Розділ 56 — Розділ 56. Причина, чому люди змінюються (6)

Це був день відвідин палацу.

З самого ранку ми метушливо збиралися, і коли я, завершивши всі приготування, вже збиралася вирушати, зненацька прибув несподіваний гість.

— О? Пане Іане?

Усі в маєтку Рейнфілдів були приголомшені.

Я також не знала, що й казати, тому просто приголомшено витріщилася на його червоні очі.

«Він що, останнім часом почав перейматися своїм виглядом?»

Дивлячись на Іана, який мав бездоганно бездоганний та безмежно розкішний вигляд, я подумки здивовано схилила голову.

Звісно, значно більше мене цікавило те, чому він узагалі сюди прийшов.

— Пане Іане, якими долями ви тут?

Зрештою, Аарон, який мав із ним найближчі стосунки, озвучив це питання, а той абсолютно невимушено відповів:

— Я прийшов, щоб супроводжувати Анабель Рейнфілд.

— Ме... мене? Навіщо це? Ти з глузду з'їхав?

Я спантеличено закліпала очима, заскочена зненацька.

— Ти що, не знаєш значення слова «супровід»?

Якби я була чоловіком, то навряд чи стала б супроводжувала людину, яка щодня приставляла мені меча до спини. Звідки знати, коли вона знову зажене тобі лезо під ребра?.. Ну, звісно, він би з легкістю ухилився, але все ж таки...

Не лише я, а й Аарон виглядав відверто наляканим, проте Іан, ніби очікував на таку реакцію, незворушно промовив:

— Ти ж ні разу не була в імператорському палаці.

— Ну, це правда, але...

— Ти не знаєш ні процедури в'їзду, ні тутешнього планування, ні палацового етикету — і збиралася їхати туди сама?

Оскільки це була чистісінька правда, я миттєво прикусила язика. Досі я жила так, як мені заманеться, тому ніколи не замислювалася над такими дрібницями. Навіть із тим чорним ринком рабів — я просто покладалася на власну силу й вважала, що розберуся на місці, але, якщо подумати, цього разу йшлося про імператорський палац.

— Ну, гаразд.

Тому я слухняно кивнула й поспіхом додала:

— Не можна ж у підсумку створити незручності для принца Роберта.

Не було жодного шансу, що Іан ухвалив таке рішення виключно з турботи про мене. Він, безперечно, вирішив діяти на випередження, аби я, як гостя принца Роберта, не вчинила якогось ганебного невігластва, що занизило б планку всього заходу.

— О, ви як завжди зразковий у всьому, пане Іане.

Аарон заплескав у долоні й уїдливо посміхнувся:

— Оця ваша холоднокровність, яка повністю виключає особисті почуття заради суспільного блага, і цього разу виявилася вкрай нудною.

Іан начисто проігнорував репліку Аарона й звернувся безпосередньо до мене:

— Ми поїдемо разом у кареті герцогського дому Вейдрос.

— Ну, нехай буде так.

В екіпажах дому Вейдрос мені вже доводилося їздити доволі часто. Проте, звично піднявшись всередину, я щиро зойкнула від подиву:

— О... що це за...

Іан сів навпроти мене, схрестив руки на грудях і зітхнув:

— Мій батько сьогодні разом із васалами вирушив на інспекцію у володіння Вейдрос, тому це єдина карета, що залишилася в маєтку. Це той екіпаж, яким батько й мати користуються під час своїх побачень.

Салон карети був надзвичайно просторим, проте через те, що він був буквально завалений усілякими живими квітами та м'якими ляльками, вільного місця виявилося вкрай мало. До того ж, вікна були завішені щільними світлонепроникними шторами, тож розгледіти щось ззовні було неможливо.

Щойно ми вмостилися, карета рушила в напрямку палацу. Їдучи за чужий кошт, я не могла вередувати й вимагати відчинити штори, тому лише ніяково переводила погляд з кутка в куток.

Оскільки ми сиділи обличчям одне до одного, наші коліна раз у раз м'яко зіштовхувалися, і щоразу, коли я намагалася підігнути ноги, ми вдарялися знову.

«Це занадто близько».

Я вже встигла перерахувати кожну окрему квітку в декорі салону, але мені все одно не було куди подіти очі. Нарешті, я спробувала розрядити атмосферу жартом:

— Ахаха, ну й ну, пане герцогу. Про що він тільки думав? Що, якби я прямо тут вихопила меча й кинулася на тебе? А він залишив нам саме таку карету...

— ...

— Чекай, ти ж зараз не дивишся на мене так, ніби справді сподіваєшся на це?

Іан здригнувся з таким виглядом, ніби я вперше поцілила в саме серце його таємних думок.

Я примружилася й повчально мовила:

— Яким би захопливим не був наш минулий поєдинок, тобі не варто перетворюватися на божевільного, схибленого на брудних бійках. Принаймні сьогодні я в жодному разі не збираюся з тобою битися.

Я, яка донедавна сама була тією самою схибленою на бійках особою, тепер давала йому цілком серйозні поради.

Іан ковзнув поглядом по мечу, який я взяла з собою, і повільно промовив:

— Як для таких заяв, ти занадто міцно тримаєш зброю.

Я ще сильніше притисла до себе меча, отриманого в дарунок від пані Леслі, і задоволено відказала:

— Мечниця та її меч — це єдине ціле.

— Раніше мені так не здавалося.

І справді, раніше я носила при собі хіба що якийсь кинджал, вважаючи, що в разі потреби просто відберу зброю в когось іншого.

— Тоді дозволь уточнити: мечниця та її хороший меч — це єдине ціле.

Оскільки сам Іан також ніколи не розлучався зі своїм клинком, він не знайшов, що заперечити на мої слова. Натомість він пильно подивився мені в очі й змінив тему:

— Коли ми залишилися наодинці, я маю дещо в тебе запитати.

Власне, я здогадувалася, що рано чи пізно він почне мене розпитувати, тому анітрохи не здивувалася.

«Ось воно й сталось. Прокляття, але чому ми так близько?»

Я злегка відвела погляд від Іана. Проте в такій близькості я могла виразно чути навіть його дихання.

— Те дзеркало... джерело чорної магії.

Іан був єдиним свідком, який на власні очі бачив, як я особисто знищила це джерело. Цілком природно, що це здалося йому підозрілим.

— Як ти його розпізнала?

Я не збиралася вигадувати відмовки.

— Під час тесту на батьківство Бог звернувся до мене з проханням. Він сказав, що я зможу розпізнати джерело чорної магії, яке потрапило в цей світ, і попросив знищити його. А натомість пообіцяв дарувати мені благословення.

— Благословення? Яке саме?

— Ну, я й сама точно не знаю... Але після того, як я розбила дзеркало, я змогла дзеркально повторювати твої рухи. Мабуть, це і є те саме благословення?

— Ось як. Це й справді виглядало дивовижно.

Іан замислено кивнув.

Я ніяково почухала щоку й тихо мовила:

— У будь-якому разі, дякую тобі. За те, що сказав усім, ніби дзеркало розбив ти. Якби вони дізналися, що це я його вирахувала, усі поплічники чорної магії оголосили б на мене полювання.

Це були мої щирі слова. Раніше, коли я була сама, мені було байдуже, але тепер, коли в мене з'явилися дорогі серцю рідні, мені стало по-справжньому страшно перетворитися на чиюсь мішень.

— Отже, ти все ж розумієш, що це треба тримати в таємниці.

Побачивши, як обличчя Іана раптом затьмарилося щирою тривогою, я злегка здригнулася.

— Про всяк випадок будь завжди обачною. І ніколи не розлучайся з мечем, як і сьогодні.

У грудях раптом солодко защеміло. Мабуть, через те, що я так довго росла без любові та належної уваги, навіть тепер, коли я нічого не потребувала, будь-які слова турботи змушували моє серце шалено калатати. І навіть те, що цим чоловіком був Іан Вейдрос, нічого не змінювало.

Відчувати такі дивні емоції до Іана Вейдроса... Адже ще кілька днів тому я, вимахуючи зброєю, подумки кричала: «Усе, між нами все скінчено!»

«Але ж усім відомо, що колишні лиходії, позбавлені любові, вкрай легко піддаються навіть найменшому прояву доброти...»

Може, це через те, що в цьому тісному просторі наші ноги раз у раз випадково торкалися? Чи, можливо, через те, що його обличчя зблизька виглядало настільки бездоганно красивим, що відірватися було несила? Або ж цей його оксамитовий, сповнений турботи голос звучав надто привабливо?

Тепер мені стало цілком зрозуміло, чому подружжя герцогів Вейдрос використовувало цей екіпаж для своїх побачень.

Свіжі пахощі живих квітів, що створювали ніжну й солодку атмосферу, закритий простір, який змушував зосередитися виключно одне на одному, та легке похитування карети, через яке наші тіла раз у раз неминуче зближувалися... Це було ідеальне місце, створене для закоханих, де в голову мимоволі лізли найдивовижніші думки.

— Те, що ти розповіла про це мені, також було необачно. Надалі нікому не кажи про це.

— Ну, ти ж свій, тобі можна, — буркнула я, намагаючись приховати своє збентеження під маскою байдужості.

Зрештою, хіба Іан Вейдрос не був головним героєм оригінального роману, який з чистого почуття справедливості докладав усіх зусиль для знищення чорної магії? Хоча зараз усе настільки перекрутилося, що навіть згадувати про оригінал було якось ніяково.

«Він так і не зійшовся з головною героїнею, але сама його суть від цього не змінилася...»

Не бажаючи виглядати в його очах нерозумною, я легковажно додала:

— Кому мені ще вірити, як не тобі?

— Ти... — Іан тихо зітхнув. Його теплий подих торкнувся моєї шиї, лоскочучи шкіру.

У цю мить карету знову злегка підкинуло на вибоїні, і наші плечі щільно притислися одне до одного.

— Не розкидайся такими словами так легковажно.

— Що ти таке верзеш? Тобі вже навіть не подобається, що я тобі довіряю? Ну, хоча з твого боку це цілком очікувано, але все ж...

— Я не про це.

Саме тоді карета зупинилася, сповіщаючи про прибуття до імператорського палацу. Ззовні почувся звук кроків кучера, що спускався з козел.

— Навіть якщо ти кажеш це без жодного прихованого наміру... — Іан продовжував говорити саме в ту мить, коли двері карети з тихим гуркотом відчинилися. — ...Я після цього не можу спати.

— Що... що ти сказав?

— Якщо твоя стратегія полягала в тому, щоб викликати в мене розлад сну й у такий спосіб забезпечити собі перемогу на турнірі, то мушу похвалити твій план. Він виявився неймовірно дієвим.

Він першим вискочив із карети, а я так і залишилася сидіти всередині, абсолютно приголомшена. У цьому замкненому просторі досі виразно відчувався аромат його тіла.

«Ти з'їхала глузду, Анабель».

Дивлячись на спину Іана, я поспіхом спробувала взяти себе в руки.

«Він точно мав на увазі, що я йому настільки огидна, що він аж спати не може. За контекстом це єдине правильне тлумачення...»

Побоюючись, що мої щоки палають яскравим рум'янцем, я почала щосили махати долонею перед обличчям, наче віялом.

«Та чому моє серце так шалено калатає, наче в якоїсь школярки, що не тямить у мові? Мати такий розкішний голос — це просто заборонений прийом».

Поки я сиділа в заціпенінні, Іан раптом простягнув мені руку.

— Ну, чого ти чекаєш?

За його спиною велично височіла сяюча розкішшю споруда імператорського палацу.

— Пішли.

Згідно з палацовим етикетом, під час супроводу жінка мала опустити долоню на руку свого супутника. Намагаючись усім своїм виглядом показати, що мені байдуже, я вклала свою руку в його долоню. Наші пальці повільно й обережно переплелися, і в ту ж мить я виразно почула, як в Іана злегка перехопило подих.

— Кхм, кхм.

Відчуваючи, як мої вуха починають палахкотіти від гарячки, я поспіхом ляпнула перше, що спало на думку:

— Якщо я виглядаю трохи знервованою, май поблажливість. Це мій перший візит до палацу.

— Якщо це через палац, тоді я спокійний.

— Га?

— Бо я вже подумав, що ти так хвилюєшся через майбутню зустріч із принцом.

— Що, моє хвилювання настільки помітне?

— У тебе повністю порушився баланс тіла.

«Порушився не баланс мого тіла, а мій кровообіг», — подумала я, але вголос цього говорити не стала.

Він кинув швидкий і вельми ніяковий погляд на наші зчеплені руки, кілька разів ніяково кашлянув і, вдавши, що дивиться вбік, запитав:

— То, може, справа в супроводі?

— Ти з глузду з'їхав?!

Оскільки визнати це було вище за мою гідність, я миттєво зробила максимально суворе обличчя:

— Ми вісім років запекло ненавиділи одне одного. Якби я нервувала лише через те, що ми взялися за руки, я була б справжньою схибленою божевільною, а не нормальною людиною!

— ...Ну, «схиблена божевільна» — це вже занадто жорстоко, — пробурмотів Іан, злегка звівши брови від моїх слів. — Таке ж цілком може трапитися, хіба ні?

Примітка: Брейден який навіть не з’явився в цьому епізоді, просто вивіз його в соло, справжній атлант, що тримає цей роман на собі ахахах