Розділ 61 — Розділ 61. Причина, чому люди змінюються (11)

Я на мить остовпіла, вперше побачивши Іана таким скуйовдженим. Те, що він був настільки радий лише від того, що я подякувала йому, красномовно свідчило про те, якою ж нестерпною я була раніше.

Здавалося, саме зараз слушна нагода, аби вибачитися за все, що я робила раніше. Я трохи відвела погляд і пробурмотіла:

— Е-е… ну, перепрошую за те, що поливала тебе всілякими образами. Тепер я стала іншою людиною, тож вибач мені.

— Ті дивні образи ти теж адресувала тільки мені?

— Звісно. На Ріарда чи Ланеллу я б не витрачала такі ретельно дібрані слова, це було б марнотратство.

Я ніяково продовжила:

— Чесно кажучи, навіть для тебе це було занадто. Насправді я ніколи нікому більше не говорила таких речей, тому мені було важко втримати баланс. Вибач.

Іан не відповів ні «так», ні «ні». Якраз у цей момент карета плавно зупинилася.

— Ми прибули до маєтку Рейнфілдів!

Візник спритно зіскочив на землю і відчинив двері карети.

— Отож, побачимося завтра о восьмій ранку біля годинникової вежі.

Повідомивши час зустрічі в односторонньому порядку, я вистрибнула з карети. Не озираючись, я вже збиралася зайти в дім, як раптом дещо згадала.

— А, квіти!

Іан просунув у двері карети, що вже почали зачинятися, букет і пробурмотів:

— …можеш.

— Що? — перепитала я, бо не розчула його слів, і почула у відповідь досить дивну річ:

— Я сказав, що можеш продовжувати мене ображати. Але надалі роби це тільки зі мною.

Двері зачинилися, і карета рушила. Я стояла, застигши на місці, і деякий час спостерігала за її віддаленим силуетом.

— Що це було? Чому він так поводиться?

Я нахилила голову, кліпаючи очима, а потім поглянула на квіти в руках і знову цокнула язиком.

— Це ж зовсім не ті квіти…

Він, напевно, забрав ті квіти, коли запхнув їх між іншими в кареті, і натомість вручив мені ті, що вже були там раніше. Хоча колір був такий самий — червоний, але це були не троянди, а тюльпани.

— Який же неуважний, абищо вхопив і віддав.

Чесно кажучи, мені було байдуже до квітів, я ніколи не мала цікавості до цих органів розмноження рослин. Проте його неуважність роздратувала мене, тому я навздогін кареті вигукнула свою «образу»:

— Хай у твоїй склянці з водою плавають дрозофіли, от!

Щиро кажучи, це навіть не було схоже на справжню образу, така вона була слабка. Здається, я більше не зможу говорити йому нічого по-справжньому образливого.

***

Ланелла дісталася Каронди і роздратовано, важко дихаючи, намагалася вгамувати подих.

У дитячому будинку вона довгий час була закохана в Оскара. Ланелла, яка до всіх ставилася лагідно та доброзичливо, була значно популярнішою за Мерилін — грубувату дівчину, що не добирала слів. Тому вона була впевнена: Оскар неодмінно обере її.

Однак, коли під кінець їхнього пубертату вона зізналася Оскару в коханні, він дав відповідь, якої вона зовсім не очікувала:

— Вибач, Ланелло. Але я кохаю Мерилін.

— Хіба ти не казав, що ви просто друзі?

— Це для того, щоб Мерилін не почувалася ніяково… Я зовсім не очікував, що ти плекатимеш такі почуття до мене.

Весь цей час Оскар і Мерилін повсюди ходили разом, але ніхто не здогадувався про його почуття. Усі вважали, що це нестерпна Мерилін тягає за собою друга дитинства Оскара.

— Тому я не можу прийняти твоє зізнання. Я… збираюся скоро освідчитися Мерилін.

Ланелла не знайшла, що на це відповісти.

— Якщо так, то нічого не вдієш. Оскаре, сподіваюся, у вас із Мерилін усе складеться.

Дізнавшись про це, мешканці дитячого будинку вирішили, що Оскар збожеволів. Проміняти таку лагідну Ланеллу на Мерилін!

Ланелла ж внутрішньо посміхалася і чекала. Вона вірила: врешті-решт Оскар повернеться до неї. Бо всі навколо оцінювали Ланеллу значно вище. Її репутація не йшла ні в яке порівняння з Мерилін — поганою, легковажною дівчиною, яка дбала лише про зовнішність і марила дорогими сукнями.

Проте Мерилін і Оскар незабаром почали зустрічатися, а як тільки досягли повноліття і покинули дитячий будинок, одразу одружилися.

— Нічого страшного. Я справді бажала вам щастя. Ви двоє — мої друзі, тож я рада за вас.

— О, Ланелло, ти справді така добра…

Ланелла лагідно посміхалася, але всередині в неї все переверталося. Більше того, як тільки вони покинули будинок, Мерилін влаштувалася помічницею в найвідоміше ательє столиці, тоді як Ланелла не мала жодних талантів і була вкрай не сумлінною.

— Чула? Мерилін стала головною помічницею вже за місяць.

— Ще б пак, у Мерилін завжди був хист до цього.

— А Оскар аж сяє від щастя. Кажуть, він вдало одружився.

Ті друзі, які раніше вважали «добру та лагідну Ланеллу» кращою за «злу Мерилін», поступово змінили свою думку. Тепер самої лише «доброти» було недостатньо. Коли вони вийшли у світ, з’явився такий чинник, як «здібності».

Тим часом Мерилін прийшла до лікарні, де працювала Ланелла, щоб народити дитину.

— О, дитина не дихає! Ні, ні! Це неможливо! Вона ж така дорога… О Боже, навіть фіалкове волосся ідеальне!

Поки лікар на мить відійшов, у дівчинки з фіалковим волоссям, яку народила жінка на ім’я Кейтлін, згасло ледь помітне дихання. Той факт, що вона була вагітна дитиною маркіза Абедеса, був добре відомий у столиці — Кейтлін сама розтрубила про це всюди.

Ланелла сухо ковтнула слину. Поруч із нею Мерилін теж почала народжувати. Пологи були надзвичайно важкими, і, дивлячись на напівпритомну від болю Мерилін, Ланелла не потягнула за шнур екстреного виклику.

Натомість вона сама прийняла дитину, підглянувши, як це роблять інші.

— Ця теж дівчинка з фіалковим волоссям…

Ланелла звернулася до Кейтлін, яка була в паніці поруч. Кейтлін з радістю прийняла її пропозицію.

Того дня Ланеллу звільнили з роботи за те, що вона не покликала лікаря в екстреній ситуації. Оскільки вона й до того постійно припускалася дрібних помилок, у лікарні ніхто нічого не запідозрив. Більше того, щоб не псувати репутацію лікарні, вони не розголошували помилку Ланелли.

Гроші, отримані від Кейтлін, були приємним бонусом, але її найбільше втішало те, що Мерилін та Оскар виглядали так, ніби їхній світ зруйнувався.

— Це все через мене. Згадуючи сумне обличчя Мерилін, я більше не можу залишатися в цій лікарні…

— Добра Ланелло… Чому ти так кажеш, це ж не твоя провина.

Вона плакала перед друзями з дитячого будинку, вдаючи, що її серце розривається через смерть дитини Мерилін. І щоразу, коли до неї доходили чутки про те, як тяжко Оскару та Мерилін, вона засинала з відчуттям гордості.

Хоча їй хотілося б вічно споглядати на їхні страждання, вона не могла довго залишатися в столиці. Боячись, що її вчинок викриють, вона вирішила поїхати подалі від столиці, і тим часом отримала гарну нагоду на півдні й приєдналася до злочинної організації.

Вона вважала, що минуло вже достатньо часу, ніхто нічого не дізнається, і тепер безпечно повернутися до столиці.

— Ха… чорт. Чому цей старий Верховний жрець виявив таку ініціативу і зчинив такий галас?

Вона вже зібрала всі речі в столиці, як тільки почула про те, що Анабель збирається провести тест на батьківство.

— Якби я знала, то приїхала б до столиці раніше.

Хоч у Каронді вона непогано заробила, але жити там було надто нудно — надто відлюдне місце. Тому, коли зібрала достатньо грошей, вона пішла на пенсію і подалася до столиці, де зосереджено все найкраще. Вона збиралася жити на широку ногу, але, на жаль, не встигла насолодитися життям, як довелося повертатися назад.

— Навіть шкода покинутого будинку…

Елітному житлу на вулиці Бріверз довелося знайти нових власників, і вона продала його значно дешевше за ринкову ціну.

Зрештою, Оскар і Мерилін, хоч і розбагатіли, були всього лише простолюдинами, їх вона не боялася. Проте Анабель, друга призерка змагань із фехтування, лякала її. Скільки б Ланелла не крутилася, проти меча їй не було чого протиставити.

Зрештою, щоб сховатися, вона повернулася до Каронди, де мала свою базу. Принаймні тут вона могла зникнути так, що ніхто й не помітить.

Ланелла не мала вибору і з власної волі повернулася до організації, у якій перебувала раніше. І вона поспіхом попросила Рейберна, господаря работорговців, у якого довго працювала:

— Є жінка на ім’я Анабель Рейнфілд. Позбудься її якнайшвидше.

Рейберн був чоловіком середніх років із безневинним обличчям, який керував невеликою фермою в Каронді. Звісно, насправді він керував не фермою, а работоргівлею. Були люди, які приносили йому пакунки з грошима, і значна частина цих грошей ішла Каллону. Втім, співпрацювати з Каллоном тією мірою було цілком природно, адже Каллон допомагав йому з чорною магією.

І тепер його найздібніша підручна, Ланелла, повернулася невдовзі після того, як оголосила про звільнення і подалася до столиці.

— Анабель Рейнфілд?

Ланелла роздратовано зітхнула:

— У столиці розкрили, що я накоїла.

— Що?

— Тому благаю тебе. Ти ж спілкуєшся з кронпринцем Каллоном. Попроси його, ніби це твоє особисте прохання, позбутися Анабель Рейнфілд.

— Зрозумів.

Рейберн відповів без вагань. Позбутися однієї простолюдинки було для нього дріб’язковою справою. Він одразу витяг пергамент, почав писати листа і продовжував розмову:

— До речі, попрошу при нагоді позбутися і всієї родини Рейнфілдів. Ми ж у таких стосунках, що можу дозволити собі й таке прохання.

Примітка: в коментах на какао пейджі хтось люб’язно написав значення червоних тюльпанів — «Я буду кохати тебе вічно». Пхахах, ну яка бубка)