішуче кивнула, а пані Леслі приязно додала:

— Наче ти дивишся в дзеркало.

Вона попросила Іана продемонструвати базову стійку.

— Хоча ти вже давно тримаєш меч і напевно маєш багато шкідливих звичок, було б добре хоч трохи їх виправити.

Я й сама не сподівалася, що зможу точнісінько повторити базову стійку. Звички, сформовані змалечку, навряд чи було легко змінити миттєво. Однак із крихтою надії я уважно спостерігала за Іаном, а потім почала повторювати за ним.

— О?

— Ой!

— О-о-о.

Щойно я повторила першу форму, звідусіль почулися вигуки захоплення. Пані Леслі здивовано вигукнула:

— Боже мій. Точнісінько як у дзеркалі! Я ще ніколи не бачила нікого, окрім Іана, хто б мав настільки взірцеву стійку.

Я й сама була вражена. Побачивши стійку Іана, моє тіло рухалося зовсім інакше, ніж раніше. Але найбільше мене приголомшила раптова здогадка, що виникла після слів «наче в дзеркалі».

«Бог сказав, що щоразу, коли я знищуватиму джерело чорної магії, я отримуватиму благословення» .

«Базові стійки краще вивчити так само, як у нього. Наче ти дивишся в дзеркало».

«Невже після того, як я розбила дзеркало, у мене з'явилася здатність копіювати суперника, наче дзеркальне відображення? Чи це і є те саме благословення?».

Оскільки після того випадку я жодного разу не тренувалася, я не знала свого нинішнього стану, але він точно відрізнявся від колишнього.

Поки лунали вигуки захоплення, Іан продовжував рухи. Я серйозно спостерігала за ним: як рухаються його міцні руки, як напружуються ноги, як працюють м'язи спини.

«Чим уважніше я придивляюся, тим досконаліше бачу його стійку та його тіло...» .

І чому це він сьогодні так виснажливо працює над своєю вродою! Його зовнішність була просто надзвичайною.

Щоразу, коли мій погляд ретельно ковзав по ньому, вираз його обличчя ставав дедалі суворішим. Здавалося, йому теж не було куди подіти очі, тож він мовчки спостерігав за тим, як я повторюю його рухи. Наші погляди перепліталися в напруженні: від тіла до очей і знову до тіла.

Минав час, і, схоже, він теж відчував цю дивну напругу, бо під кінець останньої стійки у нього почервоніли не лише вуха, а й шия.

— Ох, Іане, — зітхнула пані Леслі, докоряючи синові. — В Анабель були зовсім інші умови на початку. Якщо ти справжній лицар, ти повинен прагнути змагатися за рівних умов. Невже тобі обов'язково так кривитися і всім видом показувати своє невдоволення?

Аарон теж вставив своє слово:

— Пане Іане, навіть якщо сестричка так вправно за вами повторює, навіщо ж так нервувати?

Мені здалося, що йому просто було неприємно, що я так близько і довго на нього витріщаюся, але я не стала втручатися.

— Справа не в цьому, — відповів Іан.

— Який же ти дріб'язковий. Невже ти нервуєш і соромишся від того, що Анабель на тебе дивиться?

Примітка: оце в Брейдена далекоглядний план пхаххаахха