Розділ 63 — Розділ 63. Між романтичними стосунками та акторською грою (1)

— Що? Ви кажете, пан Іан вийшов?

Аарон, як завжди, прийшов на службу до лицарів Вейдросу, але був трохи здивований, дізнавшись про відсутність Іана.

— О боже, — тихо пробурмотів він, дивлячись на лицарство без свого капітана. — Як же чудово.

На обличчі Аарона поступово з'явилася посмішка.

— Зрештою, коли на роботі немає начальника, це завжди приносить радість. Цей день пролетить миттєво.

Розпливаючись у задоволеній посмішці, він ледарював усю першу половину дня, а потім відвідав чаювання з Леслі. Якби Іан, який ніколи не дозволяв неробства, був на місці, такий розпорядок дня був би майже неможливим.

Аарон був не єдиним, хто після завершення відпустки нормально повернувся до Вейдросу. Оскар також повернувся до герцогства, і якість десертів під час чаювання значно покращилася.

— Все-таки, — Леслі примружилася і з виглядом повного щастя пробурмотіла: — Найкраще в тому, щоб бути герцогинею Вейдрос, — це велика сума грошей, яку я можу витратити, а ще краще — те, що маючи гроші, я можу найняти Оскара Рейнфілда.

Насправді, щоб запросити Оскара на посаду особистого шеф-кухаря герцогства, Леслі вичерпала весь свій бюджет.

— Ті численні жінки, які прагнули зайняти місце герцогині Вейдрос, мабуть, засмутилися б, почувши ці слова, — хитро зауважив Аарон. — Звісно, як і сам герцог, який, мабуть, хотів би почути слово «кохання». Герцог, кажуть, вирушив з інспекцією до своїх володінь?

— Так. Він раптово переніс дату.

— Раптово?

— Схоже, останнім часом він здається зовсім збожеволів. Вчора вранці, ледь світало, він влаштував гармидер, вимагаючи, щоб наш екіпаж для побачень прикрасили квітами, а зрештою сам поїхав на інших каретах, уявляєш? — Леслі продовжила з виглядом, ніби дуже турбувалася. — Тож Іан зрештою взяв ту карету. Анабель нічого не сказала, коли повернулася?

— Особливо нічого не казала, — Аарон опустив очі й відповів: — Насправді, сестра дуже змінилася. Вона стала набагато добрішою. Наприклад... — він повільно підбирав слова. — Коли вона була Анабель Надіт, вона здавалася мені схожою лише на вперту матір, але після того, як потрапила до Рейнфілдів, у ній сильніше проявилася кров її добросердого батька.

— Значить, тепер з нею нудно, — зітхнула Леслі. — Але, ну що ж, люди можуть змінюватися. Тепер, коли її оточують люблячі родичі. — вона підняла брови й додала: — Любов ж бо змінює людей, чи не так?

— Ну, можливо, — Аарон слухняно відповів, підперши підборіддя рукою. — Тоді, можливо, і Іан зміниться, якщо покохає когось?

— Хтозна. Чесно кажучи, зараз він дуже схожий на мене, тож сумніваюся, що в нього є хист до романів, — Леслі кліпнула очима й продовжила: — Але якщо з’явиться жінка, яку він справді захоче, можливо, він раптом «прокинеться» і стане схожим на Брейдена?

— А яким був герцог?

— Гм... взагалі-то, наші стосунки спочатку були далекі від ідеальних. З огляду на наші обставини, якби він почав зізнаватися в коханні просто так, ми б, безперечно, віддалилися ще більше. — хоча Леслі не дуже добре пам'ятала, як саме піддалася йому, вона ледь пригадала ті часи: — Але ми дуже повільно, крок за кроком, почали зближуватися.

— О, це напрочуд нормально!

— Хоча я думала, що багато про нього знаю, коли ми стали ближчими, я побачила зовсім інші його сторони.

— Тоді ми можемо зробити висновок, — Аарон плеснув у долоні, підсумовуючи. — Навіть такий «сухарик», як Іан, якщо закохається, може показати нові грані, яких ніхто не очікував.

— Мабуть, навіть він і сам того не знає, — додала Леслі, сміючись і регочучи. — Треба було б спробувати хоча б фіктивні стосунки, щоб хоч якось зрозуміти суть.

***

Ми, захекавшись, стояли перед першою перешкодою, з якою зіткнулися одразу після прибуття.

Ми намагалися переконати лицаря володіння, що ми — закохана пара, поки я висіла на Іанові. Але, звісно, він зовсім не виглядав переконаним.

— ...Це правда?

Звісно, якби в нього були нормальні здібності до дедукції, він би мав сумніватися. Було підозріло, що ми спочатку скаржилися на безглузді умови, а потім різко змінили тон.

— Схоже, ви щойно вигадали цю історію про коханців.

Для лицаря, який просто стоїть на посту, він мав занадто гостре око. Звісно, у мене було достатньо безсоромності, щоб не зважати на його пильний погляд.

— Це правда. Правда ж, Іане? — я мило посміхнулася і ще міцніше вчепилася в Іана.

«Він, мабуть, ніколи навіть не намагався будувати стосунки, чи зможе він хоча б трохи підіграти?»

Звісно, я теж не мала такого досвіду, але була впевнена, що впораюся краще за Іана.

«Ти просто кивай головою».

Надії на Іана в мене майже не було. Я сподівалася лише на те, що він не говоритиме забагато, бо будь-яка його спроба зіграти роль, швидше за все, виглядатиме жахливо. Зважаючи на досвід на ринку рабів, Іан швидко розумів ситуацію і добре знав себе, тому я вірила, що він принаймні трохи співпрацюватиме.

— Я розчарований у собі, якщо виглядаю як вигаданий коханець, — Іан посміхнувся і поклав свою руку на мою, що стискала його лікоть. — Мабуть, я недостатньо лагідний до своєї Бель.

Тепер мені довелося стежити за тим, щоб не видати свою бездарну гру.

«Моя Бель»! Мало того, що прізвисько «Бель» звучить смішно, так ще й у присвійній формі! Я придушила збентеження і засміялася:

— Так. Постарайся краще в майбутньому. Роби це добре!

Лицар володіння мовчки спостерігав за нами, а потім раптом запитав:

— Відповідайте одночасно. Як довго ви зустрічаєтесь?

Ми відповіли одночасно:

— Вісім років!

— Два роки?

Я сказала вісім років, а Іан — два роки. Ні, ми познайомилися вісім років тому, але звідки взялися два роки? Лицар цокнув язиком, і я, не встигнувши подумати «все пропало», швидко виправила ситуацію:

— Ні, слово «зустрічаєтесь» двозначне! Мається на увазі, що ми зустрілися вісім років тому, а стали парою — два роки тому, якось так.

— Фух.

Лицар, який, здавалося, заслуговував на грамоту за сумлінну працю, уважно вивчав нас, а потім зітхнув:

— Нічого не вдієш. Викликаєте підозру, так просто вас не пропустити...

Моя рука, що тримала Іана, ледь помітно тремтіла. Насправді я думала, що ми — непереможна команда, але нас зупинив перший же лицар.

Однак ми не могли просто побити невинного, сумлінного лицаря або оминути його силою. Я не хотіла, щоб володіння здійняло галас через вторгнення талановитої мечниці. Якщо Ланелла, як ми й очікували, ховається тут, то це було б катастрофою.

«Що робити, якщо нас не пустять? Плану Б немає».

Нашим планом було проникнути у володіння, зустрітися з лордом на ім'я Нік Ейверсон і швидко розібратися з чорною магією. Адже, згідно з порадою Роберта, лорд у будь-якому разі здавався підозрілим.

Спочатку я думала, що він просто некомпетентний, бо не зміг зупинити групу работорговців, але, судячи з того, що він поставив такого ревного вартового на кордоні, це було не так. Тобто він або під впливом чорної магії, або якось із нею пов'язаний...

«Може, мені треба ретельніше планувати операції?»

Саме тоді, коли мій мозок почав «розігріватися», пролунав голос:

— Мусите піти зі мною. Наказ такий: якщо ситуація неоднозначна, лорд має вирішувати особисто.

Ми з Іаном обмінялися поглядами. Зрештою, головна мета — зустрітися з лордом, тож усе складалося якнайкраще.

«Добре, що не довелося вигадувати марний план. Принаймні зекономила клітини мозку».

Коли лицар один раз дунув у ріжок, до нас одразу підбіг хлопчик-слуга, якому, мабуть, було ледь вісім років.

— Поле, проведи їх до лорда. Вони — сторонні особи, чий допуск я не можу оцінити.

— Так! Я зрозумів!

Пол, хлопець із рудим волоссям і веснянками, дивився на нас із тріумфальним виглядом.

— Ідіть за мною. Я проведу вас навпростець.

Тож ми з Іаном пішли за малим стежкою. Я не надала цьому значення, але Іана щось збентежило, і він звернувся до хлопця:

— ...Чому такому юному слузі доручають таке завдання? Адже вони не знають, хто ми такі.

— А-а, — Пол, як і годиться хлопчикам його віку, які отримали важливе доручення, збуджено відповів: — Тут молоді люди в найбільшій небезпеці. Ніхто не знає, коли і як вони стануть «дивними», тому їм не доручають важливих завдань.

Ми з Іаном перезирнулися.

— Стануть «дивними»?

Якщо подумати, лицар на кордоні теж був чоловіком середніх років. Чорна магія — це чари, що розмивають людське «я». «Стати дивним», мабуть, означало вплив чорної магії.

— А як щодо лорда? — серйозно запитала я. — Чи не став лорд теж дивним?

— Лорд не став «дивним». Він такий від народження, — жваво відповів Пол. — З самого початку він дозволив жити в замку лише двом слугам. І він усе — свої речі, свою їжу, свою безпеку — завжди доглядає самостійно.

Зазвичай лорди утримували багато слуг. Не тільки для господарства, а й для особистої охорони.

— Він такий хазяйновитий, що може подбати про себе сам, а його фехтування, мабуть, найкраще на всьому Півдні. Хоча загальна думка така, що його фехтування дещо недосконале.

На Півдні раніше було мало зв'язків з іншими регіонами, тож фехтування не було розвинене. Тому, навіть якщо він найкращий на Півдні, ймовірно, це не таке уже й видатне досягнення.

— Але невже лорд настільки ощадливий, що сам веде господарство і не тримає охорону?

— Каже, грошей шкода. Каже, що може впоратися самотужки.

Інші лорди не тому тримають слуг, що не можуть впоратися самі...

Помітивши моє здивоване обличчя, Пол хмикнув і додав:

— Він дуже великий скнара.

Виявляється, він просто скупердяй, який купив собі титул, будучи вихідцем із простолюдинів. Я хотіла прошепотіти Іанові: «Схоже, він справді дивна людина», але зупинилася.

Там виблискував рубіновий перстень.