Розділ 6 — Розділ 6. Бажання втекти (5)

Коли Іан так-сяк дістався міського бару «Гібіскус», до нього з усмішкою одразу підійшов офіціант.

— Доброго вечора, пане Іане Вейдросе. Я проведу вас до вашого звичного місця.

Це був столик у найзатишному кутку. Кожного разу, коли Іан мав із кимось зустрітися в «Гібіскусі», він обирав саме це місце. Хоча він і сам був знаменитістю, його співрозмовник також був людиною, якій зайва увага була ні до чого.

Оскільки Іан прибув трохи раніше, той, з ким він домовився про зустріч, ще не з’явився. Чекаючи, він був настільки поглинутий думками про Анабель, що навіть насупив брови.

Саме в цей момент пролунав гуркіт.

Іан різко відскочив убік, рятуючись. Західна зовнішня стіна обвалилася, накривши місце, де він щойно сидів. Цегла та предмети декору посипалися на стіл, перетворюючи все на суцільне місиво. У «Гібіскусі» зчинився справжній хаос.

— Пане! Ви в порядку?

На щастя, біля стіни був лише Іан, тож ніхто інший не постраждав. Сам Іан також не отримав жодної подряпини завдяки своїй неймовірній швидкості. Проте зараз його власне самопочуття було не головним.

— Я в нормі, — неуважно кинув він офіціантам, що збіглися до нього, і вибіг крізь пролом у зруйнованій стіні.

З такою швидкістю обвалу він би легко встиг зреагувати і без попередження Анабель, але зараз це не мало значення. Він хотів негайно зустрітися з нею і з'ясувати всі обставини. Проте, намагаючись відшукати її в місті, він раптом усвідомив, що навіть не знає, де живе Анабель.

Здається, вона згадувала, що живе з братом по матері. Але він не знав навіть імені того опікуна. Йому не залишалося нічого іншого, як зупиняти перехожих і питати, де розташований маєток Надітів.

— Шукаєш мене? — почувся раптом неквапливий голос.

Тільки тоді він підвів голову і побачив Анабель, яка сиділа на гілці в'яза, схрестивши руки на грудях.

— Я ж казала тобі не йти, дурню ти білявий, що тільки мечем махати вміє. Чому ти не розумієш попереджень? Невже не хочеш зберегти свої клітини мозку в тонусі?

Вона сиділа абсолютно невимушено, а за її спиною на вітрі майоріло високо зачесане ніжно-бузкове волосся.

— Ти... — почав було він.

Але Анабель, схоже, не збиралася довго з ним розмовляти.

— Бодай би ти вдарився пальцем об поріг так, щоб ніготь ледь тримався! Щоб ти кілька днів здригався і кричав про себе щоразу, коли одягаєш шкарпетки!

Навіть не вислухавши його відповіді, вона виплюнула ці прокляття замість прощання. Потім різко підвелася і зникла в темряві.

Іан хотів було кинутися за нею. Він жадав негайно почути пояснення того, що сталося. Наздогнати її для нього було не важко, та в ту мить, коли він уже збирався побігти геть від захаращеного бару, хтось схопив його за руку.

— Іане, ти в порядку?

Це був той, з ким він мав зустрітися.

— Схоже на чийсь теракт. Кажуть, знайшли вибухівку.

Чоловік у темно-сірому плащі виблискував зеленими очима в сутінках. Іан коротко вклонився йому на знак пошани:

— Я в порядку, Ваша Високосте.

Співрозмовником Іана був принц Роберт. Незважаючи на ієрархію, вони тривалий час підтримували близькі стосунки і часто зустрічалися в «Гібіскусі», щоб поговорити. Щоправда, розмови зазвичай виглядали так: Роберт розповідав різні історії, а похмурий Іан лише слухав. Те, що Іан періодично відвідував цей бар, не було великим секретом, проте особу його супутника завжди тримали в таємниці, оскільки той був принцом.

— Хоч я і намагався діяти потайки, здається, мене викрили.

Роберт був переконаний, що цей замах був спрямований проти нього. Іан Вейдрос ще не отримав титул герцога і не проявляв жодної політичної активності. На відміну від нього, принц за своєю природою мав безліч ворогів. До того ж Роберт відрізнявся від інших принців. Він відкрито протистояв кронпринцу і не приховував своїх амбіцій щодо трону. Кронпринц і королева не могли спокійно на це дивитися, тож Роберт уже не раз стикався з подібними небезпеками.

— На щастя... — важко промовив Іан, насупившись. — Був хтось, хто попередив мене про небезпеку.

— Тебе? — Роберт здивовано схилив голову набік. Потім він плеснув у долоні й з ентузіазмом запитав: — Можеш сказати, хто ця добра людина?

«Добра людина».

Хоча останнім часом характер її лайок дещо змінився, Іан з чотирнадцяти років щодня чув від неї лише прокляття. Серед них були і справді образливі та брутальні слова, тому Іану знадобився час, щоб поєднати поняття «добра людина» з Анабель Надіт.

— Оскільки їй було важко вийти безпосередньо на мене, цілком логічно припустити, що вона натякнула тобі, — міркував принц.

— Хм... Теракт, спрямований проти Вашої Високості?

— А хто б наважився націлити такий жалюгідний теракт на тебе, переможця турніру мечників? До того ж у тебе немає ворогів, чи не так? — Роберт знизав плечима. Потім він глянув на мовчазного Іана і з цікавістю додав: — А, є одна людина. Та сама власниця другого місця, яка щодня на тебе нападає... Її звати Анабель, здається? Хіба є ще хтось, хто захотів би влаштувати тобі замах, крім цієї жінки?

Іан мимоволі приклав руку до лоба. Краще б це залишалося простою неприязню.

Раніше, скільки б лайок він не чув, він просто псував собі настрій на мить і забував про це. Але зараз вони постійно стикалися, і думки про неї дратували його неймовірно. Якщо це був «геніальний план» Анабель, то він вдався на славу.

— Про небезпеку попередила саме Анабель Надіт, — витиснув із себе Іан.

— О, справді? — обличчя Роберта проясніло. — Здається, я розумію, в чому справа.

— Що?

— Маркіз Абедес — один із головних прибічників кронпринца, чи не так? — спокійно пояснив Роберт спантеличеному Іану. — Можливо, вона випадково підслухала інформацію від маркіза. Мій старший брат завжди прагнув моєї смерті, тож він цілком міг організувати такий теракт.

Роберт був людиною політичною і дуже швидко аналізував ситуацію. Іан тихо запитав:

— Анабель хоче, щоб маркіз визнав її своєю дитиною. Навіщо їй розповідати мені про план теракту проти Вашої Високості?

— А ти знаєш, як маркіз Абедес ставиться до Анабель? — Роберт схрестив руки. — Хоча, ти ж не цікавишся світським життям, тож навряд чи знаєш про неї багато.

Іану не було чого відповісти.

Крім фехтування, він мало чим цікавився в зовнішньому світі, а до Анабель і поготів не мав жодного інтересу. Для нього вона була лише підступною мечницею, набридливим другим номером, надокучливою суперницею, яка палала ненавистю сама по собі. Він навіть не знав, де вона живе, чи як звати її єдиного родича. І це при тому, що вони бачилися майже щодня протягом восьми років.

— Відколи Анабель народилася, маркіз не виявляв до неї жодного інтересу, окрім того, що дав трохи грошей її матері. Навіть попри те, що вона прославилася як друга мечниця імперії. Теж мені, «батько»... — Роберт похитав головою. — Невже він думає, що достатньо просто кинути гроші матері своєї позашлюбної дитини? Тим паче, що всі ті гроші загарбав її опікун, Ріард.

— Ось як?

— Якби я був на місці Анабель, я б теж ненавидів маркіза Абедеса. Народити дитину і не нести за неї жодної відповідальності... Вона ж не якась донька, за яку соромно, вона цілком успішна людина. Хіба вона не могла зробити це просто щоб допекти йому?

Роберт глянув на зосереджене обличчя Іана і продовжив:

— У будь-якому разі, я вдячний за попередження. Якби я прийшов трохи раніше, міг би постраждати. Добре, що затримався.

Поки Роберт спокійно говорив, Іан поринав у власні сумніви. Звісно, логіка Роберта була раціональною, але Анабель, яку він знав, ніколи не діяла так складно.

Вона і політичні ігри? Втручання у справи імператорської родини? Йому здавалося, що її не цікавить нічого, крім одержимості перемогою над ним.

Навіть якби вона дізналася про план теракту від маркіза, вона б нізащо не стала попереджати. Скоріше б стояла осторонь і вболівала за терористів, сподіваючись, що він бодай трохи постраждає. Для таких раптових душевних змін вона занадто щиро проклинала його наостанок.

— Але вона все ще та жінка, яка сипле в мій бік лайками та прокляттями. Навіщо їй...

Роберт м'яко перервав його:

— Ну, тебе вона може і проклинати. Зрештою, врятувати вона хотіла мене, а не тебе, чи не так?

Хоча Іан відчував, що це не зовсім так, заперечити йому було нічого. Він зрозумів, що насправді зовсім не знає Анабель. Попри щоденні зустрічі, він знав її менше, ніж принц, який бачив її мигцем. Це дивне відчуття дисонансу кольнуло його серце.

— Тому наступного разу... — Роберт не дав йому додумати. — Було б добре зустрітися втрьох, разом із панною Анабель.

Ці слова прозвучали для Іана як вибух бомби.

— Щоб таємно висловити їй вдячність подалі від сторонніх очей.

Зелені очі Роберта звабливо звузилися. Він продовжував говорити м’яким і ніжним тоном:

— Можливо, я зможу чимось допомогти їй у її скрутному становищі.

Якраз у цей момент, наче у відповідь на чиїсь молитви, пішов дощ. У кожній калюжі на дорозі Іану знову ввижалося обличчя Анабель.

— Ви ж часто бачитеся, тож організуй зустріч.

— Ми не те щоб часто бачимося, просто постійно стикаємося, — похмуро відповів Іан.

Проте Роберт не відступав:

— Це одне й те саме. Обов’язково влаштуй нам зустріч до початку турніру мечників.

Дивлячись на зливу, Іан згадав її нещодавнє прокляття. І він не міг зрозуміти, що це за неприємне почуття переповнює його груди.