Розділ 59 — Розділ 59. Причина, чому люди змінюються (9)

— Ти... Тож досі твоя одержимість мною була зумовлена виключно титулом?

— Га? Що...

Хоч усе й робилося заради титулу, але таке формулювання дещо різало слух.

— Вісім років отак бігати за мною, а тепер, коли твоя мета зникла, ти збираєшся просто покинути мене?

Ці репліки скидалися на слова, адресовані вкрай підлій жінці, котра спершу чіплялася за чоловіка заради підвищення свого соціального статусу, а щойно потреба в ньому відпала — виставила за двері.

— Ну, не те щоб покинути, радше просто відпустити на волю. Десь так?

— Відпустити на волю? Як ти можеш говорити такі жорстокі слова... Минулого разу, після того як ми чесно та шляхетно зійшлися в поєдинку перед моєю матір'ю, я гадав, що ти знову щиро прагнеш схрестити зі мною мечі...

Іан, який вкрай рідко втрачав самовладання, заперечував дедалі палкіше, аж поки його не перервав Роберт, котрий поспіхом втрутився в розмову.

— Воу-воу. Схолоньте. Одразу видно — суперники століття.

Роберт навіть поплескав Іана по плечу, промовляючи:

— Іане, цього разу ти перегинаєш палицю. Панно Анабель, усупереч звичаю, висловилася доволі лагідно.

— О, все гаразд, — знизала я плечима й спокійно відповіла: — Яке частування, таке й дякування. Яке йшло, таке й здибало.

Від моїх слів Роберт пирснув і кивнув:

— Справді, ви ж не перший день б'єтеся, тож така дрібниця тебе навіть не зачіпає.

Переконавшись, що сварку втихомирено, він повів далі:

— Власне, саме тому я й покликав вас до імператорського палацу. Адже до Каронди шлях надто далекий.

— Що?

— Це і є мій справжній дарунок, панно Анабель.

Роберт простягнув мені перстень із коштовним каменем.

— Це магічний артефакт, який дозволяє двічі телепортуватися в будь-яке бажане місце. Оскільки він розрахований на двох осіб, ви зможете здійснити подорож туди й назад разом із Іаном.

— Телепортація? Ого...

— Однак є одна марудна умова: реєстрацію користувача потрібно виконати саме в імператорському палаці.

Ошелешена, я взяла до рук артефакт, що виглядав як звичайнісінький перстень із рубіном. Про речі, здатні здійснювати телепортацію, я раніше навіть не чула. А зважаючи на те, що реєструвати його доводилося в палаці, це, певно, був секретний предмет, виготовлений магічною вежею виключно для членів імператорської родини.

— Для реєстрації користувача тобі потрібно, одягнувши цей перстень, розбити якусь імператорську реліквію, котрій понад сто років.

— Оце так, вельми коштовний і насильницький спосіб реєстрації.

Будь-яка реліквія в імператорському палаці коштувала шалених грошей. Тож навіть якби мені закортіло скористатися телепортацією, одна лише думка про фінансові збитки миттєво протверезила б мене, змусивши слухняно сісти в карету.

Коли я цокнула язиком, Роберт пояснив:

— Це запобіжник, аби ніхто не зловживав високоранговою магією телепортації. Адже знищити давню палацову реліквію не так уже й просто навіть для члена імператорської родини. До того ж так легше відстежити використання магії. Звісно, якщо нас викриють згодом, це не матиме значення, адже ми діятимемо на благо імперії.

— Проте, навіть якщо потім це не важитиме, просто зараз нам хіба не треба діяти нишком? Ми ж усе-таки вирушаємо таємно.

— Твоя правда.

Роберт щиро посміхнувся й додав:

— На щастя, панно Анабель, ви — простолюдинка, та ще й із вельми сумнівною репутацією в минулому. Тож якщо ви щось розіб'єте, всі сприймуть це як належне.

Зрештою, це означало, що мій вандалізм під час реєстрації нікого не здивує. Оце так поворот: низьке походження та паскудне минуле нарешті стали в пригоді.

— Скажи, що йдеш до вбиральні, і виходь. Потім поверни у правий коридор і йди до самого кінця — там стоятиме ваза у формі птаха, її й розіб'єш.

Схоже, саме ця ваза й була тією столітньою реліквією.

— Таке дрібне пошкодження майна я зможу зам'яти власними силами.

Роберт злегка занепокоєно насупився й додав:

— Однак... Тобі точно під силу вчинити такий скандал?

Фактично, від мене вимагали влаштувати бешкет в імператорському палаці, а для мене це було простіше простого. Якщо порівнювати з тими капостями, які я колись коїла на території маєтку Вейдросів, це взагалі дитячі забавки.

— Покладіться на мене. Зухвалі та безсоромні витівки — це буквально весь мій життєвий шлях.

Я підхопилася на ноги в чудовому гуморі.

***

Після того як Анабель пішла трощити імператорську реліквію, у вітальні залишилися тільки Іан та Роберт.

— Дякую тобі, Іане.

Роберт м'яко посміхнувся, дивлячись на юнака, і мовив:

— Цього разу мені було справді ніяково просити про таке, але ти знову зголосився допомогти...

— Не варто подяк.

— У таких ситуаціях ти міг би бодай трохи похизуватися своїм благородством.

Іан мав на увазі, що вирушає в дорогу зовсім не заради допомоги Роберту, проте принц, схоже, витлумачив його слова інакше. Хлопець не побачив потреби виправляти непорозуміння, тому просто мовчки відпив із чашки.

Правду кажучи, він і сам зголосився йти разом із нею під впливом миттєвого пориву. Слова випередили думки — подія, що траплялася в його житті вкрай рідко. Незалежно від майстерності Анабель, йому вкрай не хотілося відпускати її саму в таке небезпечне місце.

Певно, причина крилася в тому, що останнім часом його погляд раз у раз мимоволі зупинявся на ній. Колись вона була для нього справді неприємною та надокучливою суперницею, але з певного моменту ті почуття цілковито розвіялися.

Поки Іан поринув у власні роздуми, Роберт раптом озвався:

— А панночка Анабель неймовірно мила, чи не так?

Іан від несподіванки аж розгубився й перепитав хрипким голосом:

— ...Прошу?

— Вона поводилася з тобою надто зухвало, тож моє перше враження про неї було не найкращим. Але що довше ми спілкуємося, то цікавішою вона стає. Мені кортить розмовляти з нею знову й знову.

— .......

— Насправді, цього разу я також прагнув вистежити старшого брата Каллона й заодно допомогти панночці Анабель помститися. Але от що дивно: я чітко усвідомлюю, що намагаюся використати її, та чомусь моє серце дедалі дужче горнеться до неї.

Те, що Роберт мітить на імператорський престол, не було таємницею. Ба більше, оскільки він уже вступив у цю гру, йшлося про його власне виживання. Якщо кронпринц Каллон зійде на трон, Роберта стратять першим. Тому найвищим пріоритетом для принца була корона, і заради цієї мети він був здатен скористатися будь-чим і будь-ким.

Але коли він каже, що його серце «дедалі дужче горнеться» до неї...

— Дивно. Спершу я збирався будь-якими методами задобрити її та відправити на завдання, але під час розмови раптом перейнявся тривогою. Якби вона відмовилася йти, я б, напевно, більше її не вмовляв.

— …

— Зі мною таке вперше. Без жодної причини я раз у раз згадую про неї. Мабуть, я...

Іану ледь не вперше в житті до нестями закортіло брутально урвати чиюсь мову. Усередині все перевернулося від огиди й роздратування.

Він теж хвилювався за неї. І теж без жодної причини повсякчас думав про цю дівчину.

Те, як вона протягувала сироп із таким виглядом, ніби втрачає найбільший скарб у житті.

Те, як серйозно вона сприймала найбанальніші порівняння.

Або як щойно щиро раділа, що вчинить «поганий вчинок», розбивши якусь там вазу...

Мабуть, вона й справді була милою.

«Я хочу захистити свою родину. Хочу жити спокійно, не здригаючись від кожного шелесту».

Попри такі слова, її непохитна та рішуча постава виглядала напрочуд ефектно. Замість того, щоб тікати, вона обирала йти напролом — і в цьому була вся Анабель.

Вона була такою милою та чарівною, що він мимоволі раз по раз усміхався про себе.

«Стривайте... Милою? Анабель Рейнфілд? Ти з'їхав глузду, Іане Вейдросе».

Іан подумки зітхнув і насупився.

«Вона ж не просто мила...»

Коли вона брала до рук меча і її погляд ставав серйозним, від цієї дивовижної краси аж подих перехоплювало. Таке трепетне захоплення він відчував лише вісім років тому, коли вперше побачив її на змаганнях із фехтування. Юнак думав, що те раптове підліткове калатання серця у чотирнадцять років уже давно стерлося з пам'яті.

«Мені байдуже, тож просто забирай своє перше місце й цього разу».

Йому було неймовірно прикро від цих її слів, адже вона так легко перекреслювала їхній восьмирічний зв'язок.

Дивовижно. Людина, яка всі ці вісім років палко благала про розрив цього зв'язку, була ніким іншим, як ним сам.

Якщо замислитися, Анабель протягом восьми років дивилася лише на нього, нехай те почуття й було сумішшю ненависті та неповноцінності. Та коли вона скинула цей тягар похмурих емоцій і почала зближуватися з іншими людьми, він раптом відчув себе покинутим.

«Мабуть, я її...»

Особливо коли Роберт та Анабель усміхалися, дивлячись одне на одного, Іана поглинала така лють, що все всередині вигорало.

«Мабуть, я її...»

Іан мимоволі потягнувся до чашки, намагаючись приховати, як кам'яніє його обличчя.

Визнати це було непросто.

Це була не якась інша дівчина, а сама Анабель — жінка, яку він вісім років щиро й невтомно терпіти не міг. І тепер, коли вона навіть не припинила сипати шпильками, а лише перестала відверто лихословити, його серце шалено калатає? Це ж просто сміховинно.

Думка про те, що вона може зійтися з Робертом, змушувала кров закипати від незрозумілих ревнощів. Якщо згадати, він ніколи в житті ні через що так не картався й не палав.

Іан знову тихо зітхнув.

Дотик її пальців, коли вона передавала флягу з водою; відчуття її рук, коли вона раптово обійняла його на ринку рабів; лагідна долоня, що лягла на його чоло... Від одних лише спогадів про це серце, здавалося, готове було вистрибнути з грудей.

Коли Анабель ніяковіла й перепрошувала, він так заціпенів, що не зміг до ладу відповісти, хоча насправді був на сьомому небі від щастя.

«Це ж треба... Поводжуся як чотирнадцятирічний підліток, який уперше побачив Анабель Рейнфілд...»

Раніше, під час поєдинків, коли вона шалено й несамовито кидалася на нього, їхні тіла стикалися куди ближче, проте тоді він не відчував і сотої частки того трепету, що охоплював його зараз.

«Якщо я не збожеволів, то з якого дива мені кохати Анабель Рейнфілд? Я ж стільки прокльонів та образ витерпів від неї. Де знайдеться такий божевільний, який закохається в подібну жінку?»

«Але варто мені лише опинитися поряд із нею, як навіть отакий нікчемний шматочок млинця стає безцінним... А коли уявляю, що вона може дістатися іншому чоловікові, мене охоплює несамовита лють».

Втім, Іан завжди напрочуд швидко вловлював суть підказок своїх підлеглих. Він зробив кілька глибоких вдихів і, ховаючи напружений вираз обличчя, підніс чашку до губ.

— Стривай, Іане.

Роберт, який мовчки спостерігав за тим, як юнак п'є чай, обережно запитав:

— Навіщо ти притискаєшся губами до чашки з того боку, де ручка? У тебе якісь негаразди?

— Просто я — пришелепкуватий божевільний. І віднині я вирішив більше не тікати від цього факту.

Роберт на мить занімів, не знаючи, що й сказати.

Саме тієї миті десь удалині пролунав гучний брязкіт і запізнілі крики палацових слуг.