Розділ 53 — Розділ 53. Причина, чому люди змінюються (3)

Щойно пані Леслі це випалила, Аарон поспіхом спробував її вгамувати:

— Пані Леслі, хоч він і ваш син, благаю вас, дотримуйтеся меж щодо сюзерена. Хіба він став би поводитися як якийсь збоченець, та ще й з моєю сестрою, а не з якоюсь іншою жінкою?

— І то правда. Навряд чи я б народила такого божевільного, який би закохався у свого запеклого ворога.

Проте їхня суперечка пролітала повз мої вуха. Лише від того, що я точнісінько повторила кілька базових стійок, я відчула, як мої численні техніки почали дивовижним чином упорядковуватися.

«Десь я чула, що погані звички, засвоєні в дитинстві, щоразу тягнуть тебе на дно, що далі ти просуваєшся».

За звичайних обставин таке було б просто неможливим. Отак за один раз засвоїти правильну базову стійку й одразу відчути покращення всіх наявних навичок — це було б нечувано, якби я не повернулася в саме дитинство і не почала тренування з нуля.

Це можна було пояснити лише одним — після того, як я розбила дзеркало, на мене зійшло божественне благословення, пов'язане з ним. Щойно я опанувала правильну базу, всі мої колишні незграбні рухи ніби стали на свої місця.

«...Хочу якнайшвидше знову схрестити мечі».

Найкращий меч, який я коли-небудь тримала в руках, та ці дивовижно злагоджені рухи тіла... Тепер у мене з’явилася впевненість, що цього разу я зможу вистояти. І для цього мені не потрібно було вдаватися до підступних хитрощів чи підстерігати ворога в засідці, як раніше.

— Бачите? — промовив Аарон, помітивши мій погляд. — Моя сестричка зараз настільки прагне вгатити пана Іана бодай раз, що навіть не чує наших слів.

— Чудово, Анабель.

Пані Леслі плеснула в долоні й широко всміхнулася.

— То як, хочеш провести поєдинок з Іаном?

Я міцно стиснула руків’я меча й кивнула. Пані Леслі по черзі подивилася на нас із Іаном і суворо попередила:

— Тільки цього разу — жодної недбалості, як минулого разу.

Вона мала на увазі наш перший поєдинок після того, як я згадала минуле життя і врятувала верховного жреця.

«Я-то билася абияк, бо все одно знала, що програю... невже й Іан не викладався на повну?»

Якщо згадати, ми тоді справді лише обмінювалися порожніми ударами.

«Але чому? Ця людина навіть кроку не зробить просто так».

— Особливо ти, Іане. Ти бачив слабкі місця, але відверто піддавався. Це неповага до суперника.

— Це тому що... — Іан, який досі мовчав, нарешті зітхнув і заговорив. — Я згадав, що напередодні вона отримала поранення в спину, і тому не міг інакше.

Від його спокійного, низького голосу мої вуха раптом запалали. Я навіть не здогадувалася, що він тоді виявляв таку турботу. Якби ми помінялися місцями, я б неодмінно цілила йому саме в ту спину...

— Але цього разу я справді не буду піддаватися, — додав Іан, неквапливо оголюючи меч. — Як і сказала мати, це було б неповагою до мечниці з таким серйозним поглядом.

Його холодні червоні очі вп’ялися прямо в мене. Вперше за довгий час я відчула справжній бойовий азарт і міцно вхопилася за меч.

***

Після завершення поєдинку ми влаштували чаювання в саду. Разом зі мною були пані Леслі, Аарон та Іан.

— Оце так, сестро! — Аарон не припиняв захоплюватися після кожного ковтка чаю. — Ти що, якась прихована генійка? Як можна позбутися всіх поганих звичок, лише раз повторивши базові стійки?

Пані Леслі, хрумкаючи печивом, теж не шкодувала похвали.

— Щиро кажучи, я й не сподівалася на такий ріст. Якби не бачила на власні очі — не повірила б. — вона схилила голову набік і додала: — З того, що я почула, твої попередні тренування були просто виснажливими. Здається, ти тільки те й робила, що махала мечем від світанку до смерку. Мабуть, це результат тієї неймовірної практики.

Почувши про мій колишній розклад тренувань, пані Леслі, Аарон та Іан були вражені до глибини душі. Хоча після пробудження спогадів моє завзяття згасло, зараз я знову планувала тренуватися так само наполегливо, як і колись. Навчання у пані Леслі вперше за довгий час повернуло мені відчуття, що я справді зростаю.

— Це все завдяки тому, що ви, пані Леслі, так точно вказали на мої помилки, — сором’язливо відповіла я. — Я щиро вам вдячна.

Якщо говорити про результат — я знову програла. Проте це не була та ганебна поразка, як раніше. Це був гідний бій. Я більше не просто відбивалася від його атак, мені вдалося провести кілька справді гострих випадів. Хоча я не вивчила нових технік і не стала раптово швидшою, мої рухи під час зміні позицій стали набагато стійкішими. Наче мене змалечку навчали правильно, крок за кроком.

«Цікаво... якщо я знищу два джерела чорної магії, що залишилися, чи заповняться й інші мої прогалини?»

Якщо так, то чи зможу я колись битися з Іаном на рівних?

Хоча моє життя більше не оберталося лише навколо перемоги в турнірі, я все ще жадала того, чого прагнула роками. Перемогти Іана бодай один-єдиний раз.

Навіть крихта надії змушує того, хто вічно другий, відчайдушно за неї чіплятися — така вже наша доля. Звісно, тепер у моїх намірах не було зла, лише чистий спортивний інтерес та жага до перемоги. Тому я змогла цілком щиро звернутися до Іана, який сидів поруч:

— І тобі дякую, Іане. За те, що так вправно показував мені рухи.

Життя — непередбачувана річ. Хто б міг подумати, що я сидітиму з Іаном за одним столом, питиму чай і вестиму нормальну розмову?

— Та це дрібниці.

— Ні, це важливо. Наче я сама підстригла собі чубчик, і він вийшов ідеальним — от наскільки це важливо.

— ...Завдяки тобі я теж вперше за довгий час добряче напружився, — промовив він із легкою посмішкою. — Продовжуй старанно вчитися у матері. Чекатиму на наш наступний поєдинок.

Все-таки дух родини Вейдрос був надзвичайно шляхетним. На його місці я б, напевно, злилася, якби той, хто вічно дихає у спину, почав наздоганяти мене завдяки урокам моєї ж матері, але на його обличчі було написане щире задоволення.

— Це був перший приємний поєдинок за ці вісім років.

Вісім років... Тобто з нашого першого бою, коли нам було по чотирнадцять? Я нічого не відповіла, лише мовчки розглядала Іана. За ці роки він перетворився зі спритного хлопчака на неймовірно вродливого юнака. Іан, який спокійно сидів посеред прекрасного саду в променях полуденного сонця, нагадував витвір мистецтва. Навіть те, як він тримав чашку, було взірцево аристократичним. За вісім років моїх запеклих переслідувань я вперше бачила його таким.

«Що ж, мабуть, так і має бути... Зазвичай стосунки будуються саме так — за спокійним чаюванням».

Хоча навіщо мені взагалі будувати якісь стосунки з Іаном?..

Мені здавалося, що я потрапила в якісь чари. Я ж збиралася триматися якомога далі від родини Вейдрос, а тепер опинилася в самому центрі подій.

«Але пані Леслі така чудова...»

Поки я намагалася впорядкувати свої думки, до нас підбіг слуга і подав Іану лист.

— Пане Іане, це здається терміновим.

— Ось як?

Іан спокійно прийняв конверт, але під час читання його обличчя ледь помітно напружилося.

— Що там? Це ж конверт з імператорської канцелярії, чи не так? — запитала пані Леслі, здивовано піднявши брови.

— Так. Це запрошення від принца Роберта. Мені потрібно невдовзі з’явитися до палацу.

— Дивно... Навіщо він кличе тебе так офіційно?

Зазвичай Іан та Роберт зустрічалися неофіційно, тож це здивувало і мене. Іан повільно додав:

— Він запросив не лише мене, а й Анабель. Каже, що хоче висловити вдячність за справу з ринком рабів у Роноподії.

Я аж підскочила на місці:

— І мене теж?

— Мабуть, таке саме запрошення вже доставили до маєтку Рейнфілдів, — відповів він.

Я відсьорбнула чаю, намагаючись опанувати себе. Щодо Іана все було зрозуміло, вони друзі, але я була лише простолюдинкою, яка випадково вплуталася в цю справу. Простолюдинкою без жодних шансів отримати титул, якщо тільки не купити його десь у глушині.

Хоча вплив простолюдинів зараз зростав і їхня думка все більше важила в політиці, простолюдин залишався простолюдином. Я не зробила нічого настільки грандіозного, як порятунок життя принца, щоб мене кликали до палацу заради «подяки».

Тобто така розважлива людина, як Роберт, ніколи б не зробила цього лише заради вдячності.

«Він точно шукав привід, щоб сказати щось інше».

Здається, Іан думав так само, бо виглядав він похмурим.

— Ну, з тобою все зрозуміло, але навіщо кликати ще й мене?

— Не знаю...

Поки ми обоє сиділи з серйозними обличчями, пані Леслі мружилася від здогадок.

— Діти, моє дивовижне чуття підказує мені... Принц покликав не вас обох, він хотів покликати Анабель, а тебе, Іане, додав лише як прикриття.

— Що?

— Між ним та Анабель усе так добре йшло, а тепер, коли вона стала простолюдинкою, він, певно, зовсім заплутався в думках. Немає закону, який забороняв би членам імператорської родини одружуватися з простолюдинами, але прецедентів ще не було. Проте він так скучив, що під приводом подяки Іану кличе її до палацу. Хіба ні, Анабель?

— Ну-у... е-е... я не впевнена.

Хоча я відчувала, що це зовсім не так, я не могла грубо відповісти людині, яка щойно подарувала мені меч, що її чуття її підводить.

— Знаєте, мене таке лякає. Мені до душі звичайне одруження, а не якийсь там «шлюб століття» без жодних прецедентів.

— Та все буде гаразд, це цілком реально, — весело запевнила пані Леслі. — Я ж бо перша простолюдинка, яка стала дружиною герцога. Якщо не звертати уваги на плітки й не занадто часто з'являтися у вищому світі, то нічого складного. Просто живеш собі в розкошах і витрачаєш гроші.

— Але ж... ну... наміри принца Роберта ще не зовсім зрозумілі...

Бачачи мою невпевненість, пані Леслі продовжувала висувати свої шалені теорії:

— Певно, він хоче спершу покликати вас до палацу і подивитися на реакцію громадськості. Про ваш роман і так уже весь світ знає.

— Мамо! — роздратовано втрутився Іан. — Відколи це вас почали цікавити такі речі?

— Мене вони не цікавлять, у мене просто чудова інтуїція.

У цей момент покоївка принесла тацю з десертом. Це були щойно підсмажені гарячі млинці, аромат яких розливався навколо.