Розділ 60 — Розділ 60. Причина, чому люди змінюються (10)

Розбити якусь там вазу для мене було справою геть простою. Достатньо було просто спокійно йти, а потім змахнути мечем — і все.

— Та ні, ну чому ви, спокійно йдучи до вбиральні, раптом вихоплюєте меча?! — обурено й розгублено засипала мене звинуваченнями одна з палацових служниць, а я лише знизала плечима й відповіла:

— Кажу ж вам, мені раптом здалося, ніби за мною женеться Іан. Іан настільки вправно ховає свою присутність, що доводиться покладатися суто на інтуїцію, і от якраз цієї миті моє чуття як бахне!

— Ха-а-а… Та ви хоч знаєте, скільки вона коштує? Це ж вам не якась там звичайна ваза!

Оскільки я була простолюдинкою, палацові слуги нітрохи не вагалися, виливаючи на мене свій осуд.

— Яким би невихованим хто не був, але в усього є межі! Розмахувати мечем просто посеред імператорського палацу?! Ви взагалі при своєму розумі?

Звісно, вислуховувати подібні дорікання для мене було справою абсолютно звичною. Змалечку я тільки те й робила, що зносила наповнені осудом погляди від людей із лицарського ордену Вейдрос. Тож така дріб’язкова ворожість із боку палацових слуг ранила мене не дужче, ніж випадково розкушена виноградна кісточка. До того ж, якщо розсудити, їхні звинувачення були цілком справедливими.

— Ну, щоб аж геть не при своєму розумі — то ні, я просто трохи вперта й нестерпна грубіянка, — серйозно відповіла я, знову знизуючи плечима. — Моє дитинство було нещасливим, через що характер дещо зіпсувався. Проте, водночас, я маю дуже вразливу, поранену душу із делікатною стороною.

Служниця вже збиралася видати чергову порцію роздратування, як раптом у самий розпал цього гармидеру підбігли Роберт та Іан. На підлозі коридору лежала розбита на друзки ваза, а навколо в калюжі води були розкидані квіти.

— Ваша Високосте.

Я випнула груди й гордо подивилася на принца Роберта, наче кішка, яка принесла своєму господареві впольовану дохлу мишу.

— Я випадково розбила вазу.

Як і слід було чекати, мої слова аж ніяк не приголомшили принца Роберта. Натомість він із ніжною турботою в очах оглянув мене і запитав:

— О, все гаразд. Не хвилюйся. Ніхто не постраждав?

— Постраждали хіба що почуття цих людей.

Коли я так невимушено відповіла, принц Роберт заступив мене собою і м’яко звернувся до служниці:

— Головне, що обійшлося без тілесних ушкоджень. А тому не смійте поводитися зухвало з моєю гостею. Відшкодування я беру на себе.

— Ваша Високосте, але ж ця ваза…

— Знаю. Це спадок Ройдеса ІІ. Та все ж в імператорському палаці знайдеться ще з пів десятка подібних ваз. Що сталося, те сталося, тож не тримайте зла на панну Анабель.

Подарувавши їй неймовірно солодку посмішку, він особисто заходився збирати троянди серед уламків розбитої вази. Оскільки ці квіти прикрашали палац, кожна з них була надзвичайно свіжою та пишною.

— Панно Анабель, не переймайтеся через це. Я владнаю всі справи. Забудьте про цей прикрий випадок і нехай у вашій пам’яті про імператорський палац залишаться лише такі прекрасні спогади.

З цими словами він витягнув із кишені хустинку, змайстрував із неї скромний букет і протягнув його мені. Його смарагдові очі замилувано звузилися, і цей погляд був таким же чарівним, як і його витончені промови.

Я подумки лише язиком цокнула.

«Який же хитрий та підступний інтриган».

Те, як відкрито він засипав мене знаками уваги, справді вражало. Тепер палацом точно поповзуть чутки, буцімто «Роберт настільки нестямився від кохання до Анабель, що заплющив очі навіть на таку безглузду витівку». Власне, тільки за такої умови вчинку Роберта, який без жодних дорікань заминав це безглузде безладдя, додавалося бодай якогось логічного обґрунтування.

— Ну-у-у…

Хай там як, я з дещо натягнутою посмішкою прийняла букет. Слуги дивилися на Роберта з німим докором, наче на якогось «придурка, що здурів від кохання». Чутки про наш роман і так уже розійшлися, тому мені було байдуже, що вони продовжують ширитися.

— Що ж, тоді ходімо. Я проведу вас до виходу.

Принц Роберт, усе ще зберігаючи на обличчі вираз людини, яка втратила голову від кохання, повів нас із Іаном геть звідти. І він справді супроводжував нас аж до самого саду.

Лише переконавшись, що поблизу нікого немає, він змінив тон і таємниче заговорив:

— Переміститися в потрібне місце дуже просто. Поверніть самоцвіт за годинниковою стрілкою на одне повне коло. А коли збиратиметесь повертатися — крутніть проти годинникової стрілки.

Я з цікавістю почала роздивлятися перстень з усіх боків.

— Після того, як магія вичерпається, камінь розлетиться на друзки.

Принц Роберт подивився на перстень на моєму пальці й розкрив власну долоню. На його руці вже красувався точно такий самий перстень.

— Окрім іншого, цей перстень є засобом зв’язку зі мною. Передати слова напряму не вдасться, але якщо я надішлю сигнал на знак того, що все спокійно, чи зможеш ти відповісти мені своїм сигналом?

Це був магічний артефакт зв’язку — схожий на той, яким я вже користувалася минулого разу, коли для передачі простого сигналу треба було лише натиснути на камінь.

— Я надсилатиму сигнал щоразу, як згадуватиму про вас, аби дізнатися, як ваші справи.

Тобто, хоч ми й не могли повноцінно спілкуватися, він хотів безперервно перевіряти, чи ми живі-здорові.

— Так, я зрозуміла. Що ж, відсутність новин — це вже погана новина.

— Давай перевіримо.

Щойно принц Роберт натиснув на самоцвіт у своєму перстні, рубін на моєму пальці один раз яскраво спалахнув.

— Чудово.

Він задоволено всміхнувся.

— Схоже, активація пройшла успішно. Артефакт дозволяє перемістити разом із собою ще одну особу, тому якщо ви з Іаном візьметеся за руки, то зможете перенестися вдвох.

— А-а, ось як, добре.

— Мій старший брат, Каллон, зараз перебуває в князівстві Еділан, проте його матір, імператриця, залишається в імператорському палаці.

Імператриця була надійною опорою та могутньою спільницею Каллона. А тому нам з нашого боку теж слід було постійно тримати це в голові й пильнувати.

— Коли до неї дійдуть чутки про те, що ти розбила вазу, вона цілком може здогадатися про використання телепортації. Тому краще не гаяти часу й вирушати якомога швидше.

— Так. Я попереджу родину й одразу ж вирушу.

Мене не буде вдома кілька днів, тож потрібно було попередити їх заздалегідь. Розказувати правду не можна, бо вони почнуть надто хвилюватися, тож я планувала вигадати якесь виправдання й після того вирушати.

— Витоки чорної магії..... Якщо мій брат справді причетний до цього, то справа вкрай серйозна.

— Прошу?

— Два подібні випадки не могли збігтися випадково. Це означає, що він навмисно вивчав походження чорної магії, а щоб докопатися до цього як слід, доводиться укладати угоду з демоном.

Взагалі-то, це звучить цілком логічно: якщо навіть Бог не може відшукати витоки чорної магії, то просити про допомогу істоту, яка є повною протилежністю Бога, було цілком розумним кроком. Зрештою, у день тесту на батьківство сам Бог теж згадував мені, що до цього причетний демон.

— Наскільки мені відомо, у Каронді один раз змінився правитель. Я не бачив його особисто, проте подейкують, ніби його звуть Нік Ейверсон, і він, судячи з усього, простолюдин, який просто купив собі титул.

Принц Роберт обережно продовжив:

— Зважаючи на те, що там ніяк не можуть покласти край торгівлі людьми, здається, він теж до цього причетний. Будьте там пильними.

— Бачу, ваша правда, я все зрозуміла.

Я відповіла без жодних вагань. Якщо землі докотилися до такого стану, то місцевий правитель або геть недієздатний, або ж сам перебуває з ними в одній спілці — одне з двох.

— Я б і сам залюбки вирушив із вами...... проте брат Каллон може нагрянути будь-якої миті, тож я мушу залишатися й охороняти столицю.

— Так, звісно. Взагалі-то, нам із Іаном і вдвох буде цілком затишно, знаєте.

Цими словами я тонко натякнула, що його присутність там була б радше завадою.

— Тоді нехай щастить, Анабель. Бажаю, аби ви легко вирішили всі проблеми й повернулися.

— Щиро дякую. І за це також дякую.

Я вказала на свій букет, на що принц Роберт широко всміхнувся й відказав:

— Якщо ви справді вдячні, то мені б хотілося почути від панни Анабель бодай якесь невеличке благословення.

Слова принца Роберта мали певний сенс.

— Що ж, це чесна угода. Якщо подумати, ви, Ваша Високосте, стали першою людиною, якій я дарую хоча б таке скромне благословення.

Я ретельно обміркувала цінність його послуги — адже він власноруч назбирав мені квітів із розбитої вази — і розважливо додала:

— Бажаю, щоб сьогодні ввечері, коли ви увімкнете воду в душі, з першої ж секунди пішла вода ідеальної температури.

— О-о, дякую.

— Тоді вирушаймо.

Просто посеред цієї теплої атмосфери похмуро вклинився Іан, і ось ми знову сіли в ту дивну карету.

Оскільки всередині було неймовірно тісно, я ніяк не могла спокійно тримати букет від принца Роберта. Я й без того раз у раз штовхалася тілом об Іана, тож дозволити букету опинитися затиснутим ще й між нами було б геть нікудишньо.

— Поки що поклади сюди.

Побачивши, як я розгублено метушуся з квітами в руках, Іан природним рухом забрав у мене букет і почав акуратно затикати його між тими квітами, якими вже була прикрашена сама карета.

Хай там що він робив, а мої думки вже були повністю зайняті планом, як схопити Ланеллу. До того ж, мене аж лихоманило від жадібного передчуття, що знищивши витоки чорної магії, я зможу стати ще сильнішою.

«Цікаво, що ж чекає на нас цього разу?… »

Зараз, коли ми ще не на місці, жодна ідея не спадала мені на думку. Проте я була певна: щойно ми прибудемо, мені, як і минулого разу, згадається якась казка, і я одразу в усьому розберуся.

— Як щодо завтрашнього ранку? — раптово запитала я в Іана. Мені хотілося вирушити якомога швидше. — Я збираюся вигадати щось для родини й вирушити туди.

— Зрозуміло. Мені в будь-якому разі достатньо просто сказати, що маю справи, тож не переймайся через це.

— А, ось як.

Більше говорити було ні про що.

Я навіть не могла відвернутися до вікна. Через те, що Іан сидів надто близько, я, аби бодай чимось зайняти думки, просто беззахисно крутила на пальці свій новий перстень. Аж раптом пролунав голос Іана:

— Не знав, що ти обдаровуєш словами благословення лише Його Високість, — сухо промовив він.

— А, ну, просто так склалося, що у мене до нього немає якоїсь величезної вдячності, але назбиралося кілька дрібних приводів подякувати.

— Дрібних? — невдоволено й викликаюче перепитав Іан. — А як щодо мене?

— Що?

— Ти ж сама казала мені «дякую» в день тесту на батьківство. Невже тобі було просто ліньки вигадати бодай якесь дрібне благословення для мене?

— Ого.

Я щиро висловила своє захоплення.

— Це ж коли було! А ти, виявляється, з тих людей, які ніколи не забувають зроблене ними добро.

— Це ж!..

— Людям, яким я неймовірно, по-справжньому вдячна, просто неможливо віддячити якимось дріб’язковим благословенням.

Тим, кому я була щиро вдячна — як-от Сесіанні чи пані Леслі, — я ніколи не дарувала таких дрібних благословень. Натомість я схиляла перед ними голову й висловлювала свою подяку з усім теплом мого серця.

— Ти, схоже, теж нічого не забуваєш, але і я той день ніколи в житті не забуду. Я настільки вдячна тобі, що це почуття закарбувалося в найглибших куточках моєї душі, і його неможливо відбути якимось легковажним слівцем на кшталт благословення. Це навіть порівнювати не можна з принцом Робертом.

Виваливши на нього цей бурхливий потік слів, я зітхнула й додала:

— Ну що, тепер усе? Задоволений? Тобі полегшало?

Іан пильно подивився на мене, а тоді запустив руку у своє волосся й розкуйовдив його.

— А, ну справді…

— Що з тобою?

Крізь пасма розпатланого золотого волосся на мене впритул дивилися глибокі червоні очі.

— Мені полегшало.